Марокканський кус-кус реформ

У тому, що на референдумі в Марокко 1 липня, ініційованому королем Мохаммедом VI, буде ухвалено його власний проект нової конституції на обмеження власної ж влади, годі було й сумніватися. За офіційними даними, 98,5% тих, хто прийшов на дільниці, проголосували «за». І це ще раз засвідчило безпрецедентну популярність монарха, з яким ніхто не може позмагатися за серця й розум громадян. І це не перебільшення: багато марокканців віддані йому, оскільки він — прямий нащадок пророка Мохаммеда, інші й далі бачать у ньому короля-реформатора. Доказом цього є провал заклику бойкотувати референдум, за що відчайдушно агітував народжений у Facebook — цьому визнаному локомотиву «арабської весни» — «Рух 20 лютого за зміни». Голосувати прийшло рекордне число виборців — 73%. Для порівняння: в останніх парламентських виборах взяли участь лише 37% тих, хто має право голосу. А Марокко, між тим, має тривалу історію парламентаризму й партійних змагань — політична арена строката і за ідеологіями, і за кількістю партій, а ще — потужні профспілки, розвинуте громадянське суспільство. До речі, усі провідні партії — від лівих до консерваторів та ісламістів — закликали своїх прихильників підтримати королівський проект конституції, який підготував спеціальний комітет на чолі з університетським учителем короля — фахівцем із конституційного права, після консультацій з партіями, профспілками та НДО. Отож, Мохаммед добровільно зрікся багатьох виключних повноважень: тепер він призначатиме прем’єра з партії, яка набере найбільше голосів на виборах; кандидатури міністрів, губернаторів, послів подаватиме на затвердження королю прем’єр; прем’єр зможе розпускати нижню палату парламенту після консультацій із королем, спікером та головою новоствореного конституційного суду, лише після консультацій з яким монарх сам зможе розпустити парламент. Презентуючи проект ще 18 червня, король оголосив про перехід до «громадянської монархії», в якій він — тепер уже «громадянський король» — залишає собі роль «верховного арбітра», головнокомандувача збройними силами і зберігає виключну вищу релігійну й судову владу.

Після оголошення результатів референдуму згаданий «Рух 20 лютого» знову закликав до вуличних протестів. Його лідери вимагають «парламентської монархії», суть якої не пояснюють. Важливо відзначити, що за кілька місяців організації вуличних демонстрацій, здобувши завдяки телебаченню просто планетну впізнаваність, його лідери, радше, інтернет-агітатори, передусім, дуже вокальний Наджиб Шавкі, не спромоглися виробити сяку-таку програму (щоправда, є вимоги: уряд — у відставку, парламент — розпустити, корумпованих посадовців — під суд). Коли ще 6 квітня створений королем комітет із розробки нової конституції запросив координаторів руху до участі, ті відмовилися, пояснивши, що їм замало часу для вироблення пропозицій. Активісти дуже ображаються, коли місцеві оглядачі називають їх «анархістами». Строкатість цього руху вражає — ліваки, ісламісти, безробітні університетські випускники й заможні бізнесмени, нарешті, просто ті, хто насолоджується вуличними акціями як «святом непослуху», але всіх їх об’єднало невдоволення й зневіра: вони не вірять ані владі, ані опозиції. З огляду на наш досвід останніх виборів можна сказати, це — неформальна партія «проти всіх». Ось тут і постає питання: погодься популярний у народі король на чисто церемоніальну роль, чи не опиниться держава в болоті міжпартійної боротьби з безкінечними парламентськими кризами й урядами, що змінюють один одного після чергового вотуму недовіри? Згадаймо, лише 37% виборців голосували за нинішній парламент попри справжній ярмарок різноманітних партій. Ба більше — знову ж таки знайома й нам виразка парламентаризму: за даними німецьких фондів, що працюють у країні, політики не гребували на виборах купувати бюлетені по 10 євро за штуку...

Слід пам’ятати, що саме нинішній король розпочав масштабну демократизацію країни в 1999 році, коли ступив на трон. Він розподілив повноваження між гілками влади й посилив роль парламенту, проводив децентралізацію управління, відновив громадянські права й політичні свободи, повів кампанію з ліквідації неписьменності й кампанію за права жінок. Не менші його заслуги в налагодженні громадянського миру: король запропонував якнайширшу автономію регіону Західної Сахари, урівняв у правах берберів та інші етноси. Створену ним незалежну Комісію з рівності і возз’єднання очолив комуніст — багаторічний політичний в’язень. Комісія переглянула більше 12 тис. справ політв’язнів попри те, що це кидало тінь на батька — короля Гасана II, який правив залізною рукою. Утім, здається, головне випробовування короля-реформатора ще попереду — і не в політичній, а в соціально-економічній площині. Як слушно зауважує Волтер Армбруст з Оксфордського університету, «арабська весна» в країнах Північної Африки (Туніс, Єгипет) — це не стільки повстання проти обридлого правителя, скільки революція проти неолібералізму. Марокко на початку 1990-х теж реформували за цим рецептом: приватизація державного сектору, культ приватної власності й вільного підприємництва та усунення держави від регулювання й контролю. У короткостроковій перспективі це дало ефект: пішли живі гроші від експорту мінералів (чверть світових запасів фосфатів) і туризму, прийшов іноземний капітал, з’явилося привілейоване партнерство з ЄС, на який припадає 60% торгівлі. Число тих, хто живе за межею бідності (себто менше ніж на 2 долари в день) зменшилося з 32% до 15% населення. Але і в Марокко, як і в країнах-сусідах, так і всюди в світі, неоліберальна ідея виявляється утопією: сповна принадами вільного підприємництва можуть скористатися одиниці, тимчасом як більшість приречена на бідність і безробіття. Реагуючи на стихійні бунти, держава витрачає мільярди євро на субсидії на продовольство (днями селянам простили взяті кредити). Експорт сировини й туристична галузь формують закритий клас рантьє. Як правило, це кілька кланів, що отримали ці ласі шматки. Вони витрачають отриману ренту або на дорогі аксесуари солодкого життя, або в кращому разі вкладають їх у нехитрі імпортні операції: купують всякий крам, де дешевше, щоб продати його в країні дорожче. Зрозуміло, вони не завдають собі головного болю налагоджувати національне виробництво, навпаки, воно стає їхнім небажаним конкурентом. А коли немає національного виробництва, немає й середнього класу — цього оспіваного оплоту демократії: він обмежений медиками, освітянами, словом, бюджетниками, які залежні від ласки уряду. Задля збереження своїх привілеїв і просування інтересів цей закритий клуб рантьє корумпує чиновників і купує політиків... Все знайоме, і тому не варто було вітчизняному МЗС днями ображатися на заяву американської організації Freedom House, яка поставила Україну на один щабель із Північною Африкою.

Словом, королю-реформатору доведеться розв’язувати вкрай непрості завдання і справедливого перерозподілу суспільно виробленого продукту, і структурної перебудови національної економіки. Засадниче правило вдалого приготування національної страви Марокко — кус-кус — манна крупа повинна поглинати бульйон, а не плавати в ньому. Ось так і з реформами: вони не повинні поплисти крупою в небезпечному бульйоні бідності, відчаю й екстремізму.