Майдан між Москвою та Брюсселем

Європа потрібна Януковичу, аби, спираючись на її підтримку, продовжити політику балансування й зберегти дистанцію від Росії. На тлі повідомлень про початок нової фази російсько-натовського співробітництва тема зовнішньополітичного вибору України дещо загубилася. Тим часом поточного тижня визначилися контури відносин цієї країни із Заходом як мінімум на період до українських парламентських виборів восени 2012 року.

Почати слід із події, якої не було. Віктор Янукович попри те, що йому було направлене особисте запрошення Генерального секретаря НАТО Андерса Фог Расмуссена, не поїхав на саміт Альянсу до Лісабона. І справа, як видається, не лише в очевидному небажанні українського президента опинитися в тіні Дмитра Медведєва або в побоюваннях постати в невигідному світлі в очах власного електорату, налагодженого скептично щодо Північноатлантичного блоку. Швидше, йдеться про принциповий підхід.

Янукович, який і раніше під час своїх візитів до Брюсселя як правило не відвідував штаб-квартиру НАТО і чий прихід до влади привів до законодавчого відновлення так званого позаблокового статусу України, вкотре продемонстрував, що не бачить особливого сенсу в розвитку відносин з Альянсом.

Внутрішньополітично він при цьому дещо підставляється: важко виправдовувати зниження рівня взаємодії України з НАТО в той самий момент, коли Росія навпаки — відновлює взаєморозуміння. Але на стратегічному рівні позицію Януковича легко пояснити. Україні перш за все необхідне входження в європейську зону економічного процвітання, а НАТО, як тепер доведено, не лише не є ключем до досягнення цієї мети, але й не дуже горить бажанням забезпечувати безпеку країн-партнерів, поширюючи свої гарантії лише на повноправних членів.

Тож фокус української західної політики серйозно зсовується в бік Європейського Союзу. І свій перший саміт Україна — ЄС зовнішньополітична команда Януковича до певної міри може записати собі в актив, оскільки Брюссель нарешті погодився надати Києву план дій щодо встановлення безвізового режиму для короткострокових поїздок. Багато це або мало — можна розуміти по-різному. З одного боку, документ справді не дає жодних гарантій. Можна виконати все, що там написано, і все одно залишитися за візовим парканом. З іншого, і це принципово важливо, — ЄС погодився вести мову саме про безвізовий режим з Україною, а не про чергову, на практиці безглузду, лібералізацію процедури видачі віз.

Остання обставина має пряме відношення до Росії. По-перше, ослаблена позиція тих умовно проросійських європейських столиць, що до останнього добивалися збереження однакового візового режиму для всього пострадянського простору, який автоматично ставав чинником об’єднання країн СНД довкола Росії. Але сьогодні Євросоюз у цілому навіть діалогу про безвізовий режим Росії не пропонує, не кажучи вже про план. Натомість друзі Москви з «довільського» та аналогічних клубів морочать їй голову черговою 10—15-річною «перспективою». Саме доречно поставити питання або про якість російської дипломатії, або про якість різноманітних «стратегічних партнерств».

По-друге, створений прецедент. Тобто, якщо тепер Берлін і Париж усе-таки вирішать піти назустріч Москві, вони вже не зможуть запропонувати їй менший набір умов переходу до безвізового режиму, ніж той, що міститься в українському плані. А умови ці зовсім не технічні й не зводяться до якості паспортів. Річ у тім, що європейці сприймають поняття «безвізовий режим» і «свобода пересування» як синоніми і щодо власних, і щодо іноземних громадян. Безвізовий режим для них неминуче передбачає скасування реєстрації й прикордонних зон по всьому периметру держкордону, обмеження територій, закритих для відвідин, власне територією військових баз і особливих режимних об’єктів та багато чого іншого. Важко уявити, що російські відомства на це легко погодяться.

Повертаючись до України, втім, не можна не бачити, що план переходу до безвізового режиму найближчим часом залишиться єдиним способом підсолодити пілюлю.

Київ не отримав не лише статусу асоційованого партнера ЄС, але й чіткої перспективи введення режиму вільної торгівлі, що бачилося досяжним ще кілька місяців тому. Це чіткий сигнал незгоди ЄС із внутрішньою політикою Януковича, реакція на видимий відхід України від стандартів демократії, досягнутих у попередній історичний період.

Важко сказати, чи означає це мовчазне визнання країнами ЄС того, що їхня менш принципова позиція щодо своїх інших пострадянських партнерів, що раніше пройшли аналогічний шлях, була неправильною. Але, принаймні, щодо самої України, зрозуміло, що адміністрацію, яка використовує юридичні маніпуляції для затвердження Кабінету Міністрів і продовження терміну повноважень підконтрольного парламенту, вдається до заходів тиску на журналістський корпус і не зовсім чисто поводиться при організації місцевих виборів, судитимуть за її вчинками, а не за деклараціями.

Євросоюз не захотів прийняти ідею, що внутрішньополітична стабільність і підвищення керованості в Україні варті демократії. При цьому Брюссель, вочевидь, виходить із того, що критика й вимогливе ставлення до нинішньої адміністрації не штовхнуть її на зближення з Москвою. В цьому полягає серйозна відмінність від часів Леоніда Кучми. Тоді, оскільки Захід відводив Україні центральну роль у геополітиці континенту, заради збереження її політичної самостійності він довгий час був готовий закривати очі на негативні внутрішні процеси.

Сьогодні європейські прагматики не згодні витрачати кошти платників податків на підтримку навіть потенційно авторитарного механізму влади в Україні.

І не стільки тому, що Росія для них більше не вважається загрозою, скільки тому, що на кордонах Європи подібні режими, що встановлюють різні правила гри для своїх і для інших, дуже часто виявлялися економічно неефективними.

Але найважливіше полягає не в тому, що ЄС, не обіцяючи членства в Союзі, намагається виставляти Україні умови за всім спектром питань від віз до демократії, а в тому, що Віктор Янукович не висловлює щодо цього публічної невдоволеності, не погрожує виходом із переговорів, а навпаки, обіцяє виконати план прискореними темпами. Він приймає конкретні вимоги ЄС так само зовні покірливо, як кількома місяцями раніше приймав умови МВФ, серед яких були такі соціально болісні, як зростання тарифів на газ для населення та підвищення пенсійного віку.

І пояснюється така позиція дуже легко. Віктору Януковичу як повітря потрібні західні фінансові вливання, оскільки, незважаючи на успіх лінії на концентрацію влади, реальне становище режиму погіршується. З одного боку, рейтинги влади йдуть униз. На місцевих виборах у жовтні Партія регіонів отримала на три з гаком мільйони менше голосів, ніж було віддано за Януковича в першому турі президентських виборів у січні. При цьому, за підрахунками українських ЗМІ, «мінус» в абсолютних цифрах склав у Запорізької області — 50%, у Донецькій — 45%, у Луганській — 52%, і все це ще до введення основної маси непопулярних заходів економії державного бюджету. А тепер ще почалися акції протесту підприємців на Майдані. З іншого боку, стало зрозумілим, що з Росії фінансовий порятунок не прийде. Тобто він може прийти в обмін на газотранспортну інфраструктуру і передачу власності, але в цьому випадку політичні дні Януковича будуть полічені.

Мандата на таку політику йому не дадуть ні друзі-бізнесмени, ні тим більше ідеологічні опоненти. Так чи є в Януковича європейський проект? У значенні «створення Європи в Україні», тобто впровадження в країні реального розділення влади, прозорих норм ведення бізнесу, боротьби з корупцією — звичайно ж, немає. Амбіції людей, яким потрібна не влада, а вся влада, насилу поєднуються з подібними цінностями сьогоднішньої політичної Європи. Януковичу Європа потрібна переважно для того, щоб, спираючись на її підтримку, продовжити політику балансування і зберегти дистанцію від Росії.

Але Європа сьогодні це теж добре розуміє. І не дуже прагне грати в таку гру. У чому й полягає шанс для України.