Мода на «європесимізм»

Після терористичних актів в Лондоні та неприйняття французами й голландцями проекту конституційної угоди Європейського Союзу європесимізм знову модний. Провал червневого саміту ЄС та гострі зіткнення між Тоні Блером і Жаком Шираком навіть надихнули деяких на проголошення початку кінця Європи.

Вони помиляються. Європа не померла і не перебуває при смерті. Але події останнього часу справді означають кінець однієї версії європейської інтеграції — «ще тіснішого союзу», внаслідок якого мала б виникнути федеральна держава, що перетворилася б на нову супердержаву.

Такий результат, утім, був малоймовірний навіть без недавніх ускладнень. Щойно шість перших основних країн-членів ухвалили рішення про розширення з приєднанням країн Північної, Південної й, останнім часом, Східної Європи, старий образ федеральної держави був приречений. Конституція була розроблена з метою зробити ЄС, що складається з 25 країн-членів, ефективнішим, а не для того, щоб створити сильну федеральну державу.

У промовах Ширака часто з’являються посилання на «багатополюсний світ», у якому Сполучені Штати більше не є єдиною супердержавою. Нещодавнє опитування громадської думки, проведене Pew Research Center, показало, що в очах багатьох європейців США втратили колишню привабливість, і вони хотіли б, щоб Європа відігравала суттєвішу роль у світовій політиці. Але навіть якщо Америка й втратила частину своєї привабливої «м’якої сили», постіндустріальна громадськість Європи не готова оплачувати інвестиції в нарощування військової потужності, необхідної для урівноваження жорсткої сили Америки, що вимагають двократного або навіть трикратного збільшення оборонних витрат як відсотка ВВП.

Але навіть при цьому майбутнє Європи не таке похмуре, як припускають песимісти. Вплив у світовій політиці сьогодні розподілений таким чином, що нагадує тривимірну гру в шахи, що ведеться як за вертикаллю, так і за горизонталлю. На верхній дошці військових відносин між державами США є єдиною в світі супердержавою, що має глобальний обхват. Європа і Китай навряд чи зможуть обігнати американців протягом наступних двох десятиріч. Тут світ однополюсний.

На середній дошці економічних відносин світ уже багатополюсний. Це дошка, де Європа діє як союз, а інші країни, як, наприклад Японія і Китай, відіграють значну роль. США не можуть досягнути торгової угоди або врегулювати антитрастові справи без схвалення Комісії ЄС. Тільки нещодавно після ухвалення СОТ рішення на користь європейської сторони, Конгресу США довелося переписати податкове законодавство, що зачіпає мільярди доларів. Навряд чи це можна назвати однополюсним світом.

Нижня дошка містить транснаціональні відносини, що знаходяться поза сферою урядового контролю — все, починаючи від наркотиків і інфекційних захворювань та закінчуючи зміною клімату й транснаціональним тероризмом. На цій дошці вплив хаотично розподілився між гравцями, які не представляють держав. Жоден уряд не може контролювати наслідки без співпраці з іншими. Тут США необхідна допомога європейців, і називати цей світ однополюсним також не має сенсу.

На цій нижній дошці також дуже важливий ступінь тісної цивільної співпраці, на яку впливає привабливість країни або м’яка сила. Цим щедро наділені європейські країни, які подолали вікову ворожнечу та які створюють великий успішний ринок.

Однією з небезпек, що криються за нещодавніми ускладненнями, є припинення розширення ЄС. Наприкінці «холодної війни» країни Східної Європи не намагалися сформувати, як у 1920-х роках, місцеві альянси, а повернулися до Брюсселя, як до магніту для свого майбутнього. Точно так само такі країни, як Туреччина й Україна, змінили політику через свій потяг до Європи. Втрата м’якої сили внаслідок відмови від подальшого розширення матиме негативні наслідки для Європи, Балкан і міжнародної стабільності.

Якими будуть наступні дії ЄС? Дехто каже про необхідність повернення до первинної моделі шести країн, що створюють внутрішнє ядро — федерацію в рамках більшого союзу. Цей підхід приваблює тих, хто думає, що результати референдумів у Франції та Голландії є свідченням неприйняття британської ліберальної економічної моделі.

Але цей діагноз сумнівний, оскільки опитування громадської думки показують, що багато тих, хто проголосував «проти», виступали проти Ширака і/або високого рівня безробіття. Повернення до первинної моделі шести країн- членів ЄС навряд чи зможе вирішити ці проблеми та послужить поганою основою для лібералізації ринків праці, необхідної європейським економікам, щоб продовжувати рух уперед.

Найкращий шлях для ЄС — показати, що ідея єдиної Європи ще не вичерпала себе. Це означає компроміс відносно нового бюджету, що передбачає скорочення витрат на єдину сільськогосподарську політику та використання фондів для інтеграції нових країн-членів, які приєдналися до Союзу минулого року. Це також означає продовження важливої ролі, яку Європа відіграє у зовнішній політиці, як, наприклад, робота із сербською стороною з метою досягнення угоди щодо Косово, або продовження зусиль, спрямованих на те, щоб переконати Іран відмовитися від своїх планів із збагачення урану.

Таким найважливішим буде прогрес відносно торгових переговорів раунду СОТ у Досі та виконання колишніх обіцянок щодо допомоги Африці. Зрештою, коли вляжеться пилюка, ймовірно, можна буде укласти міжурядові угоди для визначення деяких інституційних відносин, які були б врегульовані в разі прийняття нової конституції.

Такий практичний, ефективний Союз може не виправдати високих очікувань, що їх покладають на нього політики, але це не буде кінцем Європи. Навпаки, така Європа зможе багато придбати для себе, а також зможе зробити великий внесок у благополуччя іншого світу.

Джозеф С. НАЙ — колишній заступник міністра оборони США, професор Гарвардського університету й автор книжки «Гра у владу: вашингтонський роман».