На сході нового НАТО

На зустрічі, що відбулася кілька днів тому в Братиславі, лідери країн, які вступають в НАТО, та країн-кандидатів продемонстрували спільні прагнення до зміцнення Альянсу і, наскільки це вийшло, допомогли визначити пріоритети політики, яку проводить ця організація. У Вашингтоні президент Джордж Буш- молодший прийме лідерів семи країн, — Естонії, Латвії, Литви, Словаччини, Словенії, Румунії та Болгарії — які прибудуть до США для ратифікації документів про їх прийняття до НАТО. Тим часом Хорватія, Македонія й Албанія очікують, що наступний саміт НАТО у Стамбулі прискорить вирішення питання про повноту їхнього членства в Aльянсі.

Усі ці країни складають «Вільнюську десятку» — групу, названу так на честь міста, де чотири роки тому відбулася засновницька зустріч, на якій вони вирішили об’єднати зусилля зі вступу до НАТО. Швидше, ніж будь-хто міг тоді сподіватися, їхні зусилля тепер близькі до цілковитого успіху. Але «Вільнюська десятка» усе ще не має наміру розколюватися, оскільки ці країни хочуть представляти в Aльянсі групу, яка має однакові погляди з членами НАТО, що вступили до її лав 1999 року, тобто Польщею, Чехією та Угорщиною. Ці погляди полягають в тому, що необхідно просувати західні цінності й поняття в галузі безпеки на схід, до країн, які вже зараз стоять на порозі Євроатлантичної спільноти, починаючи від Білорусі, України та Молдови, і закінчуючи Грузією, Азербайджаном і Вірменією. Також ці країни вважають, що двері до НАТО мають завжди бути відкритими всім бажаючим із цього регіону.

«Щонайбільше ми зараз на півдорозі до реалізації нашої програми реального об’єднання Європи», — заявили прем’єр-міністри «Вільнюської десятки» у спільній заяві, зробленій за підсумками зустрічі в Братиславі та адресованій країнам НАТО та Євросоюзу. «Розробка конструктивного підходу до вирішення проблем у країнах Чорноморського регіону — це перше, що слід зробити Великій Європі. Ми хочемо, щоб Європейський Союз, НАТО і США зрозуміли, що цей регіон має першорядну важливість».

Серед представників цього регіону членами НАТО найбільше прагнуть стати Україна, Грузія та Азербайджан. Ці країни, а разом із ними і Вірменія з Молдовою, дуже слабкі й уразливі. У більшості з них тривають локальні збройні конфлікти. У цих країнах сильно розвинена корупція й організована злочинність. Крім того, Кремль розраховує знову об’єднати їх під своєю владою, використовуючи саме ці їхні слабкі місця. Ось чому після того, як НАТО візьме на буксир країни цього регіону від Чорного моря до Північного Кавказу, Альянсу доведеться насамперед зайнятися забезпеченням їхньої безпеки.

Те, що цей район розглядають як пріоритетний, є вірним як iз геополітичного, так і з економічного і стратегічного боку. Цей регіон утворює функціональний агрегат на новому кордоні Євроатлантичної спільноти. Азербайджан і Грузія спільними зусиллями зможуть забезпечити коридор для транзиту енергоресурсів Каспію до Європи, а, крім того, і постійний коридор для американських збройних сил і сил НАТО для проведення операцій у Середній Азії та в глибині Близького Сходу.

Україна багато в чому слугуватиме продовженням цих коридорів, а, крім того, як у Братиславі нагадали лідери «Вільнюської десятки» своїм західним колегам, орієнтація України багато в чому визначить майбутнє всієї Європи, і тому Європа просто не має права залишатися байдужою до долі цієї держави.

А тим часом Молдова, що перебуває під владою комуністів і забута Європою навіть на зустрічі у Братиславі, стоїть на порозі прийняття рішення про те, щоб стати супутником Росії, який простягнеться на 500 км уздовж нового кордону Євроатлантичної спільноти.

Чорноморсько-Північнокавказький регіон уже використовували як плацдарм для здійснення стратегічних планів Євроатлантичної спільноти в Євразії. Очікується, що значення даного регіону багаторазово збільшиться при розгляді стратегічних задумів США й НАТО. Тому загроза безпеки в цих країнах суперечить інтересам Євроатлантичної спільноти. Для здійснення цих інтересів необхідно, щоб ці держави мали стабільну структуру, були здатні до проведення реформ. Крім того, слід забезпечити їхню безпеку від військового втручання Росії або інших держав. Вони повинні мати можливість вільно вибирати західні цінності, забезпечувати виконання своїх функцій як транзитних шляхів передачі енергоресурсів, а також бути в змозі в будь-який час взяти участь у операціях НАТО або США, включно з тими, котрі не схвалила Москва (як, наприклад, «Свобода Іраку», в якій під тиском Москви Вірменія перестала здійснювати навіть і той мінімум підтримки у наданні повітряного коридору).

Таким чином, визнання Чорноморсько-Північнокавказького регіону пріоритетним для НАТО не варто порівнювати з іншими політичними потребами Aльянсу, такими як, наприклад, його ініціативи в Афганістані, Іраку або на Близькому Сході. Факт полягає в тому, що стабільність у Чорноморсько-Північнокавказькому регіоні під егідою НАТО необхідна для забезпечення виконання завдань вище перелічених ініціатив. А для цього необхідно виробити ініціативний, скоординований підхід Євроатлантичної спільноти до вирішення питань підтримки миру і розв’язання конфліктів у цьому регіоні. Ось iз цього погляду і слід розглядати пріоритетність цього регіону для НАТО.

Нині, втім, виникає враження, що Альянс змістив свої пріоритети у сфері підтримки миру в Чорноморсько-Північнокавказькому регіоні, і навіть викреслив це питання зі свого списку першорядно важливих проблем на найближчий період. За заявами самої організації Північноатлантичного договору, серед її пріоритетів нині питання підтримки порядку в Афганістані насамперед, потім в Іраку, а далі на Балканах, Близькому Сході і, як заявив лідер НАТО Яап де Хооп Схеффер, можливо, в Африці. Тим часом, у південно- східній Європі, в Молдові, і в стратегічно важливому Чорноморському регіоні Росія де-факто є монополістом у тому, що вона називає «миротворча діяльність». Москва управляє всіма переговорами з вирішення конфліктів у регіоні. Адже Росія має свій інтерес у тому, щоб ці конфлікти продовжували тліти. Завдяки цьому, вона може перешкодити країнам цього регіону вступити до Євроатлантичної спільноти.

Очевидно, що НАТО необхідно всерйоз зайнятися питаннями миротворчості та вирішення конфліктів у цьому регіоні. Країни «Вільнюської десятки» мають слушність у тому, що закликають визнати його пріоритетним для Альянсу. Тим часом ті країни регіону, які вже вступили до НАТО, насправді приносять відчутну користь при проведенні операцій на Балканах, в Афганістані та Іраку.

Альянсу нині необхідно виробити стратегію поведінки в Чорноморсько- Північнокавказькому регіоні та репрезентувати її на червневому самміті країн-членів НАТО у Стамбулі. У цій стратегії слід врахувати питання традиційних і нових загроз безпеці, забезпечення охорони трубопроводів, прискорення й розширення реформ у сфері безпеки, селективного розвитку можливостей участі країн регіону в операціях, здійснюваних альянсом, а також, безсумнівно, питання миротворчості та вирішення конфліктів.

Альянс також мусить розробити Плани дій у Грузії й Азербайджані та розпочати їхнє виконання, а також рішучіше підійти до реалізації Плану дій в Україні. Для впевненості необхідно пов’язати питання членства України в НАТО з питанням проведення демократичних президентських виборів у цій країні в жовтні цього року. Звісно, знадобляться величезні зусилля для реалізації намічених планів, однак стратегічна віддача буде відповідною, тобто матиме загальносвітове значення. Відкладати вирішення питань більше не можна.