На захист тих, хто не мріє
Чимало промов на пам’ять Маргарет Тетчер, виголошених після її смерті, прославляли її як лідера «трансформації», що здійснив великі зміни. Дуже багато хто посилався на її рівною мірою трансформаційного американського колегу, Рональда Рейгана. Але цікавішим стало її порівняння з іншим сучасником-президентом, Джорджем Г. У. Бушем.
І хоча його часто називали простим «транзакційним» керівником, у Буша був один з найкращих зовнішньополітичних послужних списків за останні півстоліття. Його адміністрація впоралася із закінченням холодної війни, розпадом Радянського Союзу й об’єднанням Німеччини в рамках НАТО — й усе без насильства. У той же час він керував широкою коаліцією з опору агресивним діям Саддама Хуссейна проти Кувейту, яку підтримувала Організація Об’єднаних Націй. Якби він не утримав у руках хоча б одну з тих куль, якими жонглював, сьогоднішній світ був би набагато гіршим.
Хоча він керував основним глобальним перетворенням, Буш, за його власними словами, не мав жодних трансформаційних цілей. Що стосується об’єднання Німеччини, він відкидав поради Тетчер та інших, мабуть, з відчуття справедливості й співчуття до свого друга, німецького канцлера Гельмута Коля. У жовтні 1989 року Буш відповів на заклик Коля, публічно заявивши, що він не «розділяє побоювань, які деякі європейські країни мають щодо об’єднаної Німеччини».
У той же час він був досить обережним, щоб дати Колю й іншим узяти на себе ініціативу. Коли Берлінський мур відкрили за місяць, частково через помилку Східної Німеччини, Буша піддали критиці за його стриману відповідь. Але Буш зробив свідомий вибір не принижувати Радянський Союз і не злорадіти: «Я не битиму себе в груди й не танцюватиму на мурі», була його відповідь — зразок емоційної інтелігентності лідера. Така стриманість допомогла закласти основу для успішного саміту на Мальті з радянським президентом Михайлом Горбачовим місяць опісля. Холодна війна завершилася тихо, а потім був розпад радянської імперії.
Коли Буш і його команда відреагували на сили, що були в значною мірою поза їхнім контролем, він поставив цілі й завдання, які б розумно збалансували можливості й обмеження. Деякі критики докоряли йому в тому, що він не підтримував національні настрої радянських республік, таких як Україна, 1991 року (коли він виголосив свою сумнозвісну промову «Котлета по-київськи» з попередженням про «самогубний націоналізм»); що він не зміг вирушити до Багдада, щоб повалити Саддама Хусейна під час війни в Перській затоці; а також за відправку Брента Скоукрофта до Пекіна для підтримки відносин з Китаєм після бійні на площі Тяньаньмень 1989 року. Але в кожному випадку Буш обмежував свої короткострокові вигоди в цілях досягнення довгострокової стабільності.
Інші критики скаржилися, що Буш не поставив більше трансформаційних цілей, які стосуються російської демократії, Близького Сходу або непоширення ядерної зброї в той час, коли світова політика активно змінювалася. Але, знову ж таки, Буш як і раніше був більше зосереджений на підтримці стабільності в світі, а не на просуванні нового бачення.
Крім того, Буш шанобливо ставився до інститутів і норм усередині країни й за кордоном, вирушивши до Конгресу США по здобуття дозволу на проведення бойових дій у Перській затоці й до Організації Об’єднаних Націй по резолюцію в рамках Глави 7 Статуту ООН. Будучи реалістом за способом мислення, він міг бути вільсоністом з погляду тактики. Буш припинив наземну операцію в Іраку вже через чотири дні, мотивуючись, частково, гуманітарними міркуваннями про масові вбивства іракських військ, а також будучи зацікавленим у тому, щоб не залишити Ірак надто ослабленим для збалансування потужності сусіднього Ірану.
Тоді як вторгнення Буша до Панами з метою захвату (а пізніше за віддання під суд) Мануеля Нор’єги, можливо, порушило панамський суверенітет, у нього була легітимність певною мірою де факто, враховуючи відому поведінку Нор’єги. А коли Буш організував свою міжнародну коаліцію для припинення війни в Перській затоці, він включив до неї кілька арабських держав — не для того, щоб забезпечити військовий успіх, а для підвищення легітимності місії.
Коли Буш і Тетчер зустрілися в Аспені, Колорадо, влітку 1990 року, Тетчер, як стверджують, застерегла його «не йти хиткою ходою». Але чимало істориків схиляються до того, що такої небезпеки не існувало. Завдяки успішному поєднанню жорсткої й м’якої сили, Буш створив успішну стратегію — таку, що дозволила досягти американських цілей без надмірної ізоляції й з мінімальною шкодою для інтересів іноземців. Він діяв обережно, щоб не принизити Горбачова, а також впоратися з приходом до влади Бориса Єльцина в новій незалежній Росії.
Звісно, не всі іноземці були належним чином захищені. Наприклад, Буш встановив низький пріоритет для курдів і шиїтів — в Іраку, дисидентів — в Китаї й боснійців — в колишній Югославії. У цьому сенсі реалізм Буша встановив кордони для його космополітизму.
Чи міг Буш зробити більше, ніж трансформаційні лідери на кшталт Тетчер або Рейгана? Можливо, він би добився більшого в другий термін. А з кращими навиками спілкування він був би в змозі зробити більше для просвіти американської громадськості про мінливість світу після закінчення холодної війни. Але, враховуючи глибоку невизначеність світу, що перебуває в русі, а також небезпеки прорахунку після розпаду радянської імперії, розумне управління показало кращі результати, ніж складання грандіозних планів.
Буш одного разу зробив чудову заяву, що його не цікавили «планування й бачення». Проте лише мало хто наприкінці 1989 року вірив, що Німеччина могла б мирно возз’єднатися в рамках Західного альянсу. Тетчер, звісно, так не вважала. Мораль у тому, що в деяких обставинах ми повинні віддати перевагу лідерству хорошого транзакційного керівника над розкішнішими й надихаючими трансформаторами.
Проект Синдикат для «Дня»
Джозеф НАЙ — професор Гарвардського університету та автор книжки «Майбутнє влади».
