Наталія СОЛЖЕНIЦИНА: Прийде тиран? А ми? Ми — як його зустрінемо?

Минулого тижня в Росії відбулася досить знакова подія: «Архіпелаг ГУЛАГ» було включено в шкільну програму. Як повідомляють російські ЗМІ, це було зроблено за дорученням глави уряду РФ Володимира Путіна, який виконав обіцянку, дану вдові письменника Наталії Солженіциній. «Ця книга є затребуваною. І без знання того, що тут викладено, у нас не буде повної уяви про нашу країну, і ми з труднощами зможемо думати про майбутнє», — відзначив Путін на зустрічі з Наталією Солженіциною. В інтерв’ю російським ЗМІ вдова письменника розповіла, що наприкінці свого життя її чоловік визнав необхідність скороченого видання «Аргіпелагу ГУЛАГ» російською мовою. Згодом після смерті Солженіцина Путін зустрівся з його вдовою і пообіцяв включити таке видання в шкільну програму.

— Наталіє Дмитрівно, адже ви давно почали роботу над цією версією?

— Її починав сам Олександр Ісаєвич. Друзі (особливо ті, у кого є діти-підлітки) повторювали: потрібно скорочене видання «Архіпелагу». В західних мовах така «студентська версія» існує з 80-х. «Але, — говорили нам, — потрібна і російська».

Олександр Ісаєвич із цим скріпивши серце погодився. Далеко не відразу. Але погодився. У мене зберігається тритомник, по якому він намічав скорочення.

Автор пройшов половину першого тому. Різати цей текст йому було вкрай важко. Врешті-решт він сказав мені: «Роби ти!» Але до скороченої — не адаптованої, а саме скороченої версії «Архіпелагу» — я повернулася в 2009 році.

— Об’єм цієї версії — близько 300 сторінок проти 1200 сторінок повного тексту?

— Або близько 22 авторських листів — із 96 листів «Архіпелагу ГУЛАГ». Абсолютно під силу старшокласникові прочитати за два-три дні.

Це цілісний текст: я не хотіла робити «фрагменти», хрестоматію по «Гулагу». Хоча це було б просто: «Архіпелаг» багатий на окремі долі та історії. Вони пронизливі. Типові для 20-х, 30-х, 40-х. Дуже доступні для свідомості підлітка.

Але тоді б ми отримали скорботні історії окремих людей, яким не пощастило: потрапили під колесо. Що ж, гинуть і на фронті... Та Олександр Ісаєвич писав не про це.

Тут суть не у випадковості. Суть у системі.

Якось затвердилося, що «Архіпелаг ГУЛАГ» — книга про сталінські репресії. І про те, який Сталін був тиран і кат. Але ж «ГУЛАГ» — і про тих, кого репресували. Адже в будь-якому насильстві дві сторони: кат і жертва. А результат не вирішений наперед: він залежить від обох.

І за зведенням доль мучеників у «Архіпелазі ГУЛАГ» весь час постає питання: чи були якісь альтернативи? У 1918-му, 1921-му, 1929-му, 1934-му?

— Через весь текст проходить тема «невтручання»: у 1928—1930-му судять «інженерів-шкідників» при схваленні робітників — у 1930-х піде й хвиля робітників. У 1921 р. при мовчанні села беруть бунтівників-антонівців — у 1929 р. поллється мужицький потік «з добру Об».

І далі: «Як потім у таборах пекло: а що, якби кожен оперативник, ідучи вночі арештовувати, не був би упевнений, чи повернеться він живим... Якби за часів масових посадок, наприклад, у Ленінграді, коли садили чверть міста, люди б не сиділи по своїх нірках, мліючи від жаху... а зрозуміли б, що втрачати їм нічого, і в своїх прихожих бадьоро б робили засідки по декілька чоловік... Органи швидко б втратили співробітників... і не дивлячись на все жагу Сталіна — зупинилася б проклята машина!

Якби... якби... Ми просто заслужили на все наступне».

Наскрізна тема — і «протистояння одиниць». Інколи й успішне. І знову: «Громадянське, мужнє суспільство не дало б приводу писати... цю книгу».

— Солженіцин весь час, знімаючи шар за шаром, шукає відповідь: чим було наше суспільство? Як поводилися люди? Як поводилися ті на волі, хто знав, що це відбувається? Як поводилися ті, хто й не знав? Розбирає моделі поведінки в ті роки. Йде по всіх колах: із заарештованим — із підслідним — із тим, хто проходить випробування камерою — етапом — пересилкою — табором. І в кожному колі: результат все-таки залежить і від жертви.

У ВТТ 30-х легко перемагала влада: люди виживали або не виживали поодинці. А коли в 1940-х прийшла каторга, надію повністю відібрано, люди були просто номерами — тут вони й стали особистостями. Об’єднали свою волю, свою гідність, здатність виживати, своє до кінця пригноблене відчуття справедливості.

Воно й відбило, як пружина. Чверть століття спуску в пекло знадобилося, щоб виплавилися табірні повстання Екібастуза, Дубовки, Кенгіра, Воркути.

...Але неможливо засуджувати людей, на яких раптово обрушилося невимовне насильство. Важлива тема «Архіпелагу ГУЛАГ» — неготовність країни до такого: від рук своїх братів. Коли топлять баржу з людьми, ви, захлинаючись у холодній воді, дізнаєтесь, що це взагалі можливо! Будь ви купчихою чи бойовим офіцером.

— Так, якщо баржу топлять у 1918 р. Але у читачів-2010 досвід XX століття в підкірці. Або в раціональній пам’яті — у тих, кому не в «лом» вивчати в школі «ГУЛАГ». За логікою, неготовність країни до насильства — найбільш історична тема цієї книги. Але ми легко забуваємо. Сперечаємось: чи треба пам’ятати? Або боїмося тіні Сталіна.

— Це й приголомшує. Наші сьогоднішні страхи — тільки б це не повернулося, тільки б це не повернулося... — вони всі сфокусовані лише на одному: ось прийде новий Сталін!

...Чи прийде, чи не прийде. А той, який був, — він вже 57 років у труні. А ми — носії тієї ж мови, живемо на тій же території, — ми, слава Богу, ще живі.

І нам слід думати про себе як про учасників цього гіпотетичного процесу, а не про жертви. Ось якщо він прийде — ми як його зустрінемо? До чого ми готові? Який урок винесли? Знову покірливо поїдемо у ВТТ, і кожен думатиме лише про себе?

Якщо це так — на що ми скаржимося?

Нам слід думати не про гіпотетичний прихід тирана, а про себе. Готувати себе. Ставати людьми, яких вже не можна застати зненацька.

Ось послання, яке Олександр Ісаєвич хотів донести.

Не від себе лише, а від усього цього пекла.

— У «Архіпелазі» сорок років тому фронтовий артилерист Солженіцин, який пройшов ГУЛАГ, першим заговорив про німецький досвід денацифікації — і про Країну Рад.

«У Західній Німеччині до 1966 року засуджено вісімдесят шість тисяч злочинних нацистів.

...Загадка, яку не нам, сучасникам, розгадувати: чому Німеччина може покарати своїх лиходіїв, а Росія — ні? Яким же згубним буде шлях у нас, якщо не дано нам очиститися від цієї скверни, що гниє в нашому тілі?

...Мовчки про порок — ...ми сіємо його, і він ще тисячократно зійде в майбутньому. Не караючи, навіть не засуджуючи лиходіїв... ми тим самим із-під нових поколінь вириваємо будь-які основи справедливості. ...Молоді засвоюють, що підлість ніколи на землі не карається, але завжди приносить благополуччя.

І незатишно, і страшно в такій країні буде жити!»

У 2010 р. здається — мова не про ветеранів МДБ, а вже хоча би про ДТП на Ленінському. Про всю хроніку таких наїздів: вона росте щотижня.

Про долю полонених 1941-го сказано ще жорсткіше: «Батьківщина, що зрадила своїх солдатів, — хіба це Батьківщина?» Але й це актуально: матерям солдатів, загиблих у Чечні в 1995-му, суди 2010-го відмовляють у 1000-карбованцевій надбавці до пенсій.

А ось ще: як винищували «горизонтальну солідарність» у Росії.

І цей соціальний діагноз Солженіцина досі в силі. І рядки про те, як зрослися російська мова й «мова зеків» як досвід Гулагу просочує всю Росію.

— Крім того, для чого потрібен «Архіпелаг ГУЛАГ» у школі? Не для того, щоб почали читати і обговорювати — через декілька десятиліть! — та несправедливість, те зло, які вже були на нашій землі. А для того, щоб ми вчилися відразу реагувати на те, що відбувається. А ще краще — попереджати хід подій. Не можна поступатися Історією політикам, аби вони гралися в неї, «перевертаючи» минуле, майбутнє. І не можна робити з неї «дорожню карту» шляху минулого чи майбутнього. Історія — лише плями на цій карті, що позначають місця небезпек: провалів, ям від вибухів, доленосних роздоріж. І безглуздо нехтувати такою «плямистою» картою.

Але наше суспільство не самокритичне й досі. Ми дивимося лише на те, в які обставини нас хтось поставив. Як із нами чинять. А ми як чинимо? Ми хоч якісь уроки виносимо з недавнього минулого?

— Ще одна тема книги, представлена зі скрупульозністю математика — винищення народу і «негативна селекція». Йосиф Бродський порівняв «Архіпелаг» із «Іліадою», звівши наклеп: «Спільним знаменником є тема руйнування: в одному випадку — міста, в іншому — нації». Чи не роздавить це знання школяра?

— Я думаю, ні. По-перше, просто емпірично. При мені, в 1974 р., в розпал цькування, цю книгу читали друзі у нас удома: виносити її було надто небезпечно. Читали і вдень, і вночі. І я назавжди запам’ятала, як читач років сорока, інженер, мисляча людина, віддав мені «ГУЛАГ» зі словами: «Як дивно: книга переповнена кров’ю, потом, сльозами, жахом. А я закрив її з відчуттям сили і світла». Багато хто говорив схожі слова.

Мені здається, «Архіпелаг ГУЛАГ» дає відчуття, що з найстрашнішого пекла можна піднятися. І що означає — піднятися? Навряд чи я виживу, повернуся і ще захищу кандидатську дисертацію. Це означає, що я як частка цього народу — маю майбутнє. Нехай навіть не в своїх дітях... у чиїхось чужих.

Але «Архіпелаг» ставить і жорсткий заслін сьогоднішнім міркуванням — ми досягли багато чого, стали світовою державою, Сталін — успішний менеджер!

Адже в цих розмовах дивовижним чином, безграмотним чином обговорюється лише те, чого і в терміни він досяг. Але будь-якого менеджера на першому курсі управлінського факультету вчать розглядати ще один чинник — ціну проекту.

У випадку Сталіна втрати не враховувались. І сили народу були підірвані в усьому цьому.

Перед Першою світовою війною на території Росії народу проживало більше, ніж у США. Сьогодні нас і близько не можна порівняти. У нас просто не вистачає людей.

У XX столітті всі наші народи надірвалися. І що натомість?

...Видавництво «Просвещение» знайшло для «шкільного видання» «Архіпелагу» чудового художника Юрія Христича. За роками він не такий далекий від майбутніх читачів-старшокласників. Їздить на велосипеді, за спиною в рюкзаку — рукописі.

Юрій Христич і запропонував зовнішній вигляд обкладинки: ось цей кадр Олександра Родченка. 1933 рік. Біломорканал. Я здригнулася, коли побачила фото! Цей напівроздягнений натовп у сніговій імлі, лаги чи ломи, які вони несуть — як списи яких-небудь Смутних часів. Кремезна спина чекіста на березі над ними. Він один — але натовп людей покірний.

У завірюсі вони втягуються в русло, як у Дантове коло. Вручну прогризають канал, який практично не використовуватиметься. Як і багато «великих будівництв».

...І уявіть собі, в цій злиплій масі у кожного є доля. Що в ньому загинуло, що він не зміг дати своїй країні, поки колупав ломом мерзлу породу?! Вже не кажучи про його ненароджених дітей.

— Знаю, що ви «перевіряли» рукопис, і експертами були вчителі.

— І друзі, і вчителі, що вже викладають «Архіпелаг ГУЛАГ» в своїх гімназіях. Вчителі сказали: у тексті (який я вважала готовим) багато незрозумілого для підлітка. Склали список зі 150 позицій, які потрібно пояснити. Що таке «шахтинська справа»? Хто така Віра Засулич? І Трьопов, і Шешковський, і Ягода, і Кіров, і Зоя Космодем’янська... Я зробила словничок імен і додала немало підрядкових приміток.

— Забуті й Віра, і Зоя, і Кіров, і Трьопов? Ціла Росія в імлі.

— Ну що ж робити?! Тільки й робити, що пояснювати.

P.S. «Перший завод» накладом — 10 тис. — частково надійде до книжкових магазинів. Частково — на замовлення регіональних міносвіти — в шкільні бібліотеки. Починаючи з 1973 року, з першого паризького видання, всі гонорари за «Архіпелаг ГУЛАГ» надходять на рахунки Солженіцинського фонду і використовуються для підтримки тих, що вижили в таборах, сімей політв’язнів. Видавничий гонорар за «шкільну версію» піде туди ж. Сьогодні Солженіцинський фонд підтримує 2,5 тисячі колишніх зеків. Історики знають: у Нові часи саме єдина школа формує єдність нації. Єдність її цінностей і менталітету, її уявлення про самих себе.

«Архіпелаг ГУЛАГ» у федеральному стандарті освіти (не ліцейному, не гімназичному — загальному!) ці уявлення ускладнить? Можливо. Але — правдою.

Все буде — і «шпори» по Соловках, і невивчене Кенгірське повстання. Але «Архіпелаг» сам обере тих, кому сподобається. Передасть їм ген завзятості. Тверезості. Самостійності перед бурею. Люті благородної — і чіткого аналізу. Перемоги однієї людини над системою «однієї шостої».

А головне, у шкільній версії і в шкільній програмі — ця книга може шукати «своїх» серед усіх 17-річних мешканців Росії.

...Велика справа. Немов криголам на воду спустили.