Некурортний сезон

Вибори мера Сочі внесли в політичні будні країни помітне пожвавлення. Рішення «Солідарності» висунути кандидатуру Бориса Нємцова було переважно інтуїтивним, але, навіть не чекаючи результатів недільного голосування, можна впевнено сказати, що ми не помилилися.

Початок не провіщав великих перспектив: на чолі ініціативної групи сочінців, які звернулися до Нємцова з пропозицією балотуватися, виявився рядовий пройдисвіт від політтехнології, який розраховував погріти руки на гучній виборчій кампанії. Однак «Солідарність» почала працювати в Сочі ще до початку чехарди з мерами (за рік містом встигли покерувати четверо кубанських назначенців), тому ми непогано орієнтувалися в ситуації і зуміли сформувати команду, спираючись на своїх однодумців — учасників ОГФ, правозахисників і громадських активістів.

12 березня в Сочі відбулося відкрите засідання бюро «Солідарності», яке публічно схвалило висунення Бориса Нємцова. У залі зібралося близько 100 осіб, серед яких були не лише наші колеги з демруху, але й статусні експерти, представники міського бізнесу, національної діаспори і навіть депутатських фракцій міських зборів, включаючи «Єдину Росію«(!). Уже тоді стало зрозуміло, що ситуація в Сочі значно сприятливіша для нас, ніж це можна було передбачати. Коли ми заздалегідь обговорювали шанси Нємцова в Москві, то сходилися на тому, що, швидше за все, Бориса не зареєструють. Після 12 березня і подання документів я підвищив свій прогноз до 50%.

Тим часом наш політичний противник відкрив скриньку Пандори. У медійному полі перед здивованою публікою виступив кордебалет екзотичних кандидатів: Луговий, Бєркова, Богданов, Волочкова. На вогник заглянув «капіталіст-ідеаліст» Олександр Лебедєв, який вів складну гру. Гра московських «ефективних політиків» була недвозначною: сочінські вибори повинні були перетворитися у відвертий фарс. «Комсомолка» та інші офіціозні газети із задоволенням друкували свіжоспечені анекдоти про вибори мера Сочі, спостерігачам дбайливо підказували, що демократія — це цирк, а Нємцов — один із клоунів на його арені.

Усі ці хитрі плани не врахували однієї обставини — кубанський ставленик Пахомов опинився в досить дивному становищі. Замість спокійного оформлення інвеститури, з відповідними респектами на адресу краснодарського і московського начальства, йому довелося вести боротьбу. Хай там яку, але боротьбу — та ще й на кілька фронтів, включаючи навіть суперництво з «партійними товаришами», такими, наприклад, як Анастасія Волочкова. Немає сумніву в тому, що пан Пахомов упав у паніку, з якої, судячи з повідомлень про подробиці його участі в мітингу поминання жертв геноциду 1915 року, він не вийшов до самого кінця виборчої кампанії.

Яскравим епізодом першої фази кампанії була й опереткова поява в таборі Нємцова пана Ахеджака, правої руки краснодарського губернатора Ткачова. Повідомивши через посередників про своє наполегливе бажання негайно зустрітися, пан Ахеджак приїхав до нас у готель за дві години до засідання сочінського виборчкому, який повинен був розглянути питання про реєстрацію Нємцова. Неохоче залишивши «мерседес», високий посол у тренувальному костюмі запросив Бориса пройтися і в тіні акацій запропонував йому «не мочити» Ткачова в обмін на реєстрацію. Нємцов, зрозуміло, відмовився, і пан Ахеджак ретирувався піймавши облизня. Через годину виборчком без будь-якого зволікання видав нашому юристу посвідчення про реєстрацію кандидата.

Така явна неузгодженість у діях демонструвала, передусім, наявність серйозних протиріч між Москвою та Краснодаром. Ця версія з великим ентузіазмом і надією сприймалася самими сочінцями, які, як ми вже встигли пересвідчитися, втомилися від «кубанців» настільки, що готові були проголосувати за кого завгодно, лише б не за чергового ткачовського протеже. У цій ситуації Нємцов, будучи, з одного боку, уродженцем Сочі, а з іншого — федеральним політиком із великим управлінським досвідом, міг отримати підтримку не лише прихильників «Солідарності».

Хай там як, Нємцов не лише отримав реєстрацію, але й не був знятий у ході кампанії — на відміну, наприклад, від Лебедєва, якого без вагань принесли в жертву, як тільки виникла підозра, що він відбере голоси в Пахомова. Звичайно, присутність у виборчому бюлетені Нємцова може означати намір намалювати одному з найяскравіших кандидатів від опозиції принизливо маленький відсоток — щоб «поставити на місце». Швидше за все, цей мотив є домінуючим, і саме з цією метою в телеефір цебрами виливають різноманітний «компромат». Але парадокс у тому, що рано або пізно так можна і загратися. Більшість налаштована скептично щодо влади, і телепомиї викликають ефект, зворотний задуманому.

Інтрига виборів у Сочі та їхня унікальність для сучасної політичної історії Росії полягає в тому, що там прямо на наших очах реалізовується сценарій «демонтажу режиму» — поки ще лише найперша спроба перевірки теорії практикою.

Механізми лояльності всередині влади починають давати збій. «Плани», спущені дільничним виборчкомом, рознарядки директорам великих підприємств (у цьому випадку, як правило, санаторно-курортних), публічні й закулісні домовленості з лідерами найбільшої діаспори — все це тримається на конкретних людях. Ці люди кажуть одне начальнику і зовсім інше — у своєму колі. Конфлікт відбувається в них у головах, і навіть якщо вони формально виконують підкріплені обіцянками і погрозами накази зверху, трансляція імператива конкретним виборцям відбувається з «понижувальним коефіцієнтом». Готовність низових виконавців у ПВК, ТВК йти на маленькі фальсифікації знижується, у дрібо-середніх чиновників зростає спокуса саботувати команди — в тому числі, «бо все дістало».

Річ не в тім, переможе Нємцов у Сочі чи ні. Можливо, сьогодні «вертикаль» ще спрацює. Але помітно, що її запас міцності стрімко падає.