Немає міста російської слави — Севастополя
Починається літо, й постає руба питання про канікули. Далекі моря коштують дорого, нафта зростає в ціні, туроператори й авіаперевізники теж підвищують ціни. Тож навіть Туреччина стає не всім по кишені. А зовсім поряд — Крим. До перебудови всі полюбляли відпочивати в Криму, навіть дисиденти. Недорога халупка на чотирьох, вино з радгоспу «Коктебель» (чудовий дешевий мускат), Будинок творчості на самому березі, могила Волошина над Мертвою бухтою, Карадаг, біостанція, мис Хамелеон, Жаб’яча, Сердолікова, Левова бухти, камінчик з діркою — «курячий бог», музей Гріна у Феодосії, Старий Крим з печерним храмом, шампанське «Новий Світ», Судак, Царська бухта, розкопки Херсонеса, Алупка з палацом, Нікітський ботанічний сад, біла Ялта з чеховським будиночком, Гурзуф і Місхор iз молочно-блакитною мандельштамівською водою в морі... Тут усі відзначилися віршами — і Пастернак, і Волошин, і Мандельштам, і Цвєтаєва. Тут знайшов Гель-Г’ю і Зурбаган мій улюблений Грін...
Коктебель — моє дитинство. Півжиття я їздила до Криму потягом: через Сиваш, уздовж моря у Феодосії, автобусом до пансіонату «Блакитна затока». І найменше мені подобався холодний, казенний Севастополь із сірими брилами зловісних кораблів, де не можна фотографувати й купатися з Графської пристані. Хто відпочивав у Севастополі? Ну, їздили до Херсонеса на екскурсії, ну, швидко оглядали саме місто. Їздили відпочивати до Коктебеля, до Феодосії, до Судака, до Гурзуфа, до Алупки, до Місхора.
Але коли настав час усе це віддати, віддати Україні, я віддала з радістю, поклала, немов букет не могилу великого українського поета Василя Стуса, закатованого КДБ у наших російських концтаборах. У спокутуванні є радість: усе чуже віддати, заслужити прощення, покаятися, очиститися.
Крим був не лише надбанням російських поетів і художників, а й батьківщиною кримських татар. Віддати його дисиденту Мустафі Джемільову, який чималу частину життя просидів за цю свою батьківщину в радянській в’язниці, і його депортованому народові — добра справа. А вони ж обрали Україну, а не Росію; вони підтримали помаранчеву революцію й не дали встановити в Криму, в Ялті, на згадку про конференцію 1945 року скульптуру Рузвельта, Черчілля й ката України, Росії та кримських татар — Сталіна. Сказали, що підірвуть її. І не встановили: кримські татари, які пройшли через депортацію, — хлопці серйозні.
Віддати Крим — це найменше, що ми могли зробити за Голодомор в Україні, за наше прокляте радянське минуле, за те, що «западенці» мало не поголовно пішли в сибірські табори. І не треба вважати, що провина обопільна, що Берія й Сталін узагалі не росіяни, що хтось щось винен нам. Широка російська душа має бути вищою за такий дріб’язок. Країна від Балтики до Китаю, 1/8 частина суходолу, не повинна бути скнарою й труситися над кожним шматком. Сухумі, Гагри, Піцунда, Батумі — нехай це забирає Грузія. Треба платити за рахунками. Наші предки хотіли зробити Русь святою. Князь Володимир Мономах мав таку ідею.
До Криму й так пустять, без візи. І грузини пустять, якщо не відриватимемо з кров’ю Абхазію й Південну Осетію. Треба просто купатися й загоряти. А не роздавати російські паспорти. Якщо чекісти не доб’ють нашу економіку, то приймуть і рублі як валюту. Крим став чистеньким, приватненьким, там повно маленьких готельчиків з гарячою водою, повно шашличних і кафе, повно їжі, не треба везти з Москви консерви, не треба знімати ліжко в сараї. Там тепер не совок. Совок — у нас, де колись вільнодумний драматург Едвард Радзінський підказав, що треба встановити бронзову Велику трійку (Сталіна, Рузвельта й Черчилля) при якомусь військовому музеї, й багаті росіяни з іншою, не антирадянською історичною пам’яттю сплатили за цей монумент.
Немає міста російської слави — Севастополя. Це було місто біди, місто ганебної поразки в Кримській війні й цілковитого краху політики передвісника Путіна — Миколи I — любителя бюрократії, порядку, вертикалі влади, батька силовиків, який так дістав Захід своїми імперськими витівками на Балканах, що Франція й Англія об’єдналися з мусульманською Туреччиною проти християнської Росії. Нехай буде це уроком сьогоднішнім імперіалістам, а то ще США та Євросоюз згодують нас Китаю.
Човникові поїздки мера Москви за Севастополем — це ж не його примха, це дух часу, нашого свинцевого часу реваншизму й гордині, що виключає покаяння. Деякі москвичі пішли на мітинг вимагати Севастополь назад, деякі (навіть пристойні люди) сказали мені на вухо, що розуміють Юрія Лужкова, що їм теж шкода Криму. Адже якщо говорити про пріоритети, то право на Севастополь мають греки (Херсонес Таврійський). І на Сімферополь (Ольвія), і на Керч (Пантікапей). А Балаклаву й Судак iз генуезькою баштою-фортецею заснували італійці. Але Греції вистачає своїх курортів, а італійці прокололися з Лівією й римськими імперськими ілюзіями при Муссоліні.
Мер Нью-Йорка не вимагатиме собі нічого, бо американці ніколи не шукали колоній, самі були колоніями. А мер Лондона не поїде вимагати Південну Африку, або Індію, або той же Нью- Йорк, спираючись на історичні спогади. Тому що лондонці за це овацій не влаштують. Ніхто з англійців не шкодує про Британську імперію. Ніхто з іспанців не шкодує про Мексику, Перу, інші колишні володіння в Латинській Америці. Французи не побиваються за Алжиром і Новою Каледонією. Швеція не намагається отримати назад Фінляндію. Ірландія ухвалює закон, що не візьме до себе Північну Ірландію, хоч би скільки вона стукала у ворота.
Світ сьогодні завойовують розумом і гаманцем, а не мечем й гарматами. Тільки-от Китай загaрбав Гонконг, і тримає Тибет, і прагне Тайваню. Тільки відсталі африканські країни воюють, згадуючи, якому племені що належало. Андрій Вознесенський назвав це «алчь». «Алкание», а ще простіше — жлобство. І Росія знову в хорошій компанії країн-ізгоїв і країн- троглодитів.
Поводитимемося так і надалі — уподібнимося до верблюда, що не проліз в голкове вушко. З нашими імперськими комплексами й головою, що дивиться назад, не потрапиш ні до Європи, ні в XXI століття, ні в цивілізацію.
