Нова «семирічка» Асада
На недавньому референдумі у Сирії сирійці проголосували за те, аби продовжити повноваження президента Башара Асада ще на сім років. Останні роки першого терміну Асада були відмічені погіршенням відносин зі Сполученими Штатами, котрі у 2004 році ввели економічні санкції щодо Дамаску, який Вашингтон обвинувачував в спробі дестабілізації Лівану і Іраку. Асад також зіткнувся з сильним міжнародним тиском після того, коли у лютому 2005 року було вбито колишнього ліванського прем’єр-міністра Рафіка Харірі в Бейруті, який на той час був під сирійським контролем. Цей тиск привів у квітні 2005 року до виведення сирійських військ з Лівану, після 29 років їхньої присутності там.
Сирія передбачала внутрішні політичні реформи, але законів, котрі передбачають наявність різних політичних партій, лібералізації преси і виборчої реформи так і не було прийнято. Сирійське керівництво спромоглося створити відносно стабільну країну, де вже три десятиліття не існує серйозних внутрішніх проблем. Однак режиму Асада і сирійському уряду не вдалося виконати свої економічні панарабські обіцянки. Питання для сьогодні полягає у тому, як погоджувати довгострокову внутрішню стабільність із надзвичайно низькими показниками в цілому. Зрозуміло, що подібна суперечність здатна призвести до потрясінь, але Дамаску вдалося уникнути такого результату.
В цьому сенсі режим вимагає конфлікту і радикалізму, як засобу підтримки внутрішнього контролю. З цієї точки зору, подібна радикальна позиція сирійських лідерів є не лише результатом примх президента чи його оточення, а ґрунтується на визначених інтересах режиму. В Дамаску прорахували, що будь-яке зміцнення впливів США у регіоні йде врозріз з інтересами Сирії, тому не випадково, що режим Асада став найбільш послідовним противником поширення впливів Америки в арабському світі. Крім того, сирійський альянс з Іраном — не примха, а необхідність. У цьому випадку Тегеран виступає як сильний захисник і економічний благодійник. Враховуючи інтереси режиму, це ідеальний збіг інтересів обох сторін.
Сирійський уряд використовує дві основних тактики у міжнародних відносинах. Перша, це лукавство: Дамаск є неперевершеним віртуозом у використанні тривалого міжнародного дипломатичного процесу для отримання поступок і відміни санкцій без намірів досягти угоди чи змінити його поведінку. Друга — це опір, використання ідеї, що Сирія веде боротьбу проти Заходу і тому заслуговує на підтримку і допомогу інших ісламських країн.
На найближчу «семирічку» для Асада пріоритетними будуть ліванський і ізраїльський напрямки. Контроль Лівану для сирійців залишається пріоритетним, перш за все, з економічних причин. А блокування міжнародного трибуналу щодо вбивства колишнього ліванського прем’єра Рафіка Харірі має першорядне значення. Бо якщо суд визнає причетність брата і зятя президента Асада до цього злочину, то це становитиме відверту загрозу для його влади.
Великою послугою для Асада стала американська кампанія в Іраку. Іракська війна посилила режим із середини і збільшила його вплив на регіональному рівні. Безперечно, що сирійці могли б зробити значно більше для того, щоб зупинити транзитний потік повстанців і терористів через свої терени до Іраку, якщо б вважали, що це в їхніх інтересах. Одним із стимулів припинення насильства може стати усвідомлення того, що США дійсно готові піти з Іраку, за такого розвитку сценарію сирійське керівництво може перекрити експорт хаосу через свою територію.
Дамаск намагається зберегти контроль над Ліваном ще й з тієї причини, що його одним із головних побоювань є те, що США або ж Ізраїль використовуватимуть цю країну як свій плацдарм для дестабілізації Сирії. До того ж режим Асада прагне створити хаос у Лівані для того, аби блокувати роботу міжнародного трибуналу по вбивству Рафіка Харірі.
Як вважають ліванські експерти, Сирія пішла з Лівану тільки де-юре. Її вплив на Ліван і втручання у внутрішні справи країни продовжується. Вся опозиція діє під керівництвом Сирії і Ірану. На жаль, опозиційні сили Лівану переслідують не інтереси своєї країни, а інтереси Сирії і Ірану. Ліван став плацдармом для вирішення проблем іноземних держав. Сирійська армія пішла, але її тиск на країну не знижується і зараз. Через Сирію до Лівану продовжують поступати зброя і гроші. Всі держави допомагають Лівану — на рівні урядів. І лише опозиція, перш за все «Хізбалла», одержує допомогу таємно. Нинішня тривожна ситуація, яка відбувається в Лівані, показує, що сирійський вплив на країну зовсім не знизився.
Взагалі i Іран, і Сирія не проти того, аби вкотре спробувати розіграти «ліванську карту». Так заступник міністра іноземних справ Сирії Файсал аль-Макдуд заявив газеті Al-Khaleej, яка виходить в Об’єднаних Арабських Еміратах, що Дамаск готувався втрутитися у бойові дії у Лівані влітку 2006 року. Файсал аль- Макдуд підкреслив, що сирійська армія серйозно готувалася взяти участь у другій ліванській війні на стороні терористичної організації «Хізбалла». За словами заступника міністра закордонних справ, лише сильний тиск з боку Росії перешкодив президенту Башару Асаду віддати наказ військовим атакувати Ізраїль.
Файсал аль-Макдуд впевнений, що сирійське втручання привело б до повного розгрому ізраїльської армії, що вторглася до Лівану. Він підкреслив, що «ізраїльські агресори» не могли б протистояти об’єднаним силам сірійської армії і «ісламських рухів опору на півдні Лівану».
Втім, що б не заявляли високопоставлені сирійські представники, але жодних шансів виграти у воєнному протистоянні в Ізраїлю у Сирії немає. Відкритий військовий конфлікт з ізраїльтянами лише б привів до остаточної втрати популярності Асада в свого народу. Мирне вирішення сирійсько-ізраїльського протистояння також має свої відверті негативи. Так на думку ізраїльських аналітиків, переговори з Сирією загрожують двома небезпеками. Перша — що вони зайдуть в безвихідь, друга — що вони виявляться успішними. В першому випадку війна стає майже неминучою. У Асада просто не буде іншого виходу — на нього тиснутимуть армія і громадська думка.
Не кращою виглядатиме ситуація, якщо на переговорах буде досягнуто домовленості щодо встановлення дипломатичних відносин по єгипетському зразку — в обмін на відступ Ізраїлю з Голанських висот. У Ізраїлі почнеться суспільна буря, яка примусить забути про хвилювання, що передували демонтажу Гуш- Катіфа. І гіпотетично, якщо уряду навіть вдасться «сколотити» більшість у Кнесеті, то цього буде явно недостатньо: за новим законом, територіальний компроміс вимагає всенародного референдуму. Й не доводиться сумніватися, що на цьому референдумі більшість громадян Ізраїлю проголосують проти відступу з Голанських висот.
Коли ж сирійці переконаються, що у них немає шансів на повернення Голанських висот мирним шляхом, вони, безумовно, почнуть війну, а відповідальними за кровопролиття вони оголосять ізраїльтян. Такою є непроста дилема ізраїльсько-сирійських стосунків. Проте існує й інша небезпечна для Ізраїлю інформація. Так за даними ізраїльської військової розвідки Сирія навела тисячі ракет на Хайфу і Тель-Авів. Військова розвідка стверджує, що влітку Сирія розпочне війну з Ізраїлем.
Таким чином, можна зробити висновок, що сирійська політика стосовно своїх найближчих сусідів не стане менш агресивною чи більш виваженою. Лише тримаючи близькосхідний регіон в напруженні сирійське керівництво має шанс залишитися і надалі при владі. Тому прогнози щодо початку війни Сирії з Ізраїлем виглядають, на жаль, досить реалістичними.
