Нова загроза для Європи
Цей рік розпочався з європейської енергетичної кризи, що була викликана припиненням поставок російського газу на Україну, де до влади прийшов демократичний уряд, який виявився не до вподоби Володимирові Путіну. Оскільки російський газ на шляху до Західної Європи проходить територією України, його тиск також знизився у Парижі, Відні та Римі. Так європейці раптово зрозуміли, наскільки вони залежні у плані отримання електрики й опалювання від автократичної держави, готової використати енергію як зброю імперіалізму.
Схоже, що закінчиться рік так само. Два інші сусіди Росії — Грузія й Азербайджан — вирішили не плазувати перед Путіним і тепер намагаються до 1 січня відшукати інші джерела поставок, щоб компенсувати зменшення кількості палива, яке подається з цієї країни, або уникнути істотного і варварського підвищення цін. Те ж саме (що є дивним) намагається утнути і Білорусь, яка до цього часу постійно отримувала пільговий газ із Росії, але яка виступила проти російської вимоги передати їй у власність ключовий транзитний газопровід. А західні енергетичні корпорації, які інвестують у Росію свої вкладення, отримують удар за ударом у рамках жорсткої кампанії залякувань, націленої на те, щоб примусити їх відмовитися від контрольних пакетів акцій у нафтогазових родовищах на користь компаній, які знаходяться під контролем Кремля. Shell уже пішла на поступки, дозволивши «Газпрому» забрати 50% акцій у великому морському газовому родовищі.
Було б надзвичайно просто сказати всім, що західні держави протягом цих місяців ужили заходів із створення такої ситуації, в якій Росія, що забезпечує від 30 до 100% газових потреб країн- членів Євросоюзу, а також істотну частку їхніх потреб у нафті, не могла б використати важелі впливу, які вона має, для політичного й економічного здирства. На жаль, усе відбувається якраз навпаки. Хоч «енергетична безпека» стала улюбленою темою обговорення на самітах ЄС і НАТО, в цьому напрямку не зроблено практично нічого.
Частково це викликано тим, що рішення, які слід ухвалювати, є нелегкими. Ослаблення контролю Росії над поставками енергоресурсів до Європи вимагає впровадження складних і коштовних заходів, таких як будівництво нових терміналів для імпорту зрідженого природного газу або нових трубопроводів для перекачки нафти та газу із Центральної Азії та з Кавказу на європейську територію.
Однак існує й інша проблема, якій важко знайти виправдання. Йдеться про нездатність країн Євросоюзу виробити загальну енергетичну стратегію та політику у відповідь на зростаючу агресивність Росії. Деякі політики, такі як міністр закордонних справ Німеччини Франк- Вальтер Штайнмайер, висувають ідею нової «східної політики», яка стимулювала б співробітництво з Росією пропозиціями економічного та стратегічного партнерства. Інші зазначають, що ЄС варто відмовитися від продовження економічної угоди, яка добігає кінця, з Росією, якщо та не припинить своїх спроб монополізації поставок енергоресурсів до Європи.
Сполучені Штати Америки, які мають значний інтерес щодо цієї справи, більшою мірою уникають подібної дискусії. Саме з цієї причини неабияк інтригуючою виявилася нещодавня промова голови сенатської комісії закордонних справ сенатора- республіканця від Індіани — Річарда Лугара, який залишає свою посаду. Лугар був ініціатором ряду найбільш далекоглядних політичних кроків США стосовно країн колишнього Радянського Союзу, до яких, серед іншого, належить програма Нанна— Лугара із забезпечення безпеки та ліквідації ядерної зброї та матеріалів.
Наразі він пропонує альянсу НАТО офіційно схвалити як одне зі своїх ключових завдань забезпечення енергетичної безпеки. Виступаючи на конференції Фонду Маршалла «Німеччина — США», яка проходила паралельно із самітом НАТО в Ризі, він заявив: «НАТО звикла орудувати категоріями звичайнісіньких воєн між державами. Однак енергоресурси також можуть стати улюбленою зброєю тих країн, які ними володіють».
«Припинення поставок газу до однієї з європейських країн посеред зими, — додав він, — може викликати загибель людей і економічні втрати, які можна порівняти з масштабами військового нападу».
За словами Лугара, блок НАТО повинен зважитися на те, щоб розглядати «енергетичний напад» так само, як він розглядає наземний напад збройних сил — коли напад на одну країну викликає контрзаходи усіх країн. Як зазначив Лугар, це не означає військових дій, але розуміється, «що Альянс повинен взяти на себе зобов’язання з підготовки та реагування на спроби використання енергетичної зброї проти своїх країн-членів».
Лугар зауважив, що країни НАТО вже проводили вчення з підготовки до тилового й матеріально-технічного забезпечення в рамках протидії можливому радянському наступу. За його словами, нове вчення «повинно зосередити свою увагу на тому, як Альянс забезпечуватиме енергоресурсами члена блоку, який потрапив у блокаду, щоб протистояти геостратегічному шантажу». Він визнав, що це буде нелегко. Насправді, «до енергетичної загрози підготуватися складніше, ніж до звичайної наземної війни у Центральній Європі». Захист від енергетичної блокади з боку Росії означатиме масштабне інвестування у нові лінії та у нові резерви поставок, а також у механізми їхнього розподілу на період кризи.
Таке завдання здається складним для виконання в момент, коли країни НАТО захоплені веденням війни в Афганістані. Однак енергетична загроза пов’язана з історичною місією Альянсу, що знаходиться у позиції захисту демократичної Європи від нападу автократичної та ворожої держави на її східних кордонах. І, як зазначив Лугар, «відкрите використання енергії як зброї — це не теоретична загроза майбутнього — це відбувається у теперішньому часі».
