Пакистанський шлях:

Президент Пакистану Первез Мушарраф, відстоюючи своє рішення ввести надзвичайний стан в країні, проголосив, що пакистанська ядерна зброя могла потрапити до «неправильних» рук, якби вибори призвели до нестабільності в суспільстві. За словами пакистанського лідера, контроль армії забезпечує стабільність країни і безпеку ядерної зброї, яку вона має у своєму розпорядженні. «Якщо ми управляємо політичною ситуацією, ядерна зброя залишається під контролем. Поки є армія, з нашими стратегічними активами нічого не відбудеться. Ми за них відповідаємо, і з ними ніхто нічого не зробить», — наголосив він.

Водночас Мушарраф заявив про намір вести свою країну до демократії. «Я — не диктатор, я хочу демократії»,— сказав пакистанський президент, при цьому підкресливши, що коли в Пакистані закінчиться безлад, він піде у відставку. Мушарраф зустрівся з лідером опозиції Беназір Бхутто і відзначив, що «помірні сили» в Пакистані повинні співробітничати для повернення країни до демократії.

Проте представники пакистанської влади вважають, що життя в країні може повернутися до нормального русла тільки у тому випадку, якщо зникне загроза стабільності й внутрішній безпеці. Генерал Мушарраф заявив американському посланцеві Джону Негропонте, що надзвичайний стан може бути скасований тоді, коли покращиться ситуація з правопорядком і дотриманням законів. Надзвичайний стан, на його думку, покликаний укріпити правоохоронну систему проти бойовиків і екстремізму. Президент Пакистану пообіцяв піти з армійської посади відразу після того як Верховний суд країни затвердить його переобрання на наступний президентський термін.

Втім, як вважають експерти, для Пакистану надзвичайний стан, хоч як це парадоксально звучить, — справа звичайна. За 60 років пакистанської історії — 28 років правили військові режими, відбулося шість путчів, багато лідерів пішли з влади не своєю волею, траплялися страти і вбивства. І нинішня ситуація достатньо типова. Єдине, що не типове, — це існування двох опозицій. Існує формальна опозиція під керівництвом Беназір Бхутто, яка приїхала і радикалізувала електорат і суспільний процес. Але є й інша, небезпечніша й радикальніша ісламська опозиція, котра рветься до влади, яка зімкнута з афганським «Талібаном» і, звичайно ж, є частиною «Аль- Каїди».

І саме радикальні рухи рвуться до влади і намагаються знищити режим Мушаррафа і його особисто. І якщо ця ісламська опозиція змете нинішній режим, то це буде серйозніша ситуація, аніж в Північній Кореї, в Ірані чи Афганістані. Власне, ісламський фундаменталізм екстремістського толку, нова дійова особа на внутрішньополітичній сцені Пакистану, котра істотно змінила його структуру. Немає підстав вважати цей чинник за короткостроковий.

Крім того, Пакистан — де- факто ядерна держава, що реально має чималий потенціал, — до 40 одиниць, а також балістичних ракет для доставки зброї масового ураження. Тим часом, відносно пакистанської ядерної зброї у фахівців існують серйозні побоювання — зокрема, наскільки бездоганний захист ядерного арсеналу від несанкціонованого розкрадання і активації. Важко передбачити, як всі ці чинники можуть спрацювати у разі ще більшого загострення політичної ситуації в Пакистані. Немає сумніву в одному: поява, що історично збіглася, в країні ядерної зброї та ісламського екстремізму загрожує не тільки регіональній, а й світовій безпеці.

Нинішньому пакистанському керівництву, мабуть, вдається втримати ситуацію під контролем. Проте ці можливості у разі серйозної дестабілізації в країні будуть обмежені. Тому чи час дорікати Мушаррафу в порушенні принципів демократії? Адже періоди правління цивільної адміністрації в Пакистані завжди були відмічені внутрішньою напруженістю, корупційним тиском і стагнацією економіки. Якщо ж говорити про перспективу передачі влади від військових до політичних партій, то завжди потрібно пам’ятати, що в політично розділеному, проісламістському і вбагатьох місцях ще феодальному Пакистані партії відіграють істотно іншу роль, аніж на демократичному Заході. Тут вони часто є об’єднанням ідеологічних династій навколо особистостей і рухів, як це є у випадку з одним із лідерів опозиції — Беназір Бхутто.

Схоже, що нині Пакистан перебуває у ситуації, подібній перед поваленням режиму шаха в Ірані у 1979 році. І якщо «пропустити» релігійних фанатиків до влади, як це свого часу трапилося в Ірані, то це може призвести до утворення на Близькому Сході ще однієї фундаменталістської ісламської держави і, відповідно, ще однієї близькосхідної гарячої точки. Водночас годі тішити себе ілюзіями, що сьогодні Пакистану можливо прищепити західну модель демократії. Адже пакистанські потреби, культура і спадщина повністю несумісні із західними. Певно, що західний варіант демократії не для країни, в якій 70% населення є неписьменними. Яким чином громадяни, котрі не мають уявлення про власні права, можуть вирішити, які політичні сили є кращими для того, щоб управляти ними? Через це неписьменні пакистанці можуть лише розраховувати на свою політичну інтуїцію. Але що вона може їм підказати, коли у них відсутня освітня база? А ті, хто більше обізнан з реальною ситуацією в країні, вважають, що цивільні лідери непридатні управляти державою із таким важким минулим і сучасним.

Властиво, що сьогодні поганим прикладом для пакистанців може слугувати «утопія демократії», котру після вторгнення намагалися прищепити в Афганістані та Іраку. Адже якщо демократія по-американськи за рецептами президента Джорджа Буша не спрацювала у вищеназваних країнах, яким чином вона може стикуватися з пакистанськими реаліями? Хоча й сам президент Мушарраф за вісім років свого правління майже нічого не зробив для того, щоб не дозволити мусульманському фундаменталізму процвітати на пакистанських теренах і не отруювати мізки молоді в медресе і мечетях. Ісламістська фундаменталістська мережа не була ані знищена, ані хоча б заблокована, що й стало живильним середовищем для терористичних угрупoвань.

Великою мірою Сполучені Штати відповідальні за того, кого вони «приручили». Адже, починаючи від часу терористичних нападів 11 вересня 2001 року, Америка надала режиму Первеза Мушаррафа 10 млрд. доларів допомоги. У відповідь генерал зобов’язувався допомогти адміністрації Джорджа Буша в її контртерористичних зусиллях. Цими грошима Мушарраф скористався для укріплення своїх позицій і влади в Пакистані, але не зумів чи не захотів викорінити талібів і терористичні бази, котрі розташовані у важкодоступних місцях на кордоні з Афганістаном.

Аналізуючи поточну ситуацію у Пакистані, варто подивитися на декілька фундаментальних питань, котрі є найголовнішими у цьому випадку. Наскільки є ефективним просування інтересів США в регіоні? Та скільки ще американці готові вкладати кошти і зусилля в самого президента Мушаррафа? Пакистан ніколи не був «ліжком з троянд» для американців, і те, що вони «вгатили» стільки грошей в проект «розбудови демократії» диктатором, переважно походить від менталітету холодної війни. За яким необхідно підтримувати тих, хто виступатиме проти їхніх ворогів, навіть у разі, якщо «ті» не обов’язково в «одній зв’язці» з американцями.

Відповідь на друге питання є ще більш складним, оскільки раніше США ніколи не розглядали Пакистан як реального і надійного союзника. Тепер же для американців режим генерала Мушаррафа є союзником номер один у регіоні. Що входить в дисонанс iз взаєминами з конкуруючою з Пакистаном Індією, котра розглядається США як стратегічний союзник відтоді, коли почала набувати явних ознак китайська гегемонія в південно-східній Азії. «Вкачуючи» гроші в Пакистан, американці фактично фінансують продовження у часі режиму Мушаррафа, отримуючи у відповідь сумнівні результати. Отож чи не має залежати допомога генералу-президенту від того, наскільки він готовий провадити реальні демократичні зміни у Пакистані?