Патріарх Павло відійшов у вічність

За життя багато сербів вважало його святим. Патріарх Павло (в миру — Гойко Стойчевич) був аскетом і залишався ним навіть після обрання на вищий церковний пост у Сербській православній церкві. У старих черевиках, без супроводжуючих він ходив вулицями Белграда й дорогами країни, практично не користуючись автомобілем. Якщо ж було зовсім далеко, то сідав у громадський транспорт.

Зрозуміло, що в комуністичний період Сербська православна церква переживала нелегкі часи. Павло став її предстоятелем після обрання на Священному архієрейському соборі в листопаді 1990 р. Це було нелегко, довелося пройти вісім етапів голосування. Конверт з його ім’ям витягнув архімандрит Антоній Джорджевич, настоятель монастиря Троноша. Однак практично відразу після обрання Павла і його церкві довелося зіткнутися з великими проблемами: розпадом Югославії, війнами з колишніми братськими республіками, бомбардуванням сербських міст, втратою історичної церковної території — Косово. Там і в Метохії він з 1957 по 1990 рр. був єпископом Рашко-Призренським. Можливо, патріарх Павло був останнім главою Сербської церкви, який за історичною традицією вступив на престол у косовському Пече 1994 року, після офіційної інтронізації в Белграді 2 грудня 1990 р.

При патріархові Павлові Сербська церква брала активну участь у міжхристиянському діалозі. Та й як інакше, якщо на Балканах взагалі, а в колишній Югославії особливо сильними є етнічні та релігійні протиріччя, причому часто вони так переплетені, що неможливо розрізнити, де починаються одні й закінчуються інші. Все виливалося в криваві зіткнення, етнічні й релігійні чистки між православними сербами, католиками хорватами й мусульманами босніцями. Проголошення незалежності Косово ще більше загострило цю проблему й поставило Сербську церкву перед необхідністю шукати діалог і з ісламом. Хоча у випадку з косовськими албанцями це тільки частина проблеми, оскільки релігійні настрої серед них не такі вже й сильні. Так співпало, що патріарх пішов із життя в день місцевих виборів у Косово, в яких, всупереч закликам церкви, багато які серби взяли участь.

Він завжди намагався бути поза політикою, але це практично ніколи не вдавалося. 1993 року написав листа президенту Сербії Слободану Мілошевичу з проханням звільнити з в’язниці опозиційного лідера Вука Драшковича. І Слободан вимушений був дослухатися до патріарха. Коли в 1996 р. дорогу белградським студентам перегородили озброєні поліцейські, що готові були в будь-який момент відкрити вогонь, на чолі колони демонстрантів став патріарх — і поліція розступилася. А влітку 2000 р. патріарх Павло прямо заявив, що Слободан Мілошевич є «єдиним відповідальним за катастрофу» сербського народу.

У найважчі часи патріарх Павло постійно закликав до примирення між югославськими народами. Але вищі ієрархи сербської церкви часто ставилися до нього з шанобливою зневагою: що з нього взяти, стара людина, не від світу цього, блаженна. З кінця 1997 р. патріарх перебував на лікуванні в белградській Військово-медичній академії і практично церквою не керував. У травні 1998 р. вибухнув великий скандал. Архієрейський собор Сербської православної церкви звільнив патріарха від обов’язків глави церкви і взяв на себе всі його повноваження. В офіційному повідомленні говорилося, що зроблено це було з його благословення. Це не відповідало традиції і виглядало як позбавлення влади діючого глави церкви. Частина архієреїв залишила Собор на початку його роботи на знак протесту. Можливо, через те, що деякі хотіли обрати головою митрополита Загребського і Люблянського Іоанна (Павловича) як найстарішого по хіротонії (рукопокладенню) єпископа. Внутрішньоцерковний конфлікт виплеснувся на вулиці Белграда у вигляді мітингів проти відставки патріарха Павла. Вони проходили біля будівлі, в якій засідав Архієрейський Собор. Тоді рішення так і не було ухвалено. У листопаді 2008 р. патріарх написав прохання про відставку, обгрунтувавши його станом здоров’я, однак Архієрейський собор ухвалив рішення не задовольняти його. Єпископи були не в змозі домовитися про того, кого висунути в наступники, що характеризує складну ситуацію в Сербській православній церкві.

Наскільки велика гострота боротьби різних груп говорить той факт, що згідно з статутом Сербської православної церкви, нового патріарха належить обрати протягом трьох місяців, і не пізніше. Однак вже чутно заяви, що вибори можуть бути відкладені до весни. Владики хочуть перенесення через розбіжності з приводу кандидатів у патріархи. В період хвороби предстоятеля Сербської церкви його функції виконував Священний синод, на чолі якого стоїть митрополит Чорногорсько-Приморський Амфілохій (Радович). Після смерті Павла його призначено місцеблюстителем патріаршого престолу.

Зазвичай політики намагаються знайти для себе користь із трагічної події. Президент Борис Тадич був присутній на засіданні Священного синоду. Це найгрубіше порушення не тільки церковних канонів, але й конституції держави. У Сербії церква відділена від держави, і президент просто не мав права там бути. Але на це не звертають уваги, оскільки відбувається клерикалізація суспільства, і державні мужі враховують думку церкви як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. У наявності посилення протистояння двох протилежних тенденцій: консервативної — що чинить опір реформам, і ліберальної — за назрілі зміни. Митрополит Амфілохій належить до першого крила. До речі, подібні події відбуваються і в сусідній Болгарській православній церкві. Патріарх Максим (Марин Найдьонов-Мінков) — ровесник покійного патріарха Павла. У травні 2008 р. було повідомлено, що на час хвороби патріарха Максима повноваження предстоятеля Болгарської церкви передаються правлячому єпископу Варни — митрополиту Варненському і Великопреславському Кирилу.

Сербська православна церква зіткнулася з такою ж проблемою, як і Російська православна церква — єдність канонічних територій. Митрополит Амфілохій очолює єпархію в Чорногорії, де на початку 90-х років стався розкол — утворилася незалежна Чорногорська церква. Схожа ситуація і в Македонії, де ще з 1967 р. існує незалежна Македонська церква, причому того часу комуністичні керівники Югославії поставилися до її появи прихильно. Створивши свої незалежні держави, чорногорці й македонці хочуть незалежності і в церковному питанні, а перед Сербською церквою стоїть дуже нелегкий вибір. Найпростіше — зайняти жорстку позицію, до чого багато хто з ієрархів схиляється, і до останнього відстоювати церковну єдність. Однак, як показують останні події, це шлях у глухий кут, в якому потрібно чекати подальшого загострення міжнаціональних відносин. У Чорногорії, найбільш близькій до Сербії в етнічному відношенні, все сильніше наростають настрої на користь своєї церкви. Поки процес гальмується авторитетом митрополита Амфілохія, але це перехідний чинник. Чорногорська влада, як і македонська, підтримують процес відділення своїх церков. І Белград, і ієрархи Сербської православної церкви можуть затримати цей процес, але не можуть його відмінити. І це не обіцяє легкого розв’язання цього складного питання. Здається, в Москві, принаймні відносно українських церковних проблем, це починають розуміти і займають більш прагматичні позиції. Так було завжди і навряд чи це суто церковна ініціатива. У Москві й Белграді церква, насамперед, вирішує політичні завдання, поставлені перед нею владою. Так було завжди й навряд чи зміниться в найближчому майбутньому. Діалог з так званими розкольниками в Україні розпочався, однак, до взаємоприйнятного рішення поки ще дуже далеко. Хоча від його фіналу багато що буде залежати як на берегах Дніпра, так і там, де Сава впадає в Дунай.

За традицією, спочилого патріарха Сербського належало поховати в Печській патріархії, яка знаходиться в Косово. Але патріарха Павла поховали в монастирі Раковіца, що на околицях Белграда. Так заповідав він сам, оскільки «не хотів би через це когось турбувати». Відомо, що все своє майно — наручні годинники і будильник — патріарх заповідав онукам свого брата.