Перський вузол
Перетрактації між Іраном і п’ятьма постійними членами Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй, а також Німеччиною щодо ядерної програми Ірану вступають у нову і, ймовірно, вирішальну стадію. Переговори тривають уже майже десятиліття з довгими перервами, і чи станеться прорив цього разу, можна лише здогадуватися. Але ситуація ніколи не була такою серйозною, як сьогодні, і світ висить на волосинці.
Після недавніх візитів прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху до Вашингтона та прем’єр-міністра Туреччини Реджепа Ердогана до Тегерана до цього туманна ситуація стає яснішою. Схоже, президент США Барак Обама виграв час, припинивши початок очевидної іранської ядерної програми тим, що запевнив Ізраїль у готовності Америки до військових дій у разі провалу перемовин.
Крім того, у зв’язку із загрозою військового протистояння США разом із ЄС та іншими партнерами ввели нові «розумні» суворі санкції, направлені проти експорту іранської нафти (його основного джерела доходів), одночасно значною мірою ізолювавши Ісламську республіку від міжнародної платіжної системи. Ірану терміново потрібні нафтові прибутки, а без участі в платіжній системі його міжнародна торгівля зависає. Бартерні операції й валізи з готівкою не є життєздатною альтернативою. Тож економіка Ірану наразі тріщить по швах.
До того ж США, мабуть, через різні канали повідомили іранське керівництво гідним довіри способом як про серйозність ситуації, так і про свої наміри. Отже, якщо і цей раунд перетрактацій завершиться невдачею, то слід чекати (і цілком передбачуваної) великої трагедії.
А позитивна інформація полягає в тому, що всі зацікавлені сторони, мабуть, розуміють: саме вони повинні спрямувати офіційні уми з метою проведення серйозного переговорного процесу й пошуку дипломатичного розв’язання проблеми. Крім того, досить скоро стане ясно, чи серйозно цього разу Іран налаштований на компроміс, тому що існує безліч орієнтирів, за якими про це можна буде сформулювати певну думку.
Зміст такого компромісу більш-менш зрозумілий: ухвалення Іраном програми використання низькозбагаченого урану з невоєнною метою, а також розширені гарантії, які можна перевірити, наприклад експорт низькозбагаченого урану для дальшої обробки, і серйозніші й ширші права перевірок для Міжнародного агентства з атомної енергії в Ірані. Наприклад, МАГАТЕ матиме доступ до раніше закритих ядерних об’єктів Ірану.
Звичайно, компроміс не стосуватиметься внутрішньої діяльності іранського режиму і його регіональних амбіцій — джерела загального занепокоєння Ізраїлю й арабських держав Перської затоки, насамперед Саудівської Аравії. Але оскільки ніхто серйозно не готовий розпочинати війну для зміни режиму в Ірані, особливо після десятиліття невдач в Іраку, ніхто не повинен обтяжувати перетрактації даремними прагненнями.
Це стосується й Ірану, адже саме там деякі впливові люди, як і раніше, вважають, що США можна витіснити з Близького Сходу і що статус-кво можна змінити, зробивши Іран гегемоном регіону. Цю ілюзію, як і надії Заходу на зміну режиму в Ірані, можна вважати серйозною, лише невиправдано ризикуючи, адже це може спричинити війну й хаос у регіоні.
Важливу роль у результаті цих перетрактацій відіграватимуть й інші важливі чинники. Перший стосується внутрішньої політики Ірану й боротьби, що точиться за владу всередині режиму, — боротьби, що вже одного разу зірвала дипломатичне рішення, тому що ні консерватори, ні реформатори не хотіли, щоб президент Махмуд Ахмадінежад домігся дипломатичного тріумфу. Можна лише сподіватися на те, що, зважаючи на серйозність ситуації, цей шлях до провалу буде закритий.
Події в Сирії, яка є останнім союзником Ірану, що залишився в регіоні, також можуть зробити свій вплив. Падіння режиму президента Башара аль-Асада означатиме стратегічне фіаско Ірану, який потім наштовхнеться на єдиний фронт арабських держав за підтримки Туреччини, США і певною мірою Ізраїлю. Тоді Ірану буде важко зберігати свою роль у Лівані, і його позиції стануть складнішими навіть в Іраку, незважаючи на його шиїтську більшість. Одним словом, йому доведеться забути про своє прагнення до регіонального панування.
Зважаючи на складність зовнішніх чинників, важливо не перенасичувати ядерні перетрактації питаннями, для вирішення яких ці переговори не призначені. Сирія, майбутнє іранського режиму, ситуація в Перській затоці та в регіоні в цілому — усі ці проблеми потрібно розв’язувати на іншому рівні і в інший час, якщо ми хочемо стримати або уникнути ризиків війни через ядерну програму Ірану.
З того часу як Олександр Македонський вражаюче розрубав гордієвий вузол тільки одним ударом меча, люди мріють про просте розв’язання складних проблем шляхом війн. Але дуже часто застосування військової сили для вирішення проблеми призводить до нових проблем. В Іраку Джордж Буш-молодший, Дік Чейні та Дональд Рамсфельд показали, що застосування військової сили тільки як крайньої міри — це не лише етична й моральна необхідність, а й необхідність «Реальної політики».
Бувають ситуації, коли застосування військової сили стає неминучим, але її ніколи не можна вибирати як альтернативу дипломатії. Це, безумовно, безпомилково щодо сьогоднішнього «перського вузла». Проте наразі такий вибір — війна чи дипломатія — стоїть перед обома сторонами.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини в 1998 — 2005 рр. Протягом майже 20 років був лідером німецької Партії зелених.
