Персоніфікація зла

Прирівнювання війни до боротьби з конкретними «злими» особистостями стало всюдисущим, якщо не повсюдним, у сучасній міжнародній політиці. Війни — це битви зі злими тиранами та нелегітимними урядами, які перебувають під їхнім контролем. Подібна риторика допомагає виправдовувати війни, полегшує їхнє ведення та підтримку, особливо для лідерів, які обираються, і які повинні негайно реагувати на будь-які зміни громадської думки. Подібні промови однаково добре працюють у будь-якому суспільстві нашого інформаційно переобтяженого часу.

У такому випадку, чи варто дивуватися, що політичні лідери постійно персоніфікують міжнародні конфлікти. На жаль, через подібні звичні вже промови тепер стало важче уникати воєн, важче їх закінчувати, і вони стали більш руйнівними.

Риторика персоніфікованого зла легко видна на американських прикладах, проте вона навряд чи є чисто американським явищем. Китайські лідери звинувачують тайванських лідерів у створенні двосторонньої напруженості, а Далай-Ламу — в усіх нещастях Тибету. Також, протестувальники всієї планети твердять про схожість Джорджа Буша-молодшого з Гітлером, а мулли всього ісламського світу ритуально проголошують президентів США дияволами во плоті, одночасно вказуючи на свою одвічну симпатію до американського народу.

Останні американські лідери, зі свого боку, вважали практично неможливим застосування військової сили без попереднього застосування подібної риторики, яка діє як заклинання і як обгрунтування агресії. Найвідоміший приклад 1917 р., коли Вудро Вільсон, прагнучи до оголошення війни Німеччині, сказав: «У нас немає ворожнечі до німецького народу. Ми відчуваємо до нього лише почуття співчуття та дружби. Не з його вини уряд Німеччини розв’язав цю війну». Винні були лише Кайзер і його злі поплічники.

1990 р. Джордж Буш-старший виступив із аналогічною заявою: «У нас немає ворожнечі до іракського народу». Його син повторив його слова 2003 р., додавши: «Вони — жертви щоденної тиранії Саддама Хусейна». Джордж Буш-молодший раніше зазначав, що в американців «немає ворожнечі до народу Афганістану», — лише до Аль-Каїди та до її прибічників — талібів. Він навіть використав дану фразу в своїй останній доповіді Конгресові про становище в країні 2008 року, сказавши, що: «Наше послання народові Ірану недвозначне: у нас немає до вас ворожнечі... Наше послання лідерам Ірану також недвозначне: чесно припиніть свою програму ядерного збагачення, щоб могли розпочатися переговори».

Кожен американський президент, починаючи з Вільсона, хоча б раз під час свого президентського терміну вимовляв речення «немає ворожнечі до» того чи іншого зовнішнього ворога. Подібні заяви звичайно робляться лише за декілька днів, а то й годин до того, як буде скинуто перші американські бомби. Напередодні бомбардування Сербії Білл Клінтон обіцяв: «Я не можу абсолютно впевнено стверджувати, що в Сполучених Штатів немає ворожнечі до сербського народу». Барак Обама обіцяв під час передвиборної кампанії: «У нас немає ворожнечі до іранського народу. Вони знають, що президент Ахмадінеджад нерозсудливий, безвідповідальний і неуважний до їхніх повсякденних потреб».

Президенти користуються подібною риторикою зі зрозумілої причини. Вони знають, що їхні виборці, які самі себе називають «плавильним казаном» народів, швидше битимуться з диктаторами, ніж зі своєю близькою та далекою закордонною ріднею. Взагалі, винайдене Вільсоном формулювання виникло внаслідок демографічних і політичних складностей. 1917 р. понад третина американців могла простежити своє коріння до Німеччини чи її союзників. Вільсон не міг закликати людей «мочити фриців», як часто вчиняли британські та французькі лідери, оскільки дуже багато солдатів Вільсона етнічно й самі були «фрицами». Натомість він за допомогою риторики перетворив американських солдатів із братовбивць на визволителів своєї давньої батьківщини.

Лише коли зовнішні вороги виглядали інакше, аніж те, як сприймали себе американці, президенти могли вести війну проти всього народу. Наприклад, Франклін Рузвельт міг одночасно закликати американців очистити світ від «панування Гітлера і Муссоліні» та заявляти, що «сьогодні ми перебуваємо в розпалі війни з Японією». Війна в Європі була війною за визволення гноблених тиранами народів. Війна в тихоокеанському регіоні була війною расовою.

У подібних політично раціональних промов є стратегічна вада. По-перше, якщо звалити провину за конфлікт на окрему особу — наприклад, на Саддама Хусейна чи на Кім Чен Іра, — важко буде побачити спосіб урегулювання міжнародного конфлікту, який не пов’язано з падінням тирана. Уявіть собі, як би Буш вів переговори з Саддамом Хусейном 2005 чи 2006 рр., якого він назвав Гітлером наших днів, якби війна в Іраку так і не відбулася.

Набагато важче ідентифікувати конфлікт із єдиним людським джерелом, яке приховує системніший і віроломніший характер міжнародного конфлікту. Знову ж таки, уявімо, що новітня історія пішла б іншим шляхом, і Саддам прийняв би 11-годинний ультиматум адміністрації Буша на висилку з країни замість війни. Чи якби первинна спроба замаху на Саддама в перші години війни виявилася б успішною.

Якби Ірак дійсно володів зброєю масового ураження, на чому наполягав Буш, то після висилки чи вбивства Хусейна дана зброя залишилася б у руках... кого саме? Таким чином, прирівнювання війни до боротьби з одним лишень тираном накладає на політиків стратегічні обмеження. Парадоксально, але це також веде до збільшення числа цивільних жертв. Бомби, які скидаються на іноземних диктаторів або на їхню систему безпеки, практично неминуче вбивають людей, далеких від коридорів влади. Їхні смерті легше сприймати й виправдовувати, якщо льотчики та солдати, а також люди, які дивляться все це вдома по телевізору, вважають, що агресія, принаймні, була спрямована проти істинного уособлення зла.

Подібна риторика явно спрацьовує. Вона глобальна за своїм характером. Але вона також робить світ небезпечнішим місцем, приховуючи дійсні причини воєн і дозволяючи народам усього світу виправдовувати агресію та війни не як засоби вирішення конфліктів, а як святу місію визволення, встановлення свободи та викорінення тиранії. Доти, доки політичні лідери не відмовляться від риторики персоніфікації зла як виправдання воєн, війни навряд чи припиняться.

Джеффрі А. ЕНДЖЕЛ — директор відділу розробки програм у Інституті міжнародних відносин Скаукрофта при Техаському університеті агрокультури та машинобудування.