Північна Корея: влада для молодшого сина
Незважаючи на те, що інформація про здоров’я північнокорейського лідера Кім Чен Іра залишається незрозумілою, чутки про його наступника продовжують поширюватися. Ймовірне призначення третього сина Кім Чен Іра — Кім Чен Уна спадкоємцем влади діда і батька автоматично переводить його до розряду другої особи правлячої комуністичної династії.
Причому сам факт, що спадкоємцем влади в Північній Кореї має шанс стати не другий улюблений син лідера КНДР — 28-річний Кім Чен Чхоль, не молода дружина, не молодший брат Кім Чен Іра, а наймолодший син, за всієї своєї сенсаційності має цілком логічне і пояснюване підгрунтя. Адже про Кім Чен Уна ніхто майже нічого реально не знає. Ані в самій КНДР, ані поза її межами. Кім Чен Ун — це абсолютно піддатливий і свіжий «політичний матеріал», з якого за бажання можна зліпити що завгодно.
Варто пригадати, що північнокорейська влада вже не раз заявляла про те, що в країні буде дуже багато змін 2012 року, коли відзначатиметься сторіччя від дня народження Кім Ір Сена і сімдесятиріччя Кім Чен Іра. Тому цілком ймовірно, що Кім Чен Ір має намір офіційно оформити правонаступництво влади до 2012 року і намагається уже зараз підготувати для цього політичний грунт. Комуністична династія Кімів очолювала КНДР протягом десятиліть, і вони завдали цій державі страшної шкоди. На сьогодні Північна Корея є однією з найбідніших країн у світі, причому, мабуть, з найбільш репресивним режимом. Кіми і їхні соратники комуністи зруйнували свою країну, і перетворили її населення на слухняних рабів, котрі не можуть думати за себе.
Очевидно, що КНДР потребує змін. І в цьому контексті цікавим є той факт, що під час навчання у Швейцарії Кім Чен Уна фактично блокували від контактів із зовнішнім світом, щоб він не зазнав зомбування західним способом життя. Проте хоч би як охороняли його від «згубних» західних впливів, але Кім Чен Ун все ж отримав знання про Захід, які не мали ні його дід, ні його батько. Водночас, хоч би як охороняли «комуністичного принца» від реальної дійсності в КНДР, однак його юність збіглася в часі з періодом, протягом якого Північна Корея переживала безпрецедентну економічну кризу. Тому не слід виключати, що він цілком може визріти до того, що необхідно відкрити свою країну для зовнішнього світу.
У будь-якому випадку стає очевидно, що епоха правління Кім Чен Іра хилиться до заходу і йому пора подумати серйозно про наступника своєї влади. Втім, процес передачі влади здатний затягнутися на роки, і наймолодший з Кімів може отримати статус маріонеткового керівника при Кім Чен Ірі, на кшталт того, що його нині має в Росії Дмитро Медведєв при Володимирі Путіні.
Для Кім Чен Іра нині безпечніше за все призначити своїм наступником такого спадкоємця влади, який би не лише був найслухнянішим, а й не мав би близьких контактів із партією, армією і держбезпекою. Крім того, не залежав би від інших членів сім’ї. Кім Чен Ун підходить під ці параметри якнайкраще. Та незалежно від того, як довго має шанс прожити Кім Чен Ір і чи буде він спроможний надалі брати активну участь у державних справах, він і надалі залишатиметься першою постаттю в північнокорейській політиці. Від його імені можуть прийматися рішення на користь зацікавлених осіб у владі та груп впливу, враховуючи при цьому перехід влади до нової політичної фігури, котра не має особистих амбіцій і головне — важелів для управління Північною Кореєю.
Для Кім Чен Іра дуже важливо за той час, який йому ще залишився, «обкатати» спадкоємця серед політичних еліт КНДР. Бо навіть якщо його син і не буде сильним лідером, він повинен бути у змозі запобігти конфліктам серед потужних угрупувань, котрі тримають владу в країні, і не дати розгорітися міжусобній війні між кланами влади. І якщо позиції Кім Чен Уна не будуть настільки сильними, як у його батька, це означає, що для Південної Кореї, Китаю і навіть Заходу буде простіше чинити тиск на нього щодо просування реформ у КНДР чи скасування ядерної програми Північної Кореї.
Як вважає Джон Делурі, заступник директора Center on U.S.-China Relations, президент США Барак Обама має докорінно змінити політику щодо Північної Кореї й поступити з нею так, як свого часу президент США Ніксон із Китаєм. Останні два десятиліття показали, що ні ізоляція Північної Кореї, ні переговори з Пхеньяном не принесли користі. США виявилися нездатні ані зупинити ядерну програму КНДР, ані формально завершити Корейську війну (військовий конфлікт 1950—1953 рр., який закінчився підписанням угоди про перемир’я), ані підірвати або лібералізувати північнокорейський режим, ані інтегрувати Північну Корею в світову економіку, ані добитися примирення Пхеньяну і Сеула. Жодне із завдань не було виконане.
Перш за все Джон Делурі пропонує новій адміністрації США припинити ізоляцію Північної Кореї й спільно зі Сеулом допомогти Пхеньяну встановити економічні, політичні і військові зв’язки з рештою світу. Надії покладаються на віце-президента Джозефа Байдена, який, як відзначає Делурі, довгий час працював над корейською проблемою і, можливо, стане хорошим емісаром в Кореї. Потрібно дати Пхеньяну сигнал про те, що Америка має намір взятися за новий підхід до КНДР. Але цей підхід має бути підкріплений багатосторонньою дипломатією за участю Південної Кореї, Китаю, Японії і Росії. Причому з боку Сеулу і Токіо можуть виникнути найбільші проблеми, оскільки там при владі перебувають керівники, що дотримуються «жорсткої лінії» відносно Пхеньяну.
Генеральним контекстом, в межах якого треба розглядати можливість наступництва влади Кім Чен Уна, безперечно, є фатальна приреченість Північної Кореї на зміни у найближчому майбутньому. Те, що ці зміни будуть не менш вагомими для далекосхідного регіону, аніж падіння Берлінського муру для Європи, зрозуміло вже сьогодні. І те, що як під час самого вирішення, так і після нього буде відпрацьовано наступну розстановку сил в цьому непростому регіоні, мабуть, і є найбільшою стратегічною зацікавленістю усіх головних гравців у цьому геополітичному театрі дій. Включно зі Сполученими Штатами, Китаєм, Росією, Японією та Південною Кореєю.
Адже якщо Південна Корея є природно важливим учасником подій, оскільки саме вона має в подальшому прийняти політико-економічну відповідальність за своїх північних братів, як це зробила свого часу Західна Німеччина стосовно НДР, США і Китай як найпотужніші геополітичні сили ХХІ століття зацікавленні у вирішенні цього питання кожен по-своєму, але з єдиним вектором зусиль. А з Росією мають рахуватися не тому, що вона має яскраво виражені стратегічні цілі стосовно КНДР, а тому, що вона і на сьогодні здатна суттєво ускладнити (якщо не перебити) стратегічні плани усіх зацікавлених сторін, як це вона демонструвала вже неодноразово.
З цього боку виглядає так, що Кім Чен Ун є найбільш вдалою кандидатурою формального керівника КНДР на цей перехідний період, оскільки він цілком здатен уособити компроміс як внутрішньополітичних, так і зовнішньополітичних стратегічних векторів. А також, враховуючи характер, здатен реально (в певних межах) керувати цим державним утворенням аж до повного вирішення північнокорейської проблеми і створення єдиної Корейської держави.
Хіба що цьому завадять якісь надзвичайні обставини, наприклад, одній зі сторін вдасться досягти занадто великого впливу на Кім Чен Уна і решта будуть цим незадоволені. Втім, зважаючи на те, що практично усі учасники подій є досить мудрими і не будуть (окрім Росії) застосовувати ніяких екстремістських технологій, такий розвиток подій є малоймовірним.
Відтак лише Росія є неадекватним учасником цього дійства і, на мій погляд, вирішення цього питання буде покладено переважно на Китай, котрий цілком здатен, граючи у піддавки і потакаючи російським парастратегічним планам створення китайсько-російського союзу проти Америки, заспокоїти свого північного сусіда на час вирішення цієї проблеми. При цьому Китай здобуде великі геополітичні преференції, як системні так і від США, котрі принаймні локально зацікавлені у посиленні ролі Китаю у цьому регіоні.
