Польська дипломатія без комплексів
Вступаючи в другу декаду XXI століття, Польща вже не буде комфортно функціонувати в прогнозованому світі, де правила гри встановлював Захід. Зміни в міжнародному співтоваристві, що розпочалися після закінчення холодної війни, набудуть, очевидно, невідворотних масштабів.
ПОЛІТИКА РОЗРИВУ З ТАБУ
Після закінчення холодної війни метою зовнішньої політики Третьої Польської республіки було встановлення якомога тісніших відносин зі Сполученими Штатами, інтеграція із Західною Європою і протегування демократії та суверенітету держав колишнього СРСР. Цей останній елемент спирався на концепцію «прометеїзму» Єжи Гедройца і сприйняття Росії як регіонального суперника та навіть потенційного агресора.
Це була раціональна політика, яка відповідала реаліям тієї епохи, проте для деяких кіл вона мала також ідеологічне значення. Тим часом основним імперативом зовнішньої політики мають бути інтереси держави та її громадян, а не навіть найблагородніша ідеологія. Мінлива глобальна реальність і зростання значення Польщі означають, що сьогодні Варшава має переглянути ті принципи, які формували напрямок нашої зовнішньої політики в період після закінчення холодної війни.
Те, що останніми роками дипломатична діяльність помітно посилилася, а МЗС впроваджував сміливі ініціативи (розрядка у відносинах із Росією, пожвавлення Веймарського трикутника, надання динаміки східній політиці ЄС — програма «Східне Партнерство», підтримка розвитку політики безпеки та оборони ЄС), доводить, що польська дипломатія без комплексів відповідає на виклики сучасності. Але залишаються й протиріччя.
Нову польську дипломатію критикують «ідеологи», які вимагають дотримуватися принципів колишнього періоду й виняткової, самостійної ролі Польщі на Сході. Одночасно значна частина коментаторів (необов’язково «ідеологів») звикла до картини світу a la Pax Americana і ролі Польщі як оборонної стіни Заходу. Прихильність цих кіл до традиційного бачення зовнішньої політики особливо сильно проявилася під час візиту до Варшави президента Росії Дмитра Медведєва або в реакції на події в Білорусі. Наприклад, серед реакцій на перший за вісім років візит російського президента були слова про дипломатичний «цукор» і відсутність результатів.
Вистачало й відкритої критики розрядки, яка настала в польсько-російських відносинах. Виборні фальсифікації Олександра Лукашенка й жорстке придушення протестів у Мінську деякі сприйняли як поразку польської дипломатії.
В обох випадках критика стосувалася не стільки даних конкретних подій, скільки загальної переорієнтації польської східної політики, яка поступово відходить від сприйняття Росії, в першу чергу, в категоріях загрози, а щодо пострадянського простору більше керується прагматизмом (орієнтуючись на досягнення конкретних цілей), ніж ідеологією. Кажучи коротко, це політика розриву з табу, що домінували до недавнього часу, а це, як відомо, викликає опір тих, хто звик до колишньої традиції.
АКТИВНІСТЬ НА СХОДІ
Ситуацію ускладнює той факт, що розрив з табу не означає негайних результатів, які дасть східна політика Варшави. Хоча у відносинах із Москвою ми досягли величезного прогресу, особливо особливо історичних питань, без чого польсько-російське примирення взагалі було б неможливе. Проте зрозуміло, що у багатьох питаннях у нас є розбіжності, і наші інтереси в певних питаннях вступають у протиріччя.
Якщо ж говорити про Білорусь, вочевидь, що Лукашенко проігнорував польсько-німецьку пропозицію економічної допомоги від ЄС, яку Білорусь могла отримати замість проведення політичних реформ. Новий підхід до східної політики — це початок процесу, результативність якого ми зможемо оцінити лише через певний час.
Не йдеться про те, аби замінити політику програмної неприязні політикою програмної співпраці на будь-яких умовах. Метою залишається захист наших інтересів, але ми можемо робити це ефективніше, підходячи до польсько-російських відносин без упереджень. Наприклад, згода Польщі на членство Росії в Організації економічного співробітництва і розвитку (OECD) або в СОТ — це не лише жест доброї волі. Завдяки закріпленню Росії в цих організаціях зросте її прогнозованість як торговельного партнера, що має велике значення для наших економічних інтересів. Розвитку співпраці з Росією сприяє активізація польської дипломатичної присутності на сході нарівні з іншими регіональними партнерами. Окрім Білорусі та України в цьому контексті варто підкреслити активність Варшави в Молдові, де Польща стала однією з головних сил, що підтримують інтеграцію Кишинева з ЄС.
РОСІЯ ШУКАЄ ЗГОДИ
Зміни, які відбуваються в міжнародному балансі сил, показують, що вибір тісної співпраці між Росією та Заходом постає як раціональний і вигідний підхід, хоча це не означає, що вони будуть реалізовані. Захід, особливо ЄС, скористається доступом до російських енергоресурсів, Росії ж потрібні західні технології й капітал.
Альтернативою є прогресуюча ерозія значення і ЄС, і Росії. США також можуть втратити свої позиції, хоча ще протягом десятиліть вони залишатимуться однією із сильних держав світу. Крім того, завдяки своїй інноваційності і відвертості (більше половини всіх патентів у світі зареєстровано в США, а авторами однієї третини з них є іммігранти) Сполучені Штати збережуть свою конкурентоспроможність. Проте не варто спокушатися, що через 20 років після закінчення холодної війни, за наявності безлічі проблем у інших частинах земної кулі інтерес до Європи і США збережеться на попередньому рівні.
Слід також брати до уваги те, що протягом найближчих 10—20 років військова присутність США в Європі зменшиться до символічних розмірів, а, можливо, й зовсім зникне. Це залежатиме у тому числі й від дій Росії.
Отже, виходити з того, що наше міжнародне становище залишається незмінним, і що ми можемо продовжувати лінію зовнішньої політики останніх двох десятиліть, було б безвідповідально. Це не означає, що Польща повинна будь-якою ціною просувати власне зближення з Москвою і зближення з нею Заходу, яке може й не відбутися, хоча б унаслідок внутрішньоросійських умов і російської політики в усьому пострадянському регіоні. Проте немає сумнівів, що Росія останнім часом прагне згоди із Заходом. Доказом цього є не лише потепління у відносинах із Польщею, а й вирішення прикордонної суперечки з Норвегією або співпраця зі США щодо Ірану та Афганістану.
Відкидаючи пропозицію Москви, Польща помістила б себе на узбіччя основного тренду, засудивши до самоізоляції й позбавляючи себе реального впливу на відносини Схід — Захід. Це ще один привід припинити керуватися історичними упередженнями. Ми просто не можемо собі дозволити зберігати табу в зовнішній політиці.
