Поразка Буша

Поразка, якої зазнав 43-й президент Сполучених Штатів за два роки до закінчення свого останнього мандату на проміжних парламентських виборах 7 листопада, безсумнівно, вплине на всю планету.

Через п’ять років після введення військ в Афганістан реальна ситуація не може не викликати занепокоєння. Незважаючи на підтримку США і сил НАТО, влада президента Карзая стала просто номінальною, у країні правлять бал військові барони й таліби, які повернули свій вплив. Ситуація ще більш ускладнилася після поступок, на які пакистанський президент генерал Мушарраф був вимушений піти під тиском вождів племен західних районів Пакистану. До того ж, обсяг виробництва наркотиків у Афганістані б’є всі рекорди.

Відновлення Іраку неможливе без досягнення цивільного миру, а умови для цього зараз створити не можливо. Різні спільноти загрузли в усобицях. Країна може розпастися на частини. Сили окупації з кожним днем несуть все більші втрати. Американці явно відчувають розгубленість. Якщо такий стан справ не зміниться, їхні об’єктивні можливості участі у розв’язанні проблем в інших частинах світу стануть дуже обмеженими. І репутація наддержави знаходиться під загрозою.

Вашингтон запустив ситуацію на Ближньому Сході, куди Джордж У. Буш так і не захотів чи не насмілився вкладати інвестиції. Перебуваючи в полоні своєї ідеології, він так і не зрозумів, що без належного урегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту неможливо досягти перемир’я між іудейсько- християнським і мусульманськими світами. Вашингтон не перешкоджав Ізраїлю, коли той вів свою 34-денну війну проти Лівану, і один тільки факт, що Ізраїль не виграв цю війну, хоч з військового погляду поразкою це також не можна назвати, ще більш послабив позиції Вашингтона. У цій ситуації йдеться про психологію — для Ізраїлю не виграти війну те ж саме, що програти її.

Склалася ситуація, на фоні якої Іран і Північна Корея припинили озиратися на Америку. Чи справді Іран ухвалив рішення про створення найближчого майбутнього ядерної зброї? Більш правдоподібною здається гіпотеза, що Тегеран хоче дістатися до порогу «ядерного світу», тобто розробити технології, що дадуть йому змогу в потрібний момент зробити останній крок і увійти в цей світ. Так вчинила свого часу Японія.

А поки що режим мулл комфортно себе почуває в міжнародній ситуації, що склалася. Він має намір за деякого підсобництва Росії і Китаю продемонструвати, що без його участі стабілізація на Ближньому Сході, особливо в Іраку або Лівані, неможлива.

У Сполучених Штатах все більша частина населення стає прихильником ідеї початку прямих і розширених переговорів з Іраном. Джеймс Бейкер, колишній держсекретар США (1989—1992 рр.) в адміністрації батька діючого президента Буша, що очолює комісію з 10 членів, до складу якої входять і республіканці, і демократи, з вивчення ситуації в Іраку висловився на користь американо-іранського діалогу з іракського питання.

Парадоксальний консенсус щодо питання Північної Кореї — жодна з п’яти країн, залучених до розв’язання проблеми, не висловлює бажання переглядати справжній статус-кво — стає все більш хитким. Китай не хоче зникнення цієї буферної держави, оскільки побоюється виявитися сусідом об’єднаної Кореї, що є союзником США, а також Японії, в якої може з’явитися ядерна зброя. Південна Корея і Японія бояться наслідків, які може спричинити падіння режиму Ким Чен Іра.

Перспективи того, що одного чудового дня Далекий Схід стане відчувати ще більший демографічний та економічний тиск з боку сусідів, вселяють страх Росії. І, нарешті, Сполучені Штати — наріжний камінь безпеки в Східній Азії — у разі порушення статус-кво можуть втратити контроль над ситуацією.

Всі хочуть зберегти статус-кво.

Північнокорейский диктатор, доки не відбулися запуски ракет в липні й, особливо, ядерні випробування в жовтні, був у найбільшому виграші від одностайного прагнення зберегти статус-кво. Можливо, цього разу тактика шантажу завела його занадто далеко. Навіщо принижувати Китай? Це ні до чого хорошого привести не може. У теорії Пекін — йому це просто ні до чого — міг би за лічені години організувати падіння останнього сталінського режиму на нашій планеті. Йому було б досить перекрити газові й нафтові крани. На практиці можна припустити, що у вигляді покарання КНДР злегка «перекриють кисень», першими ознаками чого, можливо, є скорочення обсягів поставок у вересні.

До неявних санкцій з боку Китаю додадуться заходи, які одностайно схвалені Японією і, під тиском з боку США, Південною Кореєю, не кажучи вже про рішення Ради Безпеки. Все це вплине на привілеї, якими користувалися північнокорейскі сановники, що похитне їхню лояльність. Можна припустити, що китайці хотіли організувати державний переворот в Пхеньяні. Заява КНДР про повернення до шестисторонніх переговорів означає, що вона вірно інтерпретувала попередження.

Найважливіші зміни наступають в Японії. Ця країна більше не почуває себе в безпеці. Нове покоління не відчуває такої поваги до заборони ядерного озброєння як післявоєнне покоління. Незабаром у країні буде створене справжнє міністерство оборони. Внесення змін до конституції є складним процесом, але, можливо, він буде впроваджений найближчими роками, що покладе кінець епосі, над якою тяжіли наслідки поразки у Другій світовій війні.

У Східній Азії можуть відбутися великі зміни в системі безпеки. Чи Зможуть США оволодіти цією ситуацією? У будь-якому випадку необхідно, щоб вони забезпечили собі поле для маневру, а для цього їм треба переглянути свою політику на Ближньому Сході, що означає — почати переговори зі своїми противниками і взяти у свої руки розв’язання палестино-ізраїльського конфлікту.

У цій складній «великій грі», що вимальовується, Євросоюз не має сил узяти на себе роль першого плану. Проте, незважаючи на всі труднощі, інтеграційний процес, який він намагається втілити в життя, привертає пильну увагу всього світу, в тому числі й Східної Азії. Євросоюз має такі козирі, як економічний потенціал, можливості військового втручання в рамках резолюцій ООН, відсутність імперіалістичних амбіцій. Ми повинні ясно усвідомлювати наші сильні сторони і використати їх з більшою ефективністю.