Повернення Японії

«Японія повернулась!» — оголосив прем’єр-міністр Сіндзо Абе під час візиту до Вашингтона на початку цього року. Але тоді як Японія може бути на вірному шляху після двох десятиліть економічної стагнації, все ще належить зробити багато чого, аби забезпечити багаторічне майбутнє країни.

У липні Ліберально-демократична партія (ЛДП) Абе здобула перемогу в обох палатах парламенту — оглушлива перемога, яка свідчить про сильний політичний мандат, що його японський лідер отримав за багато років. Як результат — найімовірніше, Абе залишиться при владі довше, ніж його слабкі попередники, більшість із яких не протрималась більше одного року.

Тим часом економіка Японії, здається, відновлюється від десятиліть нездужання, оскільки цього року темп зростання перевищив 3%. Більш того, після потрійного шоку від землетрусу, цунамі і ядерної катастрофи 2011 року Японії вдалося (за неабияких витрат) відновити 25% її енергоресурсів, які забезпечували непрацюючі реактори на електростанції «Фукусіма Даїчі». Оголошення про те, що Токіо прийматиме у себе Олімпійські ігри 2020 року, також укріпило суспільну впевненість.

Скептики занепокоєні, що економічний прогрес може довго не протриматись. Вони стверджують, що високий темп зростання є лише віддзеркаленням вільної валютно-кредитної політики і фінансового впливу — стратегія, яку інфляція приведе в стан нестійкості. Прихильники Абе відповідають, що третю «стрілу» «Абеноміки» — структурні реформи зі збільшення продуктивності — лише зараз було вийнято із сагайдака. Вони підкреслюють здатність Абе долати опір дрібних фермерів-рисівників, які є частиною виборців ЛДП, проти японської участі в переговорах щодо Транстихоокеанської співпраці, яка б відкрила японську економіку для світової конкуренції.

Проте Японія стикається із серйозними довгостроковими викликами. По-перше, через рівень народжуваності, нижчий за рівень заміщення, населення Японії старіє і скорочується. Нейтралізація цієї тенденції вимагатиме збільшення імміграції і залучення більшої кількості жінок як трудових ресурсів — що буде нелегко здійснити. Традиційно Японія не є країною імміграції, а в рейтингу світового гендерного розриву Всесвітнього економічного форуму, який оцінює 136 країн, Японія посідає 105-е місце. Але, звісно, це може змінитися — і Японія має історію успішного оновлення своєї країни.

Мабуть, найнебезпечніше питання про майбутнє Японії стосується її відносин із сусідніми країнами — Північною Кореєю, Південною Кореєю і Китаєм. Нещодавні опитування свідчать про те, що Японія зберігає неабияку «м’яку» владу на світовій арені, чого не можна сказати про її найближчих сусідів.

На відміну від Європи, де Німеччина поборола спадщину Другої світової війни шляхом інтеграції до Європейського Союзу, Північно-Східна Азія все ще обтяжена історією. Сусідні країни вважають, що вибачень Японії за колишню агресію недостатньо. Вони не допомагають, оскільки деякі корейські і китайські лідери використовують антияпонську риторику для здобуття підтримки у себе вдома.

У Японії така безперервна критика ініціювала негативну реакцію націоналістів, підштовхуючи політиків відповідати подібним чином під час виборчої кампанії минулого року. Наприклад, Абе погрожував оголосити недійсними офіційні вибачення, принесені колишніми лідерами і чиновниками за жорстокість і звірства, здійснені японською армією під час Другої світової війни, а також заявив про свій намір відвідати неоднозначно сприйнятий світовою громадськістю храм Ясукуні, в якому прославляються не лише жертви війни, але й військові злочинці. Поки що Абе не зробив цього. Проте деякі оглядачі впевнені, що він відвідає Ясукуні в якийсь момент, тим самим зробивши ще більш напруженими відносини між Японією, Південною Кореєю і Китаєм.

Територіальні суперечки загострили напружений стан значною мірою. Китай оспорює японський контроль над більш ніж сімома квадратними кілометрами невеликих островів — острови Сенкаку в Японії й острови Дяоюйдао в Китаї — у Східно-Китайському морі. На той час перші претензії суперників датуються кінцем XIX століття, останнє загострення — яке включає антияпонські демонстрації в Китаї — розпочалось у вересні 2012 року, коли японський уряд придбав три дуже маленькі острови у приватного японського власника.

Йосихіко Нода, який був прем’єр-міністром Японії на той час, сказав, що він вирішив придбати острови для японського центрального уряду, щоб запобігти купівлі островів губернатором Токіо Сінтаро Ісіхара з використанням муніципальних фондів. Нода боявся, що Ісіхара, який був широко відомий своєю націоналістичною поведінкою, спробує зайняти острови або знайти інші способи, щоб із їх допомогою підбурювати Китай.

Але китайські посадові особи побачили в цьому вчинку доказ того, що Японія намагалась порушити статус-кво. Дехто з них навіть стверджував, що Японія намагається змінити територіальні підсумки Другої світової війни.

У травні 1972 року Окінава, яким управляли США, а також острови Сенкаку переходять назад під управління Японії. Через кілька місяців, коли Китай і Японія працювали над стабілізацією відносин, японський прем’єр-міністр Танака Какуей запитав китайського прем’єра Чжоу Еньлая про острови; Чжоу відповів, що цю суперечку слід залишити для наступних поколінь, щоб не заважати стабілізації.

У результаті обидві країни зберегли свої вимоги на суверенітет. І хоча Японія здійснює адміністративний контроль, китайські кораблі і літаки регулярно входять у японські води, щоб відстояти своє право. І, незважаючи на те, що договір про безпеку між США і Японією слугує засобом стримування, завжди є небезпека прорахунку.

Швидке рішення щодо питання островів Сенкаку (або щодо питання менш гучного японського конфлікту з Південною Кореєю щодо скелі Ліанкур, контрольованої корейцями) неможливе, але Японія могла б бути більш ініціативною. Наприклад, повідомивши про своє бажання вирішити територіальні суперечки в Міжнародному суді, японська влада могла б допомогти розсіяти відчуття мілітаризму.

Більш того, Японії слід вчинити незалежні дії щодо позначення островів Сенкаку як міжнародного морського заповідника, вільного від проживання або використання у військових цілях. Китай може не погодитись, але такий вчинок міг би, принаймні, поставити завдання на другий план, посилюючи імідж Японії як миролюбної країни.

Японії і північно-східній Азії потрібні сміливі ініціативи, які фокусуються на майбутньому. Настав час дати історії відпочити.

Проект Синдикат для «Дня»