Повернення згубного націоналізму

Західні еліти вважають, що універсальні цінності беруть гору над силами реакції. Вони багатослівно віщають про тріумф прав людини, про звільнення жінок, про соціальні мережі, про фінансові ринки, про міжнародні й регіональні організації та про інші сили, які руйнують ті кордони, що розділяють людство.

Хоч як це трагічно, вони дійсно спостерігають споріднений світ глобальних космополітів, подібних до них самих. У одній країні за іншою люди Заходу виявляють однодумців серед освіченої еліти й помилково приймають їх за населення в цілому. Вони вважають за краще не помічати таких сил регресу й винятковості, як націоналізм і сектантство, хоча ці сили потужно й рішуче міняють перспективу майбутнього.

Візьмемо каїрську площу Тахрір на початку 2011 року. Західні журналісти торжествували, описуючи мітинги з погляду заможних арабських лібералів, з якими в них було чимало спільного. Але ці активісти дуже швидко відступили, коли Єгипет після повалення самовладдя на довгі місяці занурився в пучину боротьби між військовими, «братами-мусульманами» і ісламістами-салафітами — з християнами-коптами, які із занепокоєнням говорять про шанси своєї общини на виживання.

Хоча світські ліберали знову піднялися на поверхню, кинувши виклик ісламістському президентові Єгипту Мухаммеду Мурсі, обманюватися із цього приводу не варто. У військових і у «братів-мусульман» є сильна організація й інфраструктура. А у лібералів — лише спонтанні емоції й тимчасові організації. У результаті може виникнути своєрідний ісламістсько-насерівський режим, оскільки військові, користуючись сьогоднішньою вразливістю «братів-мусульман», ведуть жорсткий торг у спробі підсилити свої позиції.

Єгипет і Близький Схід у цілому сьогодні дають панорамну картину розколу по конфесійно-релігійних і етнічних лініях. Свобода, принаймні на початковому етапі, не лише випускає на волю індивідуальну самосвідомість, а й дає можливість для солідаризування з групами на основі спорідненості по крові. За межами таких груп відчуття любові й гуманності неспроможні. Це важливий урок арабської весни.

Аналогічні процеси діють в Азії. Націоналізм там молодий і енергійний, яким він був на Заході в XIX і XX століттях.

Азія гарячково проводить гонку озброєнь, у якій беруть участь сучасні дизельні підводні човни, винищувачі й балістичні ракети. Китай, закріпившись у межах своїх сухопутних кордонів після майже двох століть безладу, демонструє повітряну й морську потужність у водах Південно-Китайського й Східно-Китайського морів, які він вважає своїми.

Японія й інші країни відповідають тим самим. Вибравшись зі своєї квазіпацифістської мушлі, Японія знову відкриває для себе націоналізм як вибір за умовчанням. У складі японських військово-морських сил сьогодні в чотири рази більше потужних бойових кораблів, ніж у ВМС Британії. А що стосується В’єтнаму й Філіппін, то жодна людина з тих, хто відвідує ці країни й розмовляє з їхніми керівниками на тему територіальних претензій (як це роблю я), ні на секунду не може помислити про те, що ми пішли з епохи націоналізму.

Суперечки в Азії ведуться не про ідеологію й не на теми високоморальної філософії. Вони про те, хто отримає більше земель. Така ж драма розгортається в Сирії, де алавіти, суніти й курди ведуть суперечку за території, владу й ідеї. Згубне сирійське сектантство, в якому Башар аль-Асад — просто провідний військовий диктатор серед багатьох інших, є значно грубішою, хаотичнішою й примітивнішою версією гри в царя гори.

Націоналізм також живе й процвітає в Індії та Росії. Індійські ВМС і ВПС перетворюються на одні з найбільших і найпотужніших у світі. Упродовж більшої частини своєї історії Індія й Китай не мали один до одного майже жодного стосунку, будучи розділеними Гімалаями. Але технології скорочують відстані, й у результаті в двох цих великих країнах виникає нова стратегічна географія. Сьогодні індійські космічні супутники ведуть спостереження за китайськими військовими об’єктами, а китайські винищувачі в Тибеті цілком можуть залучити Індію до зони своїх дій. Таке суперництво ще більше розігріває й підсилює націоналізм в обох країнах.

У Росії націоналізм Володимира Путіна є важливим чинником його високої популярності. Націоналізм президента Путіна позначено географічним детермінізмом. Він хоче відтворити буферні держави в Східній Європі, на Кавказі й у Центральній Азії, як це було в Радянському Союзі. Тому він робить усе можливе для ослаблення країн у цих регіонах.

Західна еліта сподівається, що якщо в Росії якимсь чином відбудуться по-справжньому вільні вибори, така зовнішня політика може зазнати змін. Проте факти свідчать про протилежне. Серед росіян сильною є расова ненависть до мусульман. І хоча в країні проводять великі марші лідери громадянського суспільства, там свої зборища й мітинги протестів також організують скінхеди й неонацисти, про яких західні засоби масової інформації говорять і пишуть значно менше. Вибори до місцевих органів влади в жовтні продемонстрували потужну підтримку партії Путіна. Хочемо ми цього чи ні, він є представником того суспільства, яким керує.

Європа не може залишитися осторонь цієї великої євразійської тенденції. Ослаблення Євросоюзу разом зі скрутними соціально-економічними умовами, що існуватимуть впродовж наступних років, ведуть до відродження націоналізму й екстремізму, що ми вже спостерігаємо в таких різних країнах, як Угорщина, Фінляндія, Україна й Греція. Саме цього побоюється норвезький комітет з присудження Нобелівської премії миру, яку цього року вручили Європейському Союзу. Ця премія стала чимось на кшталт заяви-акції проти означеної тенденції.

Фашисти навряд чи прийдуть до влади десь у Європі, але епоха поглиблення європейської інтеграції мабуть залишилася позаду. Готуйтеся до появи на континенті нових, огидніших і відверто страшніших політичних угруповань. Таких, як «Золотий світанок» у Греції.

Зараз триває справжня битва між двома епохальними силами. З одного боку, це сили інтеграції, що діють з опорою на громадянське суспільство й права людини, а з другого — сили національної винятковості, що базуються на расі, крові й радикалізованій вірі. Західна еліта неправильно віддає пальму першості першій силі, бо саме друга сила породжує кризи, з якими доводиться боротися політичним керівникам. Часто вона в згубній манері застосовує сучасні технології, скажімо, коли поширений буквально зі швидкістю світла відеозапис розпалює полум’я антиамериканських настроїв (і не лише в Бенгазі).

Другу силу можна й треба побороти, але спочатку слід зрозуміти й визнати, наскільки вона потужна й величезна. Вона потужна, бо країни й групи солідарності більше думають про потреби й інтереси, ніж про цінності. Як потреба в їжі важливіша за духовні роздуми, так і інтереси ставляться вище за цінності.

Але оскільки такі цінності, як права меншин, у всьому світі піддаються нападкам, Сполучені Штати мають поставити їх на одну дошку зі своїми виключними національними інтересами — такими як збереження сприятливого балансу сил. Не маючи універсальних цінностей у нашій зовнішній політиці, ми не володіємо самосвідомістю як нація, хоча лише з такою самосвідомістю ми зможемо бути лідерами в нашому дедалі хаотичнішому світі й отримаємо на це моральне право. Нам не слід миттєво руйнувати наявний порядок, бо саме в слабких демократіях і в автократіях, що руйнуються, з’являються хаотичні оази, де можуть процвітати й благоденствувати сили націоналізму й вузького сектантства.

The Wall Street Journal, 23 грудня 2012 р., переклад ИноСМИ.ru

Роберт КАПЛАН — головний аналітик Stratfor у питаннях геополітики, автор книжки The Revenge of Geography («Реванш географії»).