Привид Піночета
Смерть генерала Аугусто Піночета, колишнього військового диктатора Чилі — ймовірно, знакова подія для кінця року, протягом якого латиноамериканські ліві сили помітно зміцнили свої позиції. Тріумфальне переобрання Уго Чавеса у Венесуелі — лише найпомітніший, але далеко не єдиний вияв цього тріумфу. Адже, на відміну від часів Піночета, страх перед лівими на континенті майже зник.
Справді, ліві перемогли в країнах, де раніше вони ніколи не приходили до влади. Незважаючи на те, що завдяки обранню Феліпе Кальдерона в Мексиці, Альваро Урібе в Колумбії та Алана Гарсіа в Перу очікування тотальної перемоги соціалістів не виправдалися, тенденція до «лівості» простежується чітко.
Чавеса тепер не можна назвати самотнім популістом. У Андському регіоні є ще два його побратими, що користуються його рецептами: Ево Моралес в Болівії та Рафаель Корреа в Еквадорі. На іншій частині континенту ліві — яких Уолл-Стріт і лондонські банкіри вважають надійними — не приєднаються до демаршів Чавеса, але не будуть вони й брати участі в кампанії його зміщення.
Ці «інші ліві», однак, не радикали. Повернення до влади з політичного забуття Даніеля Ортеги в Нікарагуа та Алана Гарсіа в Перу — двох найзаклятіших ворогів зовнішньої політики США у 80-ті роки минулого століття — іронічне свідчення тому. Ортега переміг завдяки союзу зі спадкоємцями колишнього нікарагуанського диктатора Сомоси. Єдина його ідеологія на сьогодні — це він сам. Гарсіа ж переміг Олланту Хумалу, який, можливо, став би черговим союзником Чавеса.
Те, що латиноамериканські праві можуть все ж спати спокійно, незважаючи на цей «лівий підйом», — не просто результат зникнення комунізму, не означає це й того, що США відмовилися від своїх гегемоністських намірів. Пояснення полягає в тому факті, що багато хто з нинішніх лівих — це аж ніяк не ті ліві, до яких ми звикли.
Навпаки, нинішні ліві дивляться на економічне зростання, фінансову дисципліну й конкурентоспроможність із прагматичної точки зору, а зовсім не як на щось ідеологічно неприйнятне. Їхні економічні пропозиції нічого не говорять про їхню політичну орієнтацію: вони не заперечують такої політики, яку проводив протягом свого першого терміну президент Бразилії Луїс Інасио Лула де Сильва або чилійські президенти-соціалісти Рікардо Лагос і Мішель Башеле. Нападками на великий бізнес або МВФ тепер не так легко зірвати оплески, як раніше.
Проте вододіл між сьогоднішніми лівими й правими існує, і належить він до сфери соціальних питань: одностатеві пари й шлюби, свобода віросповідання, аборти й рівність жінок. Ці питання стають усе важливішими й викликають зіткнення між політичними силами, що тільки прийшли до влади та їхніми опонентами- консерваторами.
Інша відмінність належить до сфери міжнародних відносин. Латиноамериканські ліві не поділяють поглядів Джорджа Буша на світову політику. Щодо глобальних питань, то вони не підтримують США в іракській війні, їм не подобається презирливе ставлення американців до багатостороннього підходу й вони не бажають приєднуватися до хрестового походу проти тероризму.
Щодо латиноамериканської політики, вони не приєднуються до Зони вільної торгівлі американських континентів (FTAA) і загалом бажають таких відносин зі США, які дозволяють їм просувати свої місцеві ініціативи. Лідери правого крила, такі як президент Колумбії Урібе, як і раніше, люблять розповідати про свої особливі відносини з Бушем або про свою підтримку його зовнішньої політики. А президент Лула та інші представники «лівих» в основному вважають за краще цю тему не обговорювати.
Усе вказує на те, що нові помірні ліві Латинської Америки є такими більше в політичному, ніж в економічному значенні. І саме в цьому будуть полягати їхні основні проблеми в майбутньому. Зайве зосередження на економічному зростанні й збалансованість макроекономіки може призвести до розчарування серед тих, хто вимагає кращих умов життя, коли приводять до влади цих нових лівих соціал-демократичного ґатунку.
На останніх президентських виборах у Чилі ключовим питанням стала освіта — і більшою мірою її якість, чим її доступність. Дискусія з приводу того, чи здатне економічне зростання саме по собі пом’якшити проблему бідності, набула напруженого характеру. Якщо нові ліві не зможуть дати задовільної відповіді на ці питання, їх будуть сприймати як невдах.
В основі цього процесу лежить парадокс: перемоги лівих на виборах є явною ознакою демократичної зрілості. Однак нехай лідери й обираються шляхом загальнонародного голосування, демократичні інститути регіону виявляють тривожні ознаки слабкості. Президенти дуже легко переобираються або повертаються до влади після перерви: Урібе, Лула, Чавес, Ортега, Гарсіа, що призводить до концентрації влади і, як наслідок, до обмеження можливості появи нових лідерів.
Більше того, у Чилі, Еквадорі, Венесуелі й Колумбії військові, як і раніше, залишаються впливовою політичною силою. Виборчі системи досить ненадійні, вони здатні породжувати анекдотичні ситуації на кшталт осінньої в Мексиці, коли в країні було «два президенти». Політичні партії поступаються в боротьбі з кауділістськими авантюрами таких діячів, як Лопес Обрадор в Мексиці й Чавес у Венесуелі, а їхні з’їзди викликають лише антипатію в пересічних громадян.
У всій Латинській Америці виборці, озвучуючи свої економічні надії, обрали нових лівих. Історична перемога цих лівих стала можлива завдяки демократії, виживання якої, як і раніше, не гарантоване. Тож привид Аугусто Піночета все ще бродить Латинською Америкою.
Родріго ПАРДО — колишній міністр закордонних справ Колумбії та посол у Венесуелі й Франції, нині директор редакції журналу Semana
