Ромні проти Обами

Хоча зараз у Сполучених Штатах поки що не завершилися попередні вибори, Мітт Ромні майже достеменно буде обраний кандидатом від своєї партії, щоб зустрітися на виборах із кандидатом від Демократичної партії Бараком Обамою в листопаді.

Як губернатор Массачусетсу Ромні виявив себе як компетентний і поміркований консерватор, тобто мав політичний профіль, який задовольняв електорат штату. Проте домінуючу позицію під час праймериз займає крайнє праве крило Республіканської партії, тому Ромні потім наполегливо працював, аби позбутися ярлика «поміркованості», намагаючись зобразити крайньо консервативні погляди. Тепер як ймовірний кандидат від всієї партії він повинен повернутися до політичного центру, до якого належить більшість виборців.

То який же реальний Мітт Ромні? І як виборці можуть вибрати з двох кандидатів?

Обама має підтверджений послужний список, хоча він і розчарував багатьох із тих, хто голосував за нього 2008 року. Звісно, його прибічники стверджують, що він мав адаптуватися до двох поточних воєн і найгіршого спаду з часів 1930-х років. Окрім того, після виборів 2010 років у середині його президентського терміну ворожа й контрольована республіканцями Палата представників блокувала його ініціативи.

Ромні, у свою чергу, обіцятиме виконати ще не виконані обіцянки Обами, тоді як Обама називатиме Ромні «дворушником», який змінює свою позицію залежно від моменту (й аудиторії). Насправді складність прогнозування діяльності переможця, коли той заступить на посаду, не є чимось новим.

2000 року на президентських виборах Джордж Буш хвацько обіцяв «співчутливий консерватизм» і скромну зовнішню політику, але керував зовсім інакше, приміром, коли вирішив вторгнутися в Ірак. Так само Вудро Вільсон і Ліндон Джонсон будували свою кампанію на обіцянці миру, проте обидва втягнули Америку у війну невдовзі після свого обрання.

Чи зробили з демократії посміховисько такі зміни напряму після виборів? Як можуть виборці мислити тверезо, коли сценарії виборчих кампаній так ретельно розробляються і гарно рекламуються.

Теоретики лідерства передбачають, що ми маємо приділяти більше уваги емоційному інтелектуові лідерів — їх самовладанню і здатності спілкуватися з іншими, а не їхнім політичним обіцянкам. Усупереч думці, що емоції заважають ясно мислити, здатність розуміти емоції і керувати ними може сприяти ефективнішому мисленню.

Як, згідно із загальною думкою, дотепно висловився суддя Верховного суду Олівер Венделл після зустрічі з Франкліном Д. Рузвельтом: «Другосортний інтелект, але першокласний темперамент». Більшість істориків згодна, що успіх Рузвельта як лідера базувався значною мірою на його гарній вдачі, а не на аналітичних здібностях. Енергія і оптимізм, яким він дав волю протягом перших ста днів свого керівництва, не відображають конкретних політичних обіцянок його кампанії.

Психологи борються з поняттям інтелекту і способами його оцінки упродовж понад ста років. Основні тести на коефіцієнт інтелекту вимірюють такі рівні інтелекту, як вербальні здібності і просторову уяву, але загалом оцінювання рівня інтелекту може передбачити лише близько 10—20% успіху в житті. І хоча думки експертів щодо того, скільки з тих 80%, які залишилися, припадає на емоційний інтелект, не збігаються, загалом вони згодні, що це важлива навичка, яка вироблюється і поліпшується з віком та досвідом, і що різні особи володіють нею різною мірою.

Лідери наполегливо працюють над створенням свого іміджу, що потребеє таких самих емоційних навичок і дисципліни, якими володіють гарні актори. Голлівудський досвід Рональда Рейгана в цьому плані дуже став йому в пригоді, і Рузвельт був майстром у створенні іміджу. Попри біль і труднощі при русі через паралізовані поліомієлітом ноги, зовні він був веселим і уникав фотографуватися в інвалідному візку.

Незалежно від того, чи усвідомлюють вони це, лідери завжди передають сигнали. Емоційний інтелект передбачає усвідомлення і контролювання таких сигналів, а також самодисципліну, яка запобігає викривленню політики на догоду особистим психологічним потребам. Якщо емоційного інтелекту немає в характері людини, інші, найімовірніше, невдовзі це зрозуміють.

Річард Ніксон, приміром, мав сильні пізнавальні навички, але слабкий емоційний інтелект. Він був у змозі виробити стратегію ефективної зовнішньої політики, але був меншою мірою здатний контролювати своє відчуття небезпеки, що зрештою завершилося його крахом — і це недолік, який виявився лише з часом. Справді, справи йшли нормально упродовж певного терміну його президентського правління, доки громадськість не дізналася про його сумнозвісний «список ворогів».

Буш продемонстрував свій емоційний інтелект в середньому віці тим, що зміг впоратися з проблемою алкоголізму і виявляючи мужню наполегливість в проведенні непопулярної політики. Але якоїсь миті наполегливість стає емоційною впертістю. Як і Вільсон, Буш був уперто відданий своєму баченню, що заважає навчанню і адаптації. Можливо, гнучкість, виявлена Обамою та Ромні врешті-решт не така вже й погана якість для президента.

Складність тривалої кампанії дає виборцям певні підказки про витривалість та самодисципліну. Кожен із кандидатів від Республіканської партії побував у ролі фаворита в цих перегонах, і труднощі сезону праймериз виявили недоліки деяких із них, як, приміром, губернатора Техасу Ріка Перрі, який спочатку був вельми привабливим. Зараз, під час загальних виборів, те, як Ромні ставиться, зокрема, до платформи своєї партії, розповість нам про силу його незалежності і майбутні призначення в його адміністрації.

Але найважливішим чинником для виборців буде розгляд біографій кандидатів. Я не маю на увазі брошури й телевізійні рекламні ролики, що їх роблять для виборчих кампаній. Тоді як консультанти з іміджу й акторських здібностей можуть маскувати характер кандидата, картина його життя впродовж тривалого часу є найкращим підѓрунтям для вироблення думки про достовірність демонстрованого публіці темпераменту наступного президента і про те, як він керуватиме.

Передусім сучасні виборці можуть бути самі досить розумними, аби бути готовими до сюрпризів. Коли їхній кандидат розчарує їх, що є неминучим незалежно від результатів виборів, вони враховуватимуть той факт, що демократія є поганою системою, але кращого, ніж вона, поки що не вигадали.

Джозеф С. НАЙ — колишній заступник міністра оборони США, нині професор Гарвардського університету і автор книжки «Майбутнє влади».