Росія кидає виклик Заходу в цілій низці регіонів

Росія вступає в 2008 р., займаючи найсильніші геополітичні позиції з часів закінчення холодної війни. Занепад її військової складової вдалося здебільшого зупинити, до військ починають надходити нові системи озброєнь, країна купається в нафтодоларах, зовнішня заборгованість виплачена, заворушення у Чечні придушені, центральна влада фактично ліквідувала внутрішньополітичну опозицію, правлячий режим користується популярністю в народі, а збройні сили США настільки зав’язли в інших регіонах, що не можуть реально блокувати «наступ» Росії — вони здатні лише на символічні жести в цьому напрямку.

Проте Росія стикається з проблемами за масштабами не меншими, ніж її нова потуга. Трубопроводи, що з’єднують Китай із Казахстаном і Туркменістаном (їхнє будівництво має закінчитися нинішнього року), можуть відтягнути на себе потоки енергоносіїв, що наразі транспортуються виключно північними маршрутами, чим Росія користується у своїх цілях. Увесь західний «горизонт» Росії займають НАТО та Євросоюз; вони заграють з її сусідами, міркуючи про подальше розширення на схід. Прискорення модернізації збройних сил в азійському регіоні змушує Росію планувати оборону на двох фронтах — чого за радянських часів їй так і не вдалося досягнути. Крім того, ЄС має намір відділити Косово від Сербії, перетворюючи на фарс усі зусилля Кремля зберегти край у її складі. Врешті, хоча ситуація в російських збройних силах поліпшується, тут зберігаються дуже серйозні проблеми — від надміру роздутих штатів рядового складу з погано навчених призовників до корупції в офіцерському корпусі, що призводить до розкрадання чималої частини коштів, які виділяються Кремлем на військові потреби.

Аби забезпечити собі стійкі позиції на довгострокову перспективу перед посиленням Китаю й постійним розширенням ЄС і НАТО, Росії треба вдаватися до активних дій — і вже 2008 р.

Нинішнього року в пострадянському регіоні проявляться три основні тенденції. По-перше, консолідація російського енергетичного сектора, розпочата 2003 р., сягне своєї кульмінації. Саме цього року державні енергетичні гіганти «Роснефть» і «Газпром» «проковтнуть» — за рахунок офіційного злиття або створення «альянсів» — більшість незалежних гравців, що залишилися в цій галузі.

Мета подібних дій — не лише зміцнення контролю центру (хоча саме ця причина відіграє тут головну роль), а й посилення найефективнішого, як з’ясувалося, зовнішньополітичного важеля Москви. Однак цілком може виявитися, що апогей впливу Росії на Європу за рахунок енергетичної політики вже позаду — він припав на 2007 р. Нинішнього року низка західноєвропейських проектів, пов’язаних з імпортом природного газу, має принести свої плоди, що скоротить залежність країн регіону від російських поставок і дозволить їм меншою мірою враховувати інтереси Москви.

По-друге, й це значно важливіше, Росії необхідно форсувати вирішальну конфронтацію із Заходом. Сьогодні її могутність досягла відносного максимуму, а могутність Америки, знову ж таки відносно, знаходиться на найнижчому рівні. Ця ситуація має тимчасовий характер і, безсумнівно, зміниться щойно США виведуть війська з Іраку, а тому, щоб уникнути повторення геополітичного «відступу» 1990-х, Москва має скористатися моментом. Слово «конфронтація» в цьому разі не обов’язково означає війну — йдеться просто про зіткнення, яке з усією наочністю висвітить силу Росії та слабкість Заходу.

Результатом мусить стати коригування позицій ЄС і НАТО в бік повномасштабного врахування російських інтересів під час прийняття ними відповідних рішень. Кремль має публічно продемонструвати свою здатність змусити Захід «відступити». Успіх цього призведе до перегляду позицій прозахідних сил у країнах колишнього СРСР та істотно підкріпить зусилля Росії щодо поширення власного впливу. Невдача обернеться прямо протилежним результатом.

Подібний вирішальний виклик Заходу Росія може кинути в цілій низці регіонів, але за логікою найбільш відповідною ареною конфронтації має стати Косово. Хоча Захід готовий схвалити незалежність краю, з військового, економічного й політичного погляду Косово для нього великої цінності не являє. Однак для Росії, яка публічно вклала чималий політичний капітал у протистояння самовизначенню косоварів, успіх Європи стане не просто «ляпасом». Він фундаментально підірве її вплив і продемонструє, що навіть ЄС — незважаючи на слабку солідарність у питаннях зовнішньої політики й відсутність скільки-небудь істотного об’єднаного військового потенціалу на рівні Союзу — може просто ігнорувати Москву.

Допустити цього Росія не може, й, швидше за все, під час стриманого, але рішучого діалогу з європейцями їй вдасться в черговий раз відтягнути остаточне рішення щодо Косова. Просто кажучи, для Заходу Косово аж ніяк не варте ескалації конфлікту з Москвою.

Є, звісно, й чимало інших варіантів. Зокрема два регіони колишньої радянської республіки Грузія, що проводить прозахідну політику, де- факто відділилися від неї й покладаються на Москву в плані військових і економічних гарантій свого існування. Росія може без великих зусиль приєднати їх прямо, розвіявши таким чином міф про надійність захисту, який пропонують державам Закавказзя США. «Газпром» теж може з легкістю «поглинути» спільну російсько-британську компанію ТНК-ВР, миттєво перетворивши на ніщо багатомільярдні британські інвестиції в це підприємство. А в разі об’єднання з Білоруссю Червона армія знову опиниться на кордоні Європи, й уся ситуація у сфері безпеки в Євразії миттєво перевернеться з ніг на голову.

Нарешті, є ще Україна, де прем’єр- міністром щойно стала антиросійськи налаштована Юлія Тимошенко. Тимошенко обіцяє протидіяти російському впливу на енергетичний сектор України й підвищенню цін на газ, що постачається до країни. 2008 р. можуть з точністю повторитися події кінця 2005 р., коли «Газпром» перекрив Україні газовий кран, що з особливою силою торкнулося Європи. І знову ж таки, Росія у будь-якому разі здатна використати конфлікт з Україною як привід для припинення поставок в Європу.

Однак найсерйознішою перешкодою на шляху досягнення Росією всіх цих цілей стане третя тенденція, яка виявиться нинішнього року: йдеться про кланову міжусобицю в її керівництві. Роками підбурюючи різні фракції одна проти одної, Путін у кінцевому результаті домігся контролю над власним найближчим оточенням. Але тепер угруповання, що входять до нього, знову шматують це «ближнє коло». У принципі, саме так виглядає доцільний метод управління для авторитарного лідера — Путін має постійно провокувати внутрішні розбрати між різними впливовими силами, щоб вони не «націлилися» на нього самого. Однак у результаті весь політичний ландшафт Росії охоплено міжусобицями (ареною запеклих баталій стали судова система, військова й енергетична сфери): вони відволікають сили, які в іншому разі можна було використовувати для вирішення зовнішньополітичних задач.

Нарешті, перед Росією стоїть ще одна проблема, хоча сьогодні Кремль не бажає навіть визнавати її існування. Китай «уводить у нього з-під носа» Центральну Азію, створюючи інфраструктуру, покликану зробити інтеграцію з Пекіном більш привабливою в очах країн регіону, ніж підтримка зв’язків із Росією, що збереглися з радянських часів.

Ключове значення в цьому плані має Казахстан — єдина з центральноазійських держав, що має спільний кордон із Росією. Якщо Астана перейде в сферу впливу Пекіна, інші країни Центральної Азії не лише визнають економічно доцільним наслідувати її приклад, а й отримають в особі Казахстану — шостої у світі за розмірами території держави — корисний «буфер», що відділяє їх від розгніваної Росії. Можна майже напевно стверджувати, що 2008 р. російські дипломати проведуть чимало вельми відвертих розмов зі своїми казахськими колегами, і якщо хтось в Астані випадково отруїться полонієм, ми теж не здивуємося. Якщо всі ці дії зазнають краху, нинішній рік може увійти в історію як момент, коли Москва «втратила» Центральну Азію.

Центральноазійська проблема стосується не лише сировинних ресурсів. Хоча російські дипломати давно вже філософствують щодо «багатополярного світу», де Китай і Росія об’єднують зусилля, щоб приборкати вплив США, на практиці Москва й Пекін не лише охоплені взаємною недовірою — кожна зі сторін без вагань зрадить іншу заради зближення з Вашингтоном. Той факт, що Росії треба стати на шлях конфронтації із Заходом, дозволяє майже напевно стверджувати, що Китай постарається виставити себе найкращим другом США. Росії доведеться вести жорстку гру, щоб зберегти вплив у Центральній Азії, й у протистоянні цьому Китай, швидше за все, зможе спиратися на економічну й політичну підтримку Вашингтона.