Росія в імлі. Густо-коричневій
Влада Російської Федерації веде послідовну і наполегливу роботу проти, як вона сама зазначає, «всіх проявів екстремізму та фашизму». В межах цієї боротьби 20 травня Держдума РФ ухвалила в першому читанні закон, що передбачає покарання до п’яти років колонії за участь в акціях протесту.
♦ Номінальними авторами законодавчого акту стали «єдинороси» Андрій Сидякін та Андрій Красов і «справедливорос» Ігор Зотов. У пояснювальній записці до нього сказано, що законопроект «спрямований на вдосконалення заходів щодо захисту прав і свобод громадян від дій, спричинених несанкціонованими зборами, мітингами, демонстраціями, пішими походами чи пікетуваннями». Аналізуючи статистику затримань на різних акціях протесту, російські депутати зазначають: багато громадян систематично беруть участь у такого роду заходах. До цього, за твердженням авторів документа, призводить «неприйняття своєчасних ефективних профілактичних заходів».
Для того щоб «профілактичні заходи» (до речі, один з улюблених термінів КГБ у 1970—1980-х) стали «ефективними», законопроект запроваджує у Кримінальному кодексі РФ статтю 212.1: неодноразове порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингу, демонстрації, ходи або пікетування. Справи за цією статтею пропонується порушувати проти громадян, яких було притягнуто до адміністративної відповідальності за участь у мітингах більше як двічі протягом 180 днів. За статтею 212.1 передбачено такі санкції: штраф від 600 тис. до 1 млн рублів або в розмірі доходу засудженого за термін від двох до трьох років, обов’язкові роботи на строк до 480 годин, виправні роботи на строк від року до двох, примусові роботи на строк до п’яти років, позбавлення волі на строк до п’яти років. Також удвічі — з 15 до 30 діб — збільшено максимальний термін адміністративного арешту, причому таким арештам мають підлягати й ті, хто бере участь в організації та проведенні несанкціонованого «масового одночасного перебування або пересування громадян у громадських місцях».
♦ Додаткові права отримують силовики. У частину 2 статті 16 закону «Про поліцію» вносяться корективи, що дозволяють правоохоронцям оточувати і блокувати об’єкти не лише для припинення, а й для профілактики масових заворушень та інших дій, які можуть призвести до негативних наслідків.
Інакше кажучи, запровадження нового закону (а сумнівів у тому, що його розробляли в Кремлі, отже, він пройде всі стадії ухвалення і буде підписаний Путіним, немає) остаточно перетворить нинішню Росію на терористично-деспотичну державу, і мають рацію ті, хто вважає цю державу фашистською.
♦ 1967 року болгарський філософ і дисидент (у майбутньому — перший президент демократичної Болгарії) Желю Желєв написав книжку «Фашизм. Тоталітарна держава». Цей класичний уже твір вийшов у світ лише 1982 року, та невдовзі його було заборонено й вилучено з продажу — надто багато спільного виявилося між фашизмом і комунізмом. Але зараз мова не про те, а про питомі ознаки фашизму. «Щоби встановити свою абсолютну ідеологічну монополію в державі, фашистська партія здійснює цілий ряд заходів: по-перше, зі знищенням інших партій та громадських організацій вона знищує й їхні ідеології; по-друге, бере під свій контроль усі державні й громадські органи пропаганди (пресу, радіо, кіно, книговидання, публічні збори); по-третє, використовує для поширення фашистської ідеології всі знаряддя і всі можливі засоби пропаганди; по-четверте, встановлює свій контроль над усією системою освіти (від початкової школи до останнього курсу вишу); по-п’яте, за допомогою політичних засобів здійснює ідеологічну ізоляцію країни, щоб виключити можливість проникнення інших ідеологій», — писав Желю Желєв. І додавав: «Вибори в фашистській державі — лише одна з багатьох політичних комедій. Логічно було б, щоби в державах такого типу взагалі обходилися без виборів, позаяк успіх фашистської партії абсолютно гарантований. Вона не може дозволити собі програти вибори». Висновок Желєва полягає в тому, що «знеособлення громадянського суспільства, підпорядкування його державі неодмінно веде до появи концентраційних таборів. Ті, хто не хоче підкоритися контролю фашистської партії та її ідеології, повинні бути ізольовані, щоб не «нести загрози суспільству» своїми небезпечними ідеями. Цілком логічно, що абсолютна нетерпимість до самостійного політичного мислення і поведінки знаходить вияв у крайніх формах їх придушення».
А тепер — увага: чи тут описано путінську Росію, чи ні? Так, формально деякі інші партії там не заборонені, але ж реально там існує монопартійна влада, яка спирається на поліцію, на чолі з непогрішимим «національним лідером». Все за схемою із книжки «Фашизм. Тоталітарна держава», де щедро цитуються матеріали Нюрнберзького трибуналу...
Втім, щоб порівняння було об’ємним і ґрунтовним, перенесімося подумки з Москви наприкінці весни 2014 року до Берліна наприкінці зими 1943 року. Чи треба зайвий раз нагадувати, що нацистська Німеччина була тоталітарною диктатурою? Гестапо, штурмовики, арешти, концтабори, надзвичайні повноваження влади, заборона будь-якої опозиційної діяльності та жорстоке поводження з інакодумцями — все це були обов’язкові складові того режиму. І чи потрібно нагадувати, що в Третьому рейху здійснювалася цілеспрямована державна політика спочатку обмеження у правах, а потім фізичного знищення євреїв? І от тоді, коли це знищення розгорнулося у страхітливих масштабах, у столиці цього самого тоталітарного Третього рейху Берліні в розпал світової війни відбулися публічні виступи протесту проти офіційного антисемітизму. Ясна річ, виступи ніким не несанкціоновані й, вочевидь, «антипартійні»...
Розпочалися ці виступи, зазначає фаховий експерт з історії нацизму, пітерський професор Олег Плєнков, ще в грудні 1942 року, але найбільш масштабні з них відбулися 27—28 лютого 1943 року на Розенштрассе. Якраз тієї зими відповідні «компетентні органи» (Гестапо та СС) здійснювали тотальну зачистку столиці Німеччини в межах «остаточного розв’язання єврейського питання». Спочатку арешти й відправка до таборів смерті були більш-менш «точковими», а наприкінці лютого стали масовими. Серед понад восьми тисяч євреїв, схоплених у ті дні, було чимало чоловіків із мішаних німецько-єврейських шлюбів (попри постійний тиск на них з боку влади, певне число «істинних арійок» не зрадило своїх коханих). Такі арешти відбувалися й перед цим, вони кілька разів призводили до зібрань кількох десятків членів сімей «вилучених» перед місцями ув’язнення, але цього разу масштаб стихійних акцій став справді значним.
♦ В’язнів із числа німецько-єврейських мішаних шлюбів помістили в будівлю колишньої єврейської богадільні на Розенштрассе. Вже увечері 27 лютого перед будівлею стихійно утворився чималий натовп, який складався здебільшого з дружин та близьких ув’язнених та їхніх друзів. Вони почали вимагати звільнення арештантів. Упродовж кількох наступних днів натовп не розходився, біля будівлі постійно перебувало щонайменше кількасот людей, які змінювали одне одного. Поліція раз у раз зверталася до них з вимогою розійтися, дехто законослухняно відходив, але недалеко, щоб знову повернутися, а дехто відверто ігнорував ці вимоги.
І влада Рейху в особі гауляйтера Берліна Йозефа Геббельса капітулювала. Якщо наслідком протестів проти «точкових» арештів були лише поодинокі звільнення, то тепер, починаючи з 2 березня, поступово звільнили майже всіх, кого вимагали звільнити — близько двох тисяч євреїв. Ба більше: 5 березня 1943 року 25 ув’язнених із Розенштрассе було доправлено до Освєнциму, проте через декілька тижнів їх відпустили на волю. Звільнених, утім, зобов’язали брати участь у примусових роботах, але це (і подальші перипетії) не завадило майже всім їм дожити до кінця війни, до падіння нацизму. А от ті шість тисяч, за кого нікому було заступитися чи кого полишили їхні «щиро арійські» дружини та друзі, потрапили до таборів Терезин та Освєнцим, де незабаром майже всі загинули...
♦ Я розумію, що все це може видатися повною фантастикою, але йдеться про суворі задокументовані факти. Зрештою, учасниці протесту, відзначені Меморіалом, залишили письмові свідчення тих подій, а 2003 року знятий художній (хоч і не надто майстерний) фільм з лаконічною назвою «Розенштрассе»... Охочі, втім, можуть звернутися до статті в англомовній Вікіпедії, де містяться посилання на фактографічні джерела. Адже сталося диво — тоталітарний монстр відступив перед людьми. Ба більше: нікого з учасників акцій протесту в Берліні не кинули за ґрати, навіть не побили кийками, їх просто просили розійтися — і далеко не всі виконували той наказ.
...А тепер подумки знову перенесімося у сьогодення і поміркуймо: а скільки років ув’язнення та які штрафи отримали б у сучасній Росії за неодноразові масові несанкціоновані акції протесту учасники подій на Розенштрассе? І чи подіяли б, на відміну від Берліна взимку 1943-го, протести, скажімо, на те, щоб влада звільнила всіх кинутих за ґрати за вочевидь сфальшованими звинуваченнями на «болотних» процесах? Так, у путінській Росії ще не знищують людей за етнічним походженням, ще не кидають масово у табори інакодумців, застосовуючи тактику «точкових репресій», але вже збираються карати за протести проти дій влади суворіше, аніж у нацистському Рейху.
Одним словом, Росія в імлі. У густо-густо коричневій імлі.
