Російські дипломати і техніка безпеки
Траплялися в радянському кіно епізоди, заради яких це кіно варто було дивитися. З усього багатосерійного пропагандистського фільму «Операція «Трест», побаченого ще в студентські роки, досі пам’ятаю одну сцену. Сам «Трест» був неіснуючою антибільшовицькою організацією, вигаданою чекістами задля того, щоб заманити в Росію знаменитого британського розвідника Сіднея Рейлі. І ось уже майже фінал стрічки: Рейлі заковтнув наживку, і його на Луб’янці допитує чекістський начальник. Однак розвідник зберігає спокій, він знає, що уряд Його Величності не кидає своїх. Та чекістський начальник приготував сюрприз: він показує Рейлі газету («Правду» чи «Известия» — значення не має, в Росії вся преса однаково правдива), де чорним по білому написано, що його, тобто Рейлі, вбито під час спроби нелегально перейти кордон. Рейлі начебто живий — ось він сидить, спантеличений новиною, — але водночас його вже начебто немає. Немає для своїх, які б прийшли на допомогу.
Той давній епізод я згадав не заради того, щоб зайвий раз проілюструвати брехливість Москви, адже щоб повідомити в газеті про смерть живої людини, треба, вочевидь, мати чекістські мізки, — а у зв’язку з недавнім узяттям в полон двох грушників-невдах — капітана Євгена Єрофеєва та сержанта Олександра Александрова. А що дипломати країни-агресора раптом згадали про міжнародне право, варто наголосити на двох обставинах.
По-перше, Генеральне консульство України в Ростові-на-Дону вже тривалий час (чотирнадцять та майже десять місяців відповідно) безрезультатно клопочеться перед російською стороною про допуск до українських громадян Миколи Карпюка і Станіслава Клиха, яких утримують тамтешні спецслужби. Отже, якщо отак-от просто надати путінським дипломатам можливість зустрітися з диверсантами-»соотечественниками», це практично позбавить наших дипломатів шансу «виторгувати» побачення зі згаданими українцями.
По-друге, полонених грушників слід добре пильнувати, оскільки, судячи з деяких обставин, Росії вони потрібні радше мертвими, ніж живими. А Україні саме навпаки, в тому числі для пред’явлення їх самих та їхніх свідчень міжнародним організаціям або й міжнародному трибуналу. Тому якщо українська влада все ж вирішить надати російським дипломатам можливість поспілкуватися з диверсантами, то таке спілкування має відбуватися у телефонному режимі або через куленепробивне скло. І жодних передач. Це ж стосується і російських журналістів. Прикладів згубних наслідків нехтування цими правилами безліч.
До речі, колишній статський радник Олександр Якушев, який погодився співпрацювати з чекістами й очолити міфічний «Трест», завдяки цьому 1921 року врятував своє життя. Але ненадовго. Заарештований удруге 1934-го він помер у надрах ГУЛАГу 1937 року. Отже, з усіх точок зору найбезпечнішим місцем для Євгена Єрофеєва та Олександра Александрова є українська тюрма.
