Що означає бути наддержавою
Статус наддержави — це не лише пишність і задоволення. Він не зводиться до участі в самітах, перекидання авіаносців і повалення неугодних карибських режимів. Потрібно також уміти адекватно сприймати критику, навіть коли ви долаєте наслідки стихійного лиха на зразок урагану «Катріна» або руйнівного землетрусу, який у понеділок потряс китайську провінцію Сичуань.
Те, що Китай ще не усвідомив зворотний бік статусу наддержави, до якого він впритул підійшов, є очевидним із тужливого послання, яке в ці дні раз у раз з’являється на інтернет-форумах. Анонімний автор тексту, публікованого і перепублікованого в різних формах китайськими патріотами у відповідь на протести проти Олімпіади в Пекіні й розгрому китайською владою демонстрацій в Тибеті, різко засуджує лицемірство Заходу щодо відроджуваного Китаю.
«Коли ми зачинили двері, ви відправили канонерки і опіум, щоб відкрити ринки. Коли ми переходимо до вільної торгівлі, ви звинувачуєте нас у тому, що ми позбавляємо вас робочих місць», — говориться в посланні. «Коли наше населення склало мільярд людей, ви сказали, що ми перенаселяємо планету. Коли ми проводимо політику «одна родина — одна дитина», ви говорите, що це порушення прав людини».
«Коли ми будуємо свою промисловість, ви говорите, що ми забруднюємо атмосферу. Коли ми продаємо вам недорогі товари, ви покладаєте на нас провину за ваше негативне сальдо. Коли ми шукаємо джерела поставок нафти — як і ви колись — ви називаєте це експлуатацією і геноцидом». Закінчується послання на капризній ноті: «ЧОГО ВИ НАСПРАВДІ ХОЧЕТЕ ВІД НАС?»
Хороше запитання. Пафос цієї скарги полягає в тому, що Китай зазнає засудження, якщо він щось робить і якщо чогось не робить. Варто прочитати її цілком, тому що у Вашингтоні чи Брюсселі не завжди вірно оцінюють глибину обурення китайців подвійними стандартами Заходу.
Однак американцям, мабуть, непросто стримати іронічну посмішку. Десятиріччями їх висміювали як громадян самовдоволеної, бездушної, мілітаристської держави, яка руйнує довкілля — наддержави, яка, більше того, виглядала жалюгідно, не зумівши 2005 р. справитися з наслідками урагану «Катріна» на своїй власній землі.
Тепер американці можуть відійти в бік і поспостерігати за тим, як Китай відчуває на собі хоч би частину того геополітичного жару, який після краху Радянського Союзу було спрямовано виключно на США.
Свідчень цієї тенденції стає все більше. У ході щомісячного опитування громадської думки, проведеного FT/Harris у п’яти найбільших країнах Європи в березні і квітні, європейці вперше назвали Китай найважливішою загрозою світовій стабільності, більш серйозною, ніж США, Північна Корея та Іран.
Незважаючи на свою слабкість у військовому відношенні, Китай уже став наддержавою в уявленнях мас. В одній із останніх серій американського комедійного серіалу «Сімпсони» школяра Барта Сімпсона намагаються заманити на небезпечну роботу солдатом американської армії, що жахає його матір Мардж. Але його нетямущому батькові море по коліна: «Так, чудова пропозиція. Коли Барту виповниться 18, ми контролюватимемо світ, — він робить паузу. — Ми ж Китай, правда?»
Сьогодні питання полягає не в тому, чи стане Китай наддержавою, а в тому, якою наддержавою він буде. У 60-і роки Китай, як і Радянський Союз, із задоволенням експортував свою версію комунізму. Але сьогодні Пекін не бажає поширювати маоїзм чи боротися з капіталізмом у країні, не кажучи вже про світ.
Насправді, у сучасного Китаю є навдивовижу багато рис, які об’єднують його зі США. Серед них оптимізм і упевненість, але також зарозумілість і неуцтво щодо іншого світу. Сьогодні націоналісти двох країн навіть поділяють досить дитячу ненависть до Франції — американці через скептицизм французів щодо останньої війни в Іраку, а китайці через підтримку Францією переслідуваних тибетців.
Як і всі наддержави, Китай асоціюється із злочинами його різноманітних протеже. На Радянський Союз звалювали провину за діяння Фіделя Кастро, Менгісту Хайле Маріама і тиранів із держав-сателітів Східної Європи. У США були Аугусто Піночет, Мобуту Сесе Секо, шах Ірану і Саддам Хусейн. Китай назавжди заплямований Пол Потом, Енвером Ходжею і Кім Ір Сеном. Тепер його зв’язують із бірманською хунтою, ісламістським режимом Судану і Робертом Мугабе.
Однак навіть другорозрядна країна може набути сумнівних союзників. Справжня відмітна ознака великої нації — це те, що всьому світу небайдуже що відбувається в її кордонах. За цією міркою, Китай — уже наддержава.
По-перше, людям небайдуже тому, що щось зачіпає їх прямо: забруднення повітря Китаєм, радіація з Чорнобиля, голівудські фільми, російська література та китайське мистецтво і, що там говорити, війни, розпочаті Білим домом. Саме тому іноземці зацікавлені у результаті виборів у США. Ще людям небайдуже тому, що наддержави, як правило, поважають за їх силу і за ідеали, якими вони надихають громадян інших країн. Саме тому світ був шокований хаосом у Новому Орлеані після «Катрини» і тому сьогодні провінція Сичуань опинилася в центрі уваги.
Між іншим, за попередніми даними, збройні сили Китаю діяли швидко й ефективно при розборі завалів, на відміну від своїх бірманських колег після руйнівного циклону «Наргіс». Але до них, як і раніше, привернуто пильну увагу, так само, як до керівництва Китаю напередодні пекінської Олімпіади.
Не так уже весело бути наддержавою, бо сила тягне за собою велику відповідальність і підозрілість до іноземців. Є лише одна розумна відповідь на жалібний лист про несправедливість щодо Китаю: Ласкаво просимо до клубу наддержав — тепер ви знаєте, як почуваються американці.
