Що трапилося з «американською мрією»?

«Минулого року на 20% найзаможніших американських сімей припадало 50,4% від сукупного об’єму особистих прибутків у країні — це найвищий показник відтоді, як Бюро перепису населення почало відстежувати ці дані 1967 р.», — таке повідомлення з’явилося в Wall Street Journal за день до того, як міністерство торгівлі оголосило, що в другому кварталі прибутки корпорацій зросли на 20,5% порівняно з тим же періодом минулого року й досягли найвищого рівня за останні 40 років — 12,2% від об’єму ВВП. Додайте до цього повідомлення про масові звільнення в компаніях Ford, General Motors і Intel, а також рішення босів «великого бізнесу» скоротити пенсії всім службовцям за винятком голів корпорацій і членів правлінь, й у вас мимоволі виникне думка: а чи не перетворюється знаменита «американська мрія» на американський жах?

Те, що відбувається в країні, викликає чималу тривогу в тих, хто намагається стежити за ситуацією, включаючи й автора цих рядків. Після рецесії 2001 р. об’єм ВВП збільшився майже на 12%, а «медіанний» прибуток американської сім’ї (умовний показник, що відділяє 50% сімей з більш високими прибутками від іншої половини — з більш низькими) за цей же час знизився на 0,5%. Минулого року реальні заробітки працівників, зайнятих повний день, скоротилися на 1,8% у чоловіків і на 1,3% у жінок.

Існує багато показників, які так чи інакше визначають добробут людей. Деякі з них виглядають не так уже й похмуро, як наведені мною дані. Наприклад, хоча погодинна оплата праці протягом останніх дев’яти кварталів неухильно знижувалася, загальні виплати працівникам, включаючи соціальні допомоги, зросли. Не варто забувати й інше: статистичні показники рівня прибутків не включають пільгові талони на продукти, субсидії на квартплату в муніципальних будинках, безкоштовні сніданки в школах, виплати за системою Medicaid та інші програми, які мають підвищувати життєвий рівень сімей із низьким показником прибутків.

Проте немає жодних сумнівів, що питання майнової нерівності не лише викликає все більше занепокоєння, але й набуває політичного характеру, — й це в Америці, країні, де заклики до класової боротьби ніколи не знаходили відгуку. Пригадаємо, що в ході передвиборної кампанії 2000 р. Ел Гор спробував розіграти «класову карту», але Джордж Буш побив її власним козирем — пропозицією про скорочення податків, хоча воно стосувалося не лише громадян із низькими прибутками, але й заможних шарів. Джон Едвардс 2004 р. домагався висунення кандидатом у президенти від Демократичної партії, викриваючи проблему «двох Америк» — Америки багатіїв-експлуататорів і Америки експлуатованих бідняків, і також потерпів невдачу.

Але сьогодні все змінилося. Заклопотаність нинішньою тенденцією щодо розподілу прибутків висловлюють уже не лише лівоцентристські аналітичні центри й політики-опозиціонери. Нещодавно сам голова правління Федеральної резервної системи Бен Бернанке, виступаючи в одному з комітетів конгресу, зазначив: «Ми хочемо, щоб американська мрія стосувалася кожного в нашому суспільстві. Ми хочемо, щоб у кожного була можливість іти вперед. І той факт, що розрив між прибутками й добробутом людей зростає, на мій погляд, відображає негативну тенденцію».

Спостерігачів на зразок Бернанке дещо непокоять два явища. По-перше, в суспільстві назріває відчуття, що багаті стають усе багатшими, проти чого ніхто, крім купки принципових ліваків, ніколи не заперечував за умови, що життєвий рівень бідняків також підвищується. Зараз, однак, незважаючи на пожвавлення в економіці, цього не відбувається — принаймні поки що.

Друга проблема зачіпає основу основ «американської мрії» — соціальну мобільність. В Америці побутує такий анекдот: «Коли робітник-європеєць (у дотетчерівскі часи говорили — «робітник-британець») бачить, як його бос приїжджає на роботу на «Роллс-Ройсі», йому хочеться подряпати машину гвіздком. Американський робітник у цій ситуації гадає: «Коли- небудь й я їздитиму на ньому».

Сьогодні американський робітник такої впевненості, можливо, вже не має. На сторінках Financial Times професор економіки Жак Містраль, член французької Ради з економічного аналізу й старший науковий співробітник Школи державного управління імені Кеннеді при Гарвардському університеті, підсумував результати останніх наукових досліджень таким чином: «Сьогодні майнове положення сина як ніколи часто визначається соціальним статусом батька, а не його власними зусиллями... Якщо ваші батьки багаті, ви будете багатієм з тією ж імовірністю, з якою діти успадковують від батьків високий зріст».

То що ж відбувається з Америкою? По-перше, в країну з’їжджаються мільйони бідних, некваліфікованих робітників- іммігрантів. Вони частіше за все займаються ручним трудом за невелику платню, яка не може зацікавити робітників-американців, але за мексиканськими мірками означає цілий статок. Наявність цієї дешевої робочої сили впливає на показники середньої зарплати в бік пониження. Дехто з таких робітників або їхні діти зрештою просуваються вгору соціальними сходами: взяти хоча б наших знайомих по Колорадо — раніше вони працювали в чужих садах, а тепер торгують саджанцями з власного розплідника. Але багато кому це не вдається — частково тому що, на відміну від іммігрантів попередніх хвиль, вони не прагнуть підвищити кваліфікацію й зарплату, а просто повертаються додому, накопичивши досить грошей, щоб купити будинок або ферму, або почати власну справу в себе на батьківщині.

Інший прихований чинник — процес глобалізації. За останні роки міжнародний ринок праці поповнився мільярдом некваліфікованих працівників, які готові працювати за низьку зарплату — це, звичайно, відмінна новина для споживачів, але аж ніяк не для американських робітників, зайнятих, скажімо, в текстильній або взуттєвій промисловості. Водночас у результаті глобалізації на міжнародному ринку збільшився попит на кваліфікованих менеджерів, а значить, і їхні заробітки почали зростати. І ось вам підсумок: зростання майнової нерівності, яке не вдається скільки-небудь сильно пом’якшити за рахунок державних програм перепідготовки робітників.

Утім, не все втрачено. За словами Едда Лазера, голови Економічної консультативної ради при президенті, зовсім нещодавно розпочалося зростання погодинної оплати праці — за рахунок підвищення її продуктивності. З цим погоджується й Бернанке: «Вважаю, зарплати збільшуватимуться. Мене трохи дивує, чому вони досі зростають так повільно».

Зростанням зарплати справа не обмежується: в Америці приймаються заходи для скорочення так званої «елітарності освіти», яка в певній мірі сприяє зростанню соціальної нерівності. Моя колега по Хадсонівському інституту Діана Фюрхтготт- Рот — до цього вона працювала головним економістом у міністерстві праці — вважає: «Наша задача полягає в тому, щоб дозволити більшій кількості людей підвищити свій освітній рівень по всіх напрямках — від профтехнічного навчання до вищої освіти». Сьогодні кількість американців, які відвідують учбові заклади з дворічною програмою підвищення загальноосвітнього рівня й кваліфікації, зросла на мільйон осіб порівняно з показником десятирічної давності. І незабаром ці люди, як висловлюються персонажі комедії про середній клас, що зароджується серед чорних американців, почнуть «рухатися вперед і вгору».

Ірвін М. СТЕЛЦЕР — керівник проекту з вивчення економічної політики при Хадсонівському інституті, оглядач лондонської Sunday Times, (London), позаштатний оглядач Weekly Standard і Daily Standard. Велику допомогу у збиранні матеріалів для даної статті автору надав співробітник Хадсонівського інституту Сюйюе Чжу (Xiuyue Zhu).