Що важливіше — демократія чи стабільність?

Покладатися на деспота на кшталт Іслама Карімова завжди було небезпечно. Школа «реалістів» у дипломатії завжди стверджувала, що ставлення правлячого режиму до прав людини є лише одним — і аж ніяк не найважливішим — із цілої низки чинників, що повинні обумовлювати ставлення до цього режиму демократичного уряду. Географічне положення, доступ до нафти чи інших природних ресурсів, потенціал для торгівлі, корисність у боротьбі проти комунізму або фундаменталізму — все це слід враховувати, перш ніж демонструвати справедливий гнів, до якого так схильні «ідеалісти», моральні вороги «реалістів». Навіть могутні країни на зразок Америки зрештою повинні існувати в реальному світі, і неважко довести, що чільним у їхніх національних інтересах є збереження гармонійних відносин із такими, наприклад, країнами, як Саудівська Аравія та Китай, водночас заявляючи час від часу офіційні протести проти їхньої більш варварської практики.

Тому Америка та її союзники могли переконливо доводити, що існують причини для того, щоб поблажливо ставитися до Іслама Карімова — збереженого з радянських часів правителя, який гнобив Узбекистан задовго до того, як той у 1991 році здобув свою незалежність. Коли наприкінці 1990 років він почав ув’язнювати за приналежність до різних ісламських організацій тисячі політичних противників, критика на Заході була приглушеною через побоювання, що справді небезпечний рух намагається створити ісламський халіфат у Середній Азії, в кордонах імперії Тамерлана. Його готовність після нападів 11 вересня 2001 року запропонувати Америці та Великій Британії авіаційну базу зробила його ще кориснішим, навіть попри те, що він збільшив свої спроби заборонити всі форми опозиції. Той факт, що Узбекистан має великі запаси природного газу, також мав певне значення (хоча доставка газу із Середньої Азії на світові ринки є непростою справою). У 2003 році Європейський банк реконструкції та розвитку зайшов настільки далеко, що зробили пошану пану Карімову, провівши свою щорічну зустріч у його столиці, Ташкенті.

13 травня цього року пан Карімов показав усьому світу своє справжню обличчя. Можливо, правда про те, що сталося в місті Андижан, стане відомою через багато місяців, якщо взагалі коли-небудь, проте здається очевидним, що місцева влада з екстремальною жорстокістю придушила там народне повстання. Повідомляється, що загинули сотні людей. Свідки стверджують, що солдати на вулицях усе ще стріляли в поранених через три години після того, як прозвучали перші постріли. Це, імовірно, було найбільше звірство, здійснене урядом проти демонстрантів із часів подій 1989 року на площі Тяньаньмінь.

Тепер навіть закоренілі реалісти, безумовно, жахнулися. Навіть у найбільш своєкорисливому розрахунку пан Карімов здається союзником, без якого Заходу краще було б обійтися. Його допомогу у війні проти тероризму переважує те заохочення, яке він засвідчив радикалам усіх мастей в Середній Азії та за її межами, а також ті збитки, яких співпраця з ним завдає репутації Заходу. Такими були справи ще до Андижана: найкращим агентом із найму кадрів для «Ісламського руху Узбекистану» (головна організація, яка з 1990 років прагне дестабілізувати Середню Азію) був сам пан Карімов. У будь-якому разі, цей рух в основному знищили в 2001 році, коли афганська війна скинула режим талібів, який його захищав. Узбекистан більше не становить реальної стратегічної важливості. За наявності баз у Киргизії й Афганістані Америці навряд чи потрібен Ханабад — база, за яку вона щедро платить пану Карімову. Треба тепер зробити його парією, позбавивши його режим усіх форм підтримки, а також будь-якої військової допомоги. Коли його скинуть, що рано чи пізно станеться, той, хто прийде йому на зміну, матиме мало підстав любити Захід. Але заохочення зміни режиму стало б одним із шляхів для того, щоб почати підготовку до повалення Карімова.