«Свій ворог»

Союз у боротьбі проти тероризму між пакистанським президентом генералом Первезом Мушаррафом і Сполученими Штатами необхідний не лише для Америки, а й для Пакистану — країни з переважаючим мусульманським населенням, соціальну тканину якої розривають войовничість і беззаконня. Але чи виявиться в кінцевому результаті виняткове зосередження уваги на військовій силі недоцільним?

Комісія з прав людини Пакистану, організація з прав людини, яка, можливо, найбільше заслуговує на довіру у країні, стверджує, що в той час як «насильство, яке нині глибоко проникло в суспільство, необхідно викорчувати протягом найближчих років», це завдання «кидає набагато більший виклик, ніж просто затримання і насильство над тими, кого влади вважають войовничими».

Виступаючи проти «Аль-Каїди» та Талібану, багато представників крихітного середнього класу Пакистану виявляються союзниками людей, яких вони ненавидять, — екстремістів, спотворена релігійність яких порушує терпиму версію ісламу, що переважає в цьому регіоні. Багато прогресивних городян — представників середнього класу, таким чином, постають перед дилемою: як примирити прагнення кращого способу життя, символом якого є Америка, зі зростаючою відразою до політики Сполучених Штатів.

Перед тими, хто дотримується релігійного права, немає жодної дилеми: вони просто відкрито ненавидять Америку та її політику і виступають проти всього «неісламського», включно з телебаченням, фільмами, радіо й навіть місцевими видами танцю й музики. Цікавим є те, що комп’ютерної технології це не стосується, оскільки її можна використати для просування екстремістських цілей.

Однак у той час, як прогресивні люди Пакистану виступають проти мілітаризму й насильства у принципі, релігійні фундаменталісти без жалю звертаються до насильства, щоб зміцнити свою думку — таким чином, будучи загрозою не лише для генерала Мушаррафа, який пережив принаймні дві спроби вбивства, а й також для працівників із захисту прав людини.

Войовничі нападають також на неурядові організації, особливо ті, що розташовані на неопрацьованих племінних Північних територіях, що лежать поза дією пакистанського закону. Маючи кордон з Афганістаном, що проходить через гористу і пористу місцевість, в цьому регіоні багато співчуваючих Талібану серед їхніх друзів пуштунів. Групи із захисту прав людини протягом тривалого часу закликали до необхідності розширити поширення пакистанської конституції на племінний пояс, де релігійні партії мають широку підтримку.

Ці релігійні партії, коаліція яких нині очолює провінційний уряд у Північно-західній прикордонній провінції, були другорядними з політичного погляду, допоки не набули впливу за рахунок зусиль військового диктатора Пакистану 1980-х років — генерала Зія уль-Хака, який очолював таємне втручання Пакистану у війну проти радянської окупації Афганістану. За час його правління політика, що грунтувалася на релігії, зростала нарівні з кількістю релігійних шкіл медресе і бійців, навчених і екіпірованих пакистанськими й американськими спецслужбами.

Терористичні напади 11 вересня 2001 року і подальший тиск із Вашингтона призвели до повороту у зворотному напрямку Пакистану подалі від політики джихаду. Нині багато колишніх чиновників, які мали стосунок до тієї політики, такі як Мушахід Хуссейн, колишній міністр інформації, визнають, що Пакистан давно мав стримати войовничість.

Вживають запобіжних заходів — таких як перегляд законів і навчальних планів, що грунтуються на релігії, які зробили свій внесок у поступову талібанізацію пакистанського суспільства. Для активістів із захисту прав людини безглуздим є те, що обраний на виборах (але здебільшого очолюваний військовими) уряд, проти якого вони у принципі виступають, має робити реформи, за які вони так довго боролися, але які ігнорували обрані на виборах цивільні уряди.

Незважаючи на жорстку опозицію з боку релігійних партій, були здобуті невеликі перемоги, як наприклад, дві медресе погодилися включити до своїх навчальних планів світські предмети, такі як математика, англійська мова й комп’ютерна грамотність. Також було вжито адміністративних заходів проти кількох релігійних установ за вторгнення в суспільний простір — фактично нечуване явище відтоді, як розпочався офіційний патронат релігійних партій у 1970-х роках, коли їхні кадри були потрібні для війни проти Радянського Союзу.

Але «війна з терором» також надала цьому уряду легітимну можливість арештовувати та затримувати підозрюваних без обвинувачення. Гірші порушення прав людини також набули розголосу. Оарі Нур Мохаммада, релігійного активіста у Фейсалабаді у провінції Пенджаб, нещодавно заарештували та затримали на кілька днів без обвинувачення перед тим, як його труп кинули перед його будинком.

Брак чесності, притаманний боротьбі Пакистану з «тероризмом», робить свій внесок у зростаюче упередження громадськості проти кампанії антивойовничості, котру значною мірою сприймають як таку, що відбувається під тиском Сполучених Штатів. Особливо безглуздою є воєнна операція, що триває в районі Уана на Північних територіях, в які пакистанська армія увійшла вперше. Воєнні дії в Уані, націлені проти членів «Аль- Каїди» й Талібану, які, як вважають, ховаються там, призвели до кількох жертв серед цивільного населення, включно з жінками й дітьми, і залишили без даху понад 30000 людей.

Але питання груп із захисту прав людини полягає передусім у тому, як від п’ятисот до шестисот членів «Аль- Каїди», які за твердженням уряду ховалися на цій території, могли туди потрапити, щоб там розташуватися.

Порівняно з його військовим попередником, Мушаррафа, який рекламує виразну фразу «освіченої поміркованості», вважають прогресивним лідером. У той час, як віддано релігійний Зія був корисним для того, щоб посилити ісламські настрої проти СРСР, Мушарраф нині необхідний для того, щоб стримати ті самі сили, які загрожують не тільки глобальній безпеці, а й самому Пакистану. Однак усе ще невідомо, чи буде він досить прогресивним.

Біна САРВАР — письменник і кіновиробник, бере активну участь у захисті жіночих прав, прав людини та у рухах за мир у Пакистані.