Там, де Європа працює
Хвилювання у шведських містах, спричинені заворушеннями з боку безробітних іммігрантів, для багатьох спостерігачів є свідченнями провалу економічної моделі Швеції. Але вони помиляються. Шведська (скандинавська) модель, сформована за останні 20 років, є єдиним надійним шляхом до стійкого розвитку, знайденим Європою за десятиліття свого існування.
Європейцям слід пам’ятати, що уявлення про силу і слабкість можуть швидко змінюватись. У 1980-х роках Скандинавські країни виступали за хронічний дефіцит бюджету, високу інфляцію і повторювані девальвації. 1999 року економісти навісили на Німеччину ярлик «хворої людини євро» — пам’ятник європейському склерозу з низькими темпами зростання і високим рівнем безробіттям.
Однак тепер привид девальвації зник із північних європейських країн. Бюджети близькі до рівноваги, враховуючи більш низькі державні витрати і податки, тоді як економічне зростання відновилося. Перехід старих європейських держав до моделі загального добробуту розпочався з Північної Європи, і тепер він іде до більшості решти країн континенту.
Сьогодні важко уявити собі мислення, що існувало до Маргарет Тетчер, яка прийшла до влади в Об’єднаному Королівстві 1979 року, і Рональда Рейгана, який став президентом Сполучених Штатів 1981 року. Найбільшим досягненням Тетчер стала лібералізація надто контрольованого державою ринку праці, тоді як Рейган зробив переворот своєю інавгураційною промовою: «У нинішній кризі уряд не є вирішенням проблеми; уряд є проблемою». Моральна перевага високих граничних податків на доходи раптово випарувалась. Їх місце зайняли ідеї про вільний ринок.
У Північній Європі трансформація держав до моделі загального добробуту почалась у Данії 1982 року. Перебуваючи в глибокій фінансовій кризі, традиційна соціально-демократична Данія обрала консервативного прем’єр-міністра Поуля Шлютера, веселу людину в краватці-метелику. Одним із перших його рішень було прив’язати данську крону до німецької марки, щоб зупинити інфляційно-девальваційний цикл. Данська прив’язка — на сьогодні з євро — все ще тримається.
Другим важливим рішенням Шлютера було дерегулювання данської економіки, яка тепер має найбільшу кількість підприємств на душу населення у світі. Проте він не чіпав ні високих податків, ні ідеї держави загального добробуту.
На початку 1990-х років Норвегія, Швеція і Фінляндія пережили страшну кризу нерухомості, банків і валютну кризу. Рівень виробництва впав, безробіття — зріс. 1991 року шведські виборці перервали правління соціал-демократів, обравши коаліційний уряд під управлінням консервативного прем’єр-міністра Карла Більдта, який назвав свою програму «єдиним рішенням». Більдт спробував наслідувати приклад Шлютера, проте 1992 року Швеція була змушена провести девальвацію — незважаючи на те, що її дерегулювання ринків пройшло добре.
Найбільшим досягненням Швеції було поступове скорочення державних витрат не менше, ніж на одну п’яту ВВП у період із 1993-го по 2007 рік. Тим часом державний борг Швеції було знижено з 73% до 39% ВВП, а податки — скорочено у кілька разів. Соціал-демократи повернулись до влади 1994 року, проте вони прийняли нову податково-бюджетну політику Більдта і навіть провели революційну пенсійну реформу, яка правильно пов’язала пенсії із зарплатами.
Паралельно зі скандинавською кризою відбулось падіння комунізму в Східній Європі і країнах Балтії 1989-го і 1991 року відповідно. Перший посткомуністичний міністр фінансів Польщі Лешек Бальцерович показав усьому світові, як практично миттєво можна ліквідувати комунізм і побудувати ринкову економіку. Решта Центральної Європи і Балтії наслідували його приклад.
Колишній прем’єр-міністр Естонії Март Лаар був найрадикальнішим європейським реформатором. Справді, його ідеї щодо оподаткування стали європейською революцією. 1994 року він ввів плоский особистий податок на прибуток, політику, яку згодом перейняли більшість країн Східної Європи. 1999 року, коли Лаар знову став прем’єр-міністром, він скасував податок на корпоративний прибуток, який завдавав збитків підприємництву. В результаті виниклої після цього податкової конкуренції в більшості європейських країн корпоративні податкові ставки впали на 15—20%.
У більш широкому сенсі Естонія здійснила революцію державних фінансів. З 1992 року вона підтримувала більш-менш збалансований бюджет за практично повної відсутності державного боргу. Вона скоротила державні витрати й обмежила витрати верхньою межею в 35% від ВВП — аналогічно рівню Сполучених Штатів.
Відповідно до того як зміцнилось мислення вільного ринку, а аналогічні реформи набули широкого поширення, держава загального добробуту перетворилась на суспільство соціального добробуту. Державні витрати залишились на рівні, достатньому для забезпечення розумних державних послуг і соціального захисту. Реформатори зробили державний сектор уразливим для конкуренції, і не в останню чергу з боку приватних постачальників, що зробило його більш ефективним.
Системні реформи у Великобританії, Данії, Швеції, Польщі й Естонії мають багато спільного. По-перше, всі вони були викликані глибокою кризою моделі держави загального добробуту: падінням виробництва, зростанням безробіття, великим бюджетним дефіцитом, інфляцією і девальвацією. Будь-які реформи були б малоймовірними, якби не серйозна криза.
По-друге, зміна влади через вибори пробудила реформи і дала їм демократичну легітимність. Як це часто стверджують, для проведення реформ не потрібен надзвичайний стан.
По-третє, реформи вимагають сильного лідера. Жодна серйозна реформа не проводилась на основі консенсусу, хоча успішні реформи часто генерують обширний консенсус кілька років по тому. З даної точки зору далі рухати реформи можуть ті, хто спочатку виступав проти них, як це сталося в Данії і Швеції.
Нарешті, фундаментальна реформа держави соціального забезпечення вимагає лідерів, які приймають ідеї вільного ринку. Переосмислення вимагає нової ідеології, і, після того, як одна країна покаже правильний напрям, сусіди зазвичай слідують за нею.
Європа на сьогодні досягла точки, в якій більша частина її відсталих держав готова прийняти модель соціально забезпеченого суспільства. Тепер цей гуманний європейський капіталізм поспішає до кризової Південної Європи.
Проект Синдикат для «Дня»
Андерс АСЛУНД — старший науковий співробітник в Інституті міжнародної економіки імені Петерсона у Вашингтоні, автор книжки «Як будувався капіталізм».
