«Циганська голка» міграції

Повідомлення про виселення ромів (циган) із Франції цього літа стали головною новиною, обговорюваною в політичному істеблішменті й експертних колах, і не лише європейських країн. Проблема багатогранна й не така проста, як здається на перший погляд деяким правозахисним організаціям.

Звісно, у демократичних країнах Європи ніхто не може бути депортованим за національною, расовою або релігійною ознакою. Тут уже давно в масовому масштабі нікого не висилали, адже історична пам’ять, зокрема й щодо ромів, досить тяжка. І ніхто не побажав би нікому повторення гітлерівських злочинів, зокрема й щодо представників цього народу. До речі, слово «цигани» зараз уживають лише в Україні, Білорусі та Росії. У Центральній і Західній Європі скрізь кажуть «роми». Слово ж «цигани» вважають кривдним для цього народу.

Конфлікт почався з того, що Луїджі Дюкене, 22-річний житель циганського поселення в Сен-Еньяні, у липні намагався прорватися на автомашині крізь поліцейський пост. Він не зупинився на вимогу поліції, збив поліцейського, майже півкілометра провіз його на капоті й був застрелений на наступному посту. Місцева преса припустила, що Луїджі напередодні брав участь у пограбуванні, а його родичі заявили, що він лишень не мав прав. Наступного дня десятки ромів із сокирами й арматурою розгромили поліцейський відділок у Сен-Еньяні та підпалили декілька машин.

Інцидент розглядали на надзвичайному засіданні кабінету міністрів. Канцелярія президента назвала нелегальні стоянки ромів джерелом контрабанди, прикладом жахливих житлових умов, місцем, де дітей експлуатують, примушуючи жебракувати, осередком проституції та злочинності. Президент Франції Ніколя Саркозі розпорядився в найближчі три місяці закрити три сотні таких поселень. Ромів, що перебувають у Франції нелегально, буде депортовано, пообіцяв він. Це рішення призвело до виходу на вулиці десятків тисяч демонстрантів і критики французької влади з боку ЄС, ООН і Папи Римського.

У Франції живе близько 400 тис. давно осілих ромів. Але депортації піддаються не вони, а так звані «нові», які прибули до країни нещодавно. Поліція приходила до них вночі або рано вранці, перевіряла документи й пояснювала, що доведеться виїхати. При цьому їм виплачують «вихідну допомогу» для повернення в країни, звідки вони прибули. У першу чергу, в Румунію, Болгарію, меншою мірою в Словаччину. На дорослого Франція виплачує по 300 євро, на кожну дитину дають 100 євро, тоді допомога по безробіттю в Румунії — трохи менше ніж 1 євро на день.

Це вже не перший такий випадок. У 2004 р. була спроба декількох сотень словацьких ромів попросити політичного притулку у Фінляндії. Причиною стало зменшення соціальної допомоги. Виникли навіть заворушення в їхніх поселеннях у східній частині країни. Поліція діяла досить рішуче, роми ж сприйняли це як утиски на національному грунті й вирушили на Скандинавський півострів. Проте фінські міграційні органи в дискримінацію не повірили й одправили мігрантів коштом своєї скарбниці назад. При цьому посиливши міграційний контроль.

Проблема пересування ромів у держави так званої «старої» Європи почалася не у Франції, а в Італії. Довкола Рима виникло велике скупчення румунських громадян — як уважають італійці, ромів. А потім і у Франції виникли їхні кочові табори — і в той же час вони намагалися отримати порцію соціального забезпечення, що їм належить. Природно, це стало обтяжувати скарбницю вже не центральноєвропейських, а західноєвропейських держав. Поки у Франції було близько 15 тис. ромів, ситуація з ними особливо ніхто не переймався. Але економічна криза змусила уряди шукати статті скорочення набряклого соціального бюджету. Усі розуміють, що його потрібно скорочувати, але ніхто не хоче це робити своїм коштом. Звідси хвилі протесту супроти підвищення планки віку виходу на пенсію, скорочення державного й муніципального управлінського апарату, зменшення виплат на дітей тощо.

Можна з великим відсотком імовірності передбачити, що інцидент з молодим ромом просто прискорив неминучий розвиток подій. Мігранти, які погано інтегруються в країні свого перебування, викликають недобрі почуття в місцевих жителів. І це загальна тенденція. Після землетрусу на Гаїті до Канади прибуло більш як 100 тис. біженців, що втратили дах над головою і будь-які можливості для людського існування. Але співчуття, зокрема, у жителів Монреаля, швидко змінилося розчаруванням, потім відчуженням, що часто-густо переходило в неприязнь. Про це авторові розповідали як звичайні жителі, так і місцеві журналісти. Причин такої зміни досить прості. Мігранти в більшості своїй ніде не працюють, здебільшого внаслідок низької кваліфікації, а часто й просто не бажають працювати. У той же час вони щосили користуються вельми потужною системою соціального забезпечення. У провінції Квебек, де вони переважно розмістилися, різко погіршала криміногенна ситуація, з’явилися вулиці й квартали в Монреалі і Квебеку, де попросту небезпечно ходити в темний час доби. Звісно, не всі мігранти в цьому винні, але, як відомо, одна не дуже добра вівця навіть з пристойного стада може накоїти багато лиха. А якщо таких набирається багато?... При цьому, погіршення ставлення до гаїтянських мігрантів не несе жодних ознак дискримінації національного або расового характеру. Канаді це взагалі не властиво, там такого ніколи не було. Однак ситуація виникла й влада провінцій — а міграція відноситься до їхньої компетенції — сушить голову над її розв’язанням, і поки, про що кажуть одверто, рішення не знайдене.

Судячи з усього, аналогічне становище в Європі спостерігається не лише з ромами. Просто з останніми воно набуло настільки гострого характеру, що його став використовувати в політичних цілях президент Ніколя Саркозі. Для нього такий розвиток подій був просто знахідкою, аби в черговий раз продемонструвати свою твердість. Ще будучи міністром внутрішніх справ, він рішуче виступав проти нелегальної міграції й використовував цей чинник у своїй передвиборній кампанії. Через економічні труднощі його рейтинг нестримно падає, а тут трапилася нагода його підняти. Поготів — 65% французів виступають супроти прибульців. І якщо проблеми так званого польського сантехніка викликані були простою конкуренцією на ринку праці, то з ромами з одного боку тяжче, а з іншого простіше.

Формально вони порушили існуючі правила. У принципі, пересування в країнах Євросоюзу вільне. Проте 10 країн (Франція, Німеччина, Великобританія, Ірландія, Італія, Голландія, Австрія, Бельгія, Люксембург і Мальта) встановили вихідцям з Румунії та Болгарії обмеження. Їм не можна в них перебувати довше за три місяці, якщо вони не працюють і являють собою додатковий тягар для системи соціального забезпечення або загрозу безпеці країни.

Депортація ромів, що її влаштувала французька влада, викликала не лише громадські протести. Вона викликала й протистояння у французькому уряді. Міністр закордонних справ, засновник організації «Лікарі без кордонів» Бернар Кушнер навіть хотів піти у відставку, але передумав, визнавши це за дезертирство. «Політику ненависті, страху й пошуку цапа відбувайла» міністр оборони Франції Ерве Морен визнав приреченою. А державний секретар із міської політики Фадела Амара публічно сперечалася на цю тему з міністром внутрішніх справ Брісом Ортефе.

Єврокомісар з питань юстиції, фундаментальних прав і громадянства Вівіан Рединг у своєму виступі в украй емоційній формі звинуватила Францію у виселенні людей за етнічним принципом. «Я гадала, що Європа ніколи не стане свідком подібних ситуацій після Другої світової війни». Єврокомісію підтримали Болгарія й Румунія, а також безліч правозахисних організацій. Голова Європарламенту Єжи Бузек присвятив депортації ромів із Франції своє вступне слово, після чого залишив залу засідань. Проте президент Франції продовжує свою лінію, не соромлячись ні своїх дій, ані слів. Нібито за вечерею в Парижі перед вильотом на саміт Євросоюзу він сказав: «Я нічого не матиму проти, якщо Люксембург прийме всіх циган». Люксембург — батьківщина єврокомісара Вівіан Рединг. І тут же отримав відповідь: «Якщо Саркозі та французькі парламентарії вважають, що маленький Люксембург не повинен повчати Францію, то це занепад Європи», — заявив міністр закордонних справ країни Жан Ассельборн. На підтримку французького президента виступив італійський прем’єр Сильвіо Берлусконі, за що місцева преса порівняла його з Муссоліні. Стало відомо, що Бельгія теж готується депортувати ромів. Не встояла й пані єврокомісар. «Я жалкую, що інтерпретації лише відвернули увагу від проблеми, яку потрібно вирішити. Я в жодному разі на мала намір проводити паралель між Другою світовою війною й діями французького уряду сьогодні», — ідеться в заяві Рединг французькому агентству AFP.

Звісно, дії французької влади можна розглядати по-різному. І якщо виходити з формальних ознак, то тут наявне порушення права на вільне пересування. Одначе життя не вкладається в Прокрустове ліжко урядових постанов. І проблема міграції — одна з найскладніших. І наших людей, які шукають кращої долі в Європі, вона стосується безпосередньо. Не в такому вигляді, як з ромами — українці-бо їдуть у далекі краї для того, щоб працювати й заробляти, але складнощів вистачає. До того ж багато хто з них не може з різних причин оформити собі легальне проживання. Далі, проблема стосується безвізового режиму й, незважаючи на численні заяви й обіцянки, вирішується надто повільно. І Дамоклів меч депортації висить над ними, і при цьому без жодної допомоги на облаштування у своїй країні. Поза тим, якщо за ромів заступилися Румунія та Болгарія, то від наших чиновників чекати такого можна дуже довго. Та й хто зважатиме на країну, яка не може забезпечити нормальних умов життя й роботи своїх висококваліфікованих громадян. Якщо її керівники гойдаються у своїй багатовекторній політиці, як очерет за вітром — на сході кажуть одне, а за океаном прямо протилежне.

Випадок з ромами у Франції показав, що легкого розв’язання проблем міграції не існує. І річ не лише у фінансуванні інтеграції мігрантів у чужій країні. Гроші й Румунія, і Болгарія від ЄС одержували, але використовували неефективно. Та й не може одна країна впоратися з настільки складною проблемою. Потрібні не голосіння й протести, а розробка загальноєвропейської програми регулювання міграції, інтеграції в місцеві умови. І важливо зрозуміти, що в таких програмах мають брати участь усі європейські країни, інакше нічого доброго не чекай. Саме Київ має бути конче зацікавлений в участі й розробці таких документів. І це будуть реальні дії щодо руху до Європи. А поки чекаємо, аж ударить грім. Чи встигнемо зробити те, що радить народна мудрість?...