Удаваний оптимізм

Каспійське море — найбільше озеро в світі — омиває береги п’яти держав — Росії, Казахстану, Туркменії, Ірану та Азербайджану. Питання про те, як розділити акваторію обговорюється досить довго. Проблема в тому, що на замкнуті водоймища не поширюються положення міжнародного морського права. Прибережні держави вимушені вирішувати її на основі багатоcторонніх домовленостей. Єдиних правил немає.

Регіон вельми багатий на вуглеводні, що добувають як на суші, так і на континентальному шельфі. При цьому вони розподіляються украй нерівномірно. Крім того, розмежування морського дна має велике значення для вирішення питання прокладання трубопроводів зі східного на західний берег моря.

Щодо цих та інших питань інтереси прибережних держав не просто розходяться, вони прямо протилежні. Окремо певну напругу викликає можливість появи в морі, зокрема збройних сил так званих третіх держав, які не є прибережними. Москва і Тегеран особливо чутливі саме до цієї проблеми.

Керівники прибережних держав кілька разів збиралися на саміти, пропонувалися рішення, але до спільного знаменника так і не доходили.

Частіше за інших обговорювалися два варіанти поділу Каспію. Іран пропонує ділення на сектори рівномірно по 20% водної поверхні і морського дна. Без нейтральної зони, тобто без загальної акваторії. Насамперед Росія на це не погоджується. Не в останню чергу з військово-стратегічних міркуваннях. У цьому випадку операційні можливості її Каспійської флотилії будуть обмежені російським сектором. Вона не матиме можливості контролювати весь Каспій і мати доступ до його берегів по всій акваторії. Москву таке становище категорично не влаштовує.

Неможливість узгодження єдиної позиції штовхнуло низку держав до вироблення регіональних домовленостей. Спочатку Росія й Казахстан розділили акваторію та шельф пропорційно своєї берегової лінії. Пізніше до них приєднався Азербайджан. Після того як три згадані країни розділили акваторію в північній частині моря, гострота проблеми дещо спала. Вони освоюють нафтові родовища на північному шельфі, і їм ніхто не заважає.

Проте ця домовленість має обмежений характер і потребує подальшого обговорення. Для чого в Астрахані й відбувся саміт лідерів прикаспійських держав. Хоча щодо розділу Каспію угоду підписати не вдалося, всі учасники погодилися, що на разі кожна країна отримала сектор у 15 миль від берега і ще 10 миль до нього для господарських потреб.

Саміт в Астрахані принципово відрізнявся від попередніх у зв’язку з серйозною зміною міжнародного становища. Питання делімітації водної поверхні Каспію поступилося місцем за важливістю вибудовуванню нової конфігурації стосунків між Москвою й Тегераном.

Після обрання президентом Ірану Хасана Роухані, — ліберала, що одержав солідну західну освіту, який готовий покращувати стосунки із Заходом, становище на Середньому Сході серйозно змінилося. Це безпосереднім чином відбилося на проблемі розділу Каспію, більше того, у вибудовуванні стосунків між прибережними державами.

Якщо Заходу вдасться якимось чином домовитися з Іраном за його ядерною програмою, то будуть скасовані або серйозно ослаблені санкції й скасовано ембарго на продаж іранських вуглеводнів. І якщо іранський газ та нафта вийдуть на світовий ринок, то положення «Газпрому» в Європі опиниться під серйозною загрозою. Ціни можуть впасти. Ще гіршою для Москви є ситуація з виходом на світовий ринок іранської нафти. Врахуємо, що саме експорт нафти дає велику частину надходжень до російського бюджету, газ йде слідом за нею і вартість його прив’язана до ціни нафти. Дешевшає барель, падає ціна кубометру газу.

Звідси випливає, що завдання російського лідера полягає в тому, щоб знайти якийсь консенсус із президентом Ірану, зацікавити його, можливо, якимись поступками хоча б у справі поділу Каспію. Бо Іран спочатку вимагає 20% при поділі Каспію, — а це нездійсненна вимога. Решта учасників каспійської п’ятірки на це ніколи не погодиться. Москва спробує виробити якісь інші компромісні пропозиції, які Іран не може не оцінити. Це вкрай важливо для Кремля, щоб якщо не попередити загрозу наростання взаєморозуміння між Заходом і Іраном, то хоча б послабити її руйнівні для Росії наслідки. У Тегерані перебувають вельми досвідчені та важкі перемовники. Цілі московської дипломатії їм зрозумілі і вони обов’язково скористаються своїм вигідним становищем.

Іран стає ключовим гравцем, важливим для Заходу.

По-перше. Для Вашингтона та Лондона вкрай важливо залучити Тегеран до коаліції, яка формується для боротьби з джихадом «Ісламської держави» (ІД). Без Ірану — найбільшої шиїтської держави, на успіх у боротьбі з ісламістами ІД нічого навіть розраховувати.

По-друге. Вже згаданий вуглеводневий чинник. Він матиме значення в усьому світі. Стосовно Росії він здатний в найближчий час серйозно послабити залежність Європи від російського газу і від Москви загалом. У цьому Іран може грати ключову роль.

Завдання Путіна якимось чином нівелювати цю загрозу здається важкоздійснюваним. В Ірану завжди були дуже великі власні інтереси, як на Кавказі, так і в країнах Центральної Азії. Ці країни є одним із основних пріоритетів для Ісламської республіки Іран.

По-третє. У підсумковий документ, хоча і насилу, Азербайджан заперечував, вдалося включити пункт про нерозміщення воєнних і морських баз нерегіональних країн на Каспії. У Москві не приховували радість. Володимир Путін висловив вдячність своїм співбесідникам «за готовність знаходити потрібні й прийнятні компроміси». Проте можливість появи збройних сил НАТО в регіоні не знімається. За словами політолога з МДУ Григорія Трофімчука, Захід входить в каспійський простір надовго в найрізноманітніших форматах, включаючи воєнний. «Геополітичне значення Каспію пов’язане навіть не з його сировинними ресурсами. Простий погляд на карту свідчить, що якщо НАТО вийде на Каспій, то тоді Росію можна  розколоти навпіл. Одночасно шов пройде  Центральною Азією, що автоматично розколе Росію і КНР».

Поява НАТО на Каспії буквально страшний сон московських політиків і військових. На ситуацію в регіоні вплине виведення військ і військової інфраструктури НАТО з Афганістану, які, як раніше заявляли у Вашингтоні, планується вивести не лише до Центральної Азії, але і до каспійського регіону. Поки Москва не знає, що такому сценарію протиставити.

Складнощі для Білокам’яної на цьому не закінчуються. Дедалі більше проблем у відносинах з союзником Казахстаном. Західні санкції і у відповідь московські поставили учасників Митного союзу у вельми двозначне становище. У спробі обійти санкції, російські фірми йдуть до Казахстану, де їх із задоволенням приймають. Торгуючи із Заходом, вони потім направляють свої товари до Росії, підриваючи тим самим всю основу російських санкцій. Експорт вуглеводнів з Казахстану до Китаю теж не тішить російське керівництво. Отже, наступного дня після саміту в Астрахані Путін зустрівся з Назарбаєвим. Їм було про що поговорити.

Саміт в Астрахані, незважаючи на удаваний оптимізм, зафіксував нарощування суперечностей у вельми важливому і тому чутливому регіоні. За великим рахунком жодне з них розв’язати або навіть згладити не вдалося. Прорив декларувався, але не стався. І це не обіцяє спокій для п’яти прибережних держав.