Україна і Білорусь: російські міфи
Російський правлячий клас і його експертний супровід, намагаючись реагувати на події в Україні та Білорусі, створили низку цікавих кліше, що, можливо, діють на них заспокійливо, а можливо, й підтримують їхню самовпевненість, але насправді породжують сумніви в адекватності їхніх уявлень про світ. Перерахую найпопулярніші аргументи, до яких вдається наша правляча еліта, інтерпретуючи розвиток двох вищезазначених держав.
«ЗАХІД ДЕСТАБІЛІЗУЄ УКРАЇНУ ТА БІЛОРУСЬ»
Навпаки, західні уряди саме цього й бояться, віддаючи на своїх східних кордонах перевагу спокою, навіть якщо він забезпечується не зовсім демократично. Побоюючись дестабілізації в Білорусі, європейські структури не ризикнули надати білоруській опозиції ту допомогу, яку обіцяли. У ході українських виборів Захід, і особливо Європа, намагався утриматися від будь-яких дій, що були б сприйняті як втручання в українські справи. Усе свідчить про те, що для Заходу відносини з Росією важливіші, ніж підтримка прозахідного вектора її слов’янських сусідів, — поки що, принаймні.
«ЛУКАШЕНКО ПЕРЕМІГ»
Насправді останні білоруські вибори можна вважати початком кінця лукашенківського режиму: він уже не породжує серед незадоволених білорусів колишнього страху, і доказ тому — багатотисячні демонстрації в Мінську. А відсутність страху веде до ерозії персоніфікованої влади. Російська еліта повинна зрозуміти, що чим довше вона підтримує режим білоруського ізгоя, тим більше відштовхує від Росії майбутній білоруський режим, який легітимуватиме себе через скинення Лукашенка.
«РОСІЯ НА ДОЗВОЛИТЬ ОБРАЗИТИ ЛУКАШЕНКА»
Це взагалі мазохістська обіцянка, зважаючи на хамське та споживацьке ставлення «бацьки» не лише до Росії, а й до російської влади. Америка також підтримує своїх «чортових синів», але примушуючи їх працювати на свої державні інтереси. А Кремль утримує режим Лукашенка навіть не для геополітики, а більше для фону, що допомагає російському політичному класу мати цивілізований вигляд і зберігати державну самовпевненість. Але в будь-яку мить, коли Захід зажадає припинити фінансування Лукашенка, російська еліта погодиться, аби не наражати на ризик своє інтегрування на Захід.
«ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ ЗАЗНАЛА ПОРАЗКИ»
Зовсім навпаки. Ця революція закріпила політичний плюралізм, у тому числі й серед помаранчевих, і створила ситуацію, коли можновладцi вимушенi ділитися владою з опозицією, якщо не зараз, то в майбутньому. Ця революція вже зуміла створити межі, які Україна не перейде, хоч би хто був при правлiннi, — країна не повернеться до кучмізму, її політичний клас не вдаватиметься до насильства в боротьбі за владу та не захоче бути васалом свого великого сусіди. Навіть невдачі помаранчевих працюють на помаранчеву революцію, примушуючи їх одночасно і консолідуватися, і домовлятися зі своїми вчорашніми противниками.
«РОЗКОЛ УКРАЇНИ ПОГЛИБЛЮЄТЬСЯ»
Нічого подібного. Те, що політичний клас України навчається коаліційній політиці, свідчить про те, що розколу цієї країни можна не побоюватися, хоч це розчарує російських спостерігачів, які так активно працюють на український розкол. Навіть східноукраїнська еліта прагне сьогодні здійснювати свої інтереси через суверенітет України, а не через її прив’язку до Росії.
«ОСЛАБЛЕННЯ РОЛІ ПРЕЗИДЕНТА НЕ ДАСТЬ УКРАЇНІ МОЖЛИВОСТІ ПРОВЕСТИ МОДЕРНІЗАЦІЙНУ ПОЛІТИКУ»
А що, російське суперпрезидентство забезпечило реформи в Росії? Перехід України до парламентсько-президентської системи примушує її проводити політику, що враховує розмаїття інтересів, а тому гарантує успішніший розвиток. Принаймні досвід усіх перехідних суспільств свідчить про те, що парламентські та змішані політичні системи, зовні сповільнюючи хід реформ, роблять їх більш стійкими та соціально орієнтованими.
«ЯНУКОВИЧ Є ГАРАНТІЄЮ РОСІЙСЬКОГО ВИБОРУ УКРАЇНИ»
Абсолютне нерозуміння політичної логіки та недооцінка інстинктів самого Януковича. Нагадаю: саме минулий гарант «російського вибору» Кучма почав рух України до НАТО. Донецька олігархія, яку представляє Янукович та інтереси якої захищає настільки не прихильний до своїх олігархів Кремль, насправді зацікавлена в убудовуванні в Захід, де вона має стратегічні інтереси та де розміщує свої капітали. Але при цьому вона вміло використовує Росію для підживлення радянської моделі економіки, яку вона зберігає на південному сході.
«УКРАЇНА СТОЇТЬ ПЕРЕД АЛЬТЕРНАТИВОЮ: НА ЗАХІД ЧИ НА СХІД?»
Український політичний клас уже переріс рамки подібного вибору, що характерний для російського політичного класу, який звик мислити лінійно. Українську еліту не задовольняє й кучмівський варіант багатовекторності, що полягає в тому, аби здійснювати одночасні зигзаги в бік Заходу та Росії. Україна шукає таку формулу, яка б полегшувала її політичний рух на Захід, але при цьому дозволяла б використовувати відносини з Москвою задля того, щоб зробити свою інтеграцію в Європу менш болісною. Хоч би хто став новим українським прем’єром, він дотримуватиметься цієї траєкторії. Не виключено, що саме Україні уготована роль мосту між цивілізаціями, яку пропонує Росії її міністр закордонних справ Лавров.
«ЯКЩО УКРАЇНА ТА БІЛОРУСЬ ЗІЙДУТЬ З ОРБІТИ РОСІЇ, ЇМ ЗАГРОЖУЄ КРИЗА»
Справді, Білорусi без російських субсидій, й обом країнам без доступу на російський ринок буде складно зберегти свої архаїчні моделі економіки. Але вся річ у тому, що російська орбіта лише відкладає їх неминучий і чим далі, тим більше болісний обвал. А з урахуванням того, що сама Росія не може визначитися зі своїм цивілізаційним вибором, і російська економіка втрачає свій драйв, заклик модернізуватися й інтегруватися в Захід разом може виявитися запрошенням стати маргіналами колективно.
Те, як російський правлячий клас реагує на події в Україні та в Білорусі, свідчить що йому важко вирішувати проблеми власного виживання. Я не кажу про постімперський синдром, за допомогою якого заведено пояснювати прагнення російської еліти втримувати в обіймах сусідні держави. Йдеться про те, що Україну i Білорусь сприймають у Москві як продовження російської внутрішньої політики й наявна боротьба трактується як чинник зміцнення або підриву російської держави. Наша правляча еліта розуміє, що успішний перехід близьких за ментальністю й традиціями слов’янських народів до ліберально-демократичних принципів означатиме удар по російській системі єдиновладдя, бо доведе, що й росіяни дозріли для демократії. Цій еліті буде важче утримувати владу, якщо білоруси й українці, які сьогодні працюють у Росії як гастарбайтери, житимуть як поляки, які 15 років тому приїжджали в Україну по сірники і сіль.
