Україна — не Iндія. На жаль

У ніч на 7 квітня стався черговий акт вандалізму, націленого на пам’ятники діячам українського національно-визвольного руху. Цього разу жертвою нападників став пам’ятник Степану Бандері у селі Великосілки Кам’янко-Бузького району Львівської області. «Пам’ятник встановлено навпроти школи, в якій зараз працює виборча дільниця на проміжних виборах до Львівської обласної ради, — сказано у повідомленні прес-служби Львівської обласної організації ВО «Свобода». — Близько 7.00 представники дільничної комісії прийшли на ділянку, де мало відбутися засідання ДВК, і побачили розбитий пам’ятник. Одразу викликали міліцію. Схоже, що зловмисники зняли бюст із постаменту линвою за допомогою автомобіля».

Можуть зауважити: цей раунд «війни пам’ятників» є відповіддю на те, що зробили свободівці в Охтирці, руйнуючи монумент Леніну. Безумовно, це відповідь. Але чия і спрямована проти чого?

Пам’ятники Леніну-вождю — це пам’ятники політику, котрий послав війська для придушення української незалежності. Це — символи перебування радянської України у складі СРСР як чи то колонії, чи то протекторату (в різні періоди було по-різному). Це — знаки несамостійного буття і несамостійного мислення як значної частини наших співвітчизників, так і більшості так званої «політичної еліти». Це — дороговкази подальшої «зачарованості на Схід», політичної й культурної орієнтації на Москву.

У свою чергу руйнація пам’ятників діячам визвольного руху — теж символ з цього ряду: борців за незалежність ушановувати не можна! Україна — не вповні самостійна держава, а складова «Русского мира», який заступає собою місце «нової історичної спільноти — радянського народу»! Ура!

При цьому ключовий аргумент тих, хто вітає нищення пам’ятників діячам українського визвольного руху, — те, що ці діячі, мовляв, у тій чи іншій формі співпрацювали з Німеччиною напередодні Другої світової війни і на її початку. Наче неопубліковані документи, які засвідчують співпрацю Леніна і його соратників з Німеччиною під час Першої світової війни...

Але справа не в тому, скільки грошей Ленін одержав на боротьбу проти влади Російської республіки 1917 року. Справа у тому, з яких позицій оцінювати тих чи інших політичних діячів колоніальної країни.

...Субхаш Чандра був одним із чільних діячів індійського визвольного руху у 1920—1940-х роках. З 1928-го разом із Джавахарлалом Неру Чандра Бос стає лідером лівого крила Індійського національного конгресу (ІНК) — провідної політичної сили, яка виборювала самостійність країни. 1938 року він був обраний президентом ІНК, відсунувши на другий план поміркованого соціаліста Неру. Але всі його спроби налагодити зв’язок із Москвою задля отримання звідти допомоги виявилися невдалими: «індійські буржуазні націоналісти» в очах Кремля були ворожою силою.

І тут починається Друга світова війна. Керівництво ІНК розкололося; ніхто з його лідерів не вважав за можливе беззастережно підтримати метрополію — Великобританію. При цьому неофіційний лідер ІНК Мохандас Ганді, званий ще Махатмою, був проти будь-якої війни як засобу розв’язання політичних проблем. Джавахарлал Неру вважав за можливе підтримати Британію й інші демократичні держави тільки у разі надання Індії незалежності, тобто вимагати статусу рівноправного союзника. А от Чандра Бос назвав війну Британії з Німеччиною «імперіалістичною», водночас висунувши гасло «Ворог мого ворога — мій союзник» — мовляв, поразка Британії у війні є корисною для Індії, для здобуття нею свободи. Прихильники Чандра Боса створюють партію «Форвард Блок». Ця партія вважає можливою підпільну і збройну боротьбу проти британського панування в Індії, решта ІНК прагне до мирної, ненасильницької зміни статусу своєї країни. На початку 1941 року Субхаш Чандра Бос намагається через Афганістан дібратися до СССР, він у мріях бачить Червону армію, яка несе свободу Індії. Але радянський посол уникає зустрічі з ним, а от німецьке посольство пропонує співпрацю — і Чандра Бос відлітає до Берліна. Там його приймають нацистські лідери, він створює радіостанцію, яка веде призначену для індусів антибританську пропаганду, та формує Індійський легіон чисельністю до 4500 багнетів. Але публічні виступи Боса проти нацистського антисемітизму та проти війни з СРСР як «дружньою соціалістичною державою» призводять до того, що його на підводному човні відправляють до окупованої японцями Індонезії.

Тут індійський політик домовляється з японським урядом про союз і формування армії. Наприкінці 1942 року він очолює тимчасовий уряд Вільної Індії, офіційно оголошує війну Великій Британії та формує з числа емігрантів та військовополонених Індійську національну армію — три дивізії, 40 тисяч багнетів. Ця армія діє на території Бірми і, коли війна переноситься на, власне, індійську територію, вступає туди. Але це вже 1944 рік, війна з Німеччиною та Японією безнадійно програна, на додачу японці з підозрою ставляться до ІНА, не надають їй достатньо військового обладунку. В результаті армія зазнає поразки і відступає з індійської території. Чандра Бос вилітає до Маньчжурії, знову прагнучи встановити контакти з СРСР, і чи то гине в авіаційній катастрофі на Тайвані, чи то добирається до цілі і потрапляє до ГУЛАГу (принаймні, існує низка свідчень про останнє).

Тим часом ІНК досягнув істотних успіхів у боротьбі з колонізаторами і змусив британців погодитися на надання незалежності Індії після завершення війни. Злочини ж нацистів змусили навіть переконаного пацифіста Махатму Ганді 1942 року благословити індійців на війну з нацизмом — до перемоги. Отож у складі британської армії на всіх фронтах з’явилися численні індійські з’єднання та частини, внесок яких у перемогу ООН над державами Вісі очевидний. 1946 року Джавахарлал Неру став віце-прем’єром перехідного уряду, а наступного року він очолив незалежну Індію.

Здавалося б, усе зрозуміло: Ганді та Неру — «правильні» політики, а Чандра Бос — «неправильний». Першим двом — пошана, останньому — презирство.

Але насправді все інакше. Чандра Бос — один із найбільш шанованих в Індії діячів визвольного руху. А його партія «Форвард Блок» успішно дожила до ХХІ століття і входила не раз в урядові коаліції. І не дивно: адже цей політик зі своїм урядом Вільної Індії та зі своїм військом по інший бік фронту воював за ті ж стратегічні цілі, за які боролися Ганді та Неру. В Індії змогли знайти місце у пантеоні національних героїв усім, хто чесно боровся за свободу своєї Батьківщини, хто воював за неї у складі різних армій та різних альянсів у часи Другої світової війни. Оскільки в Індії і влада, й інтелектуальна еліта, й політичні діячі вміють мислити стратегічно та індієцентрично.

А водночас в Індії відсутні пам’ятники королеві Джорджу ІІІ, при якому англійці активно завойовували цю країну, чи генералам, котрі придушували Сипайське повстання. І зовсім не тому, скажімо, що свавільна політика цього короля викликала повстання американських колоній, чи тому, що його дії ледь не спричинили крах британського парламентаризму. Ні, йдеться про індійські інтереси, про вільне від неоколоніальних шор бачення світу...

...Щороку 15 серпня у День незалежності багатотисячний натовп по обидва боки вулиць Нетаджи Субхаш Чандра Бос Марг, Бахадур-Шах Зафар Марг, Тілак Марг и Радж Патх, якими пролягає традиційний маршрут кортежу прем’єра до Червоного форту, де відбувається започаткована ще Неру церемонія урочистого підняття прапору, вітає урядові авто, а потім по радіо і за допомогою Інтернету слухає промову лідера країни. Нам же, схоже, у найближчі роки нічого подібного не загрожує, синтез української історії (саме української, а не намагання підпорядкувати історію України історії радянсько-російської імперської держави) здійснюється хіба що на шпальтах небагатьох видань. Отож, мабуть, ще довго маршрут урочистої урядової церемонії у Києві не пролягатиме повз пам’ятники Грушевському, Хрущову, Мазепі, Петлюрі, Шумському, Багряному і Шухевичу...