Україна та новий світопорядок
Розпадом СРСР на рубежі 80—90-х років минулого століття вичерпала себе двополюсна модель післявоєнного світу як модель хиткої рівноваги конфронтаційного тандему «Схід — Захід», «тоталітаризм — демократія». Почалося становлення нового світопорядку, в якому колишні та нинішні сильні гравці поспішають зайняти зручне для себе місце. На цей процес впливають не лише виношувані ними плани, а й події, які обрушилися на людство на початку ХХI століття.
11 ВЕРЕСНЯ — НОВИЙ ВІДЛІК ЧАСУ?
Трагедія 11 вересня 2001 року внесла корективи в хід розвитку світової спільноти. Багато назвали її початком відліку нової епохи з ще неясним до кінця визначенням «світ став іншим». США, ставши об’єктом зухвалого теракту, відповіли силовими акціями в Афганістані (осінь 2001) й Іраку (весна 2003). Порівняно з миротворством ООН і НАТО на Балканах, якому передував серйозний політичний зондаж, а самі акції «силування до миру» стали наслідком його невдачі, американські дії в цих країнах не обтяжувалися дипломатичними процедурами, були рішучими та відкритими. Безпека США стала головним мірилом поведінки Д. Буша. У документі «Нова стратегія національної безпеки США» (20 вересня 2002 р.), американський уряд в односторонньому порядку почав визначати, яка держава створює загрозу для Америки або переховує на своїй території групу, потенційно здатну нею бути. Це, як вважають американці, дає право на превентивний удар із метою усунення загрози аж до «зміни політичного режиму».
Можливості США як лідера та єдиної у світі держави, здатної вести бойові дії в будь-який час і в будь-якому місці планети, кардинально вплинули на характер реалізації нової доктрини. США почали схилятися до проведення бойових операцій власними силами або силами тимчасових коаліцій. В Америці вже давно скептично дивляться на роль ООН і вважають, що міжнародною спільнотою «може керувати єдина сильна держава — Сполучені Штати». Було б наївно підозрювати США в прагненні до світового панування в класичному розумінні цього слова. США, швидше за все, хочуть перебрати на себе функції світового диспетчера, який би не лише відводив небезпеку від себе, а й скеровував людство на реалізацію тих життєвих стандартів, якими так пишаються американці. У досягненні, здавалося б, благородної мети, США, відкинувши будь-які обмеження на свободу дій, почали покладатися виключно на силу. Але перекувати світ на американський лад — ілюзія. Зіставлення своїх ціннісних надбань, навіть якщо вони є верхом сучасних стандартів життя, з цінностями інших цивілізацій не може бути виправданням силових дій, оскільки при цьому втрачається демократизм поведінки.
НОВЕ ОБЛИЧЧЯ ЄВРОПИ, ЩО ЗМІНЮЄТЬСЯ
Дії США викликали зрозумілий неспокій у Європі. Надто часто на її території відбувалися війни. «Попереджувальні удари», «превентивні заходи», «оборонна інтервенція» — в морально-етичному плані все це вона вже пройшла. У ситуації конфлікту між США й арабським світом Європа спробувала вибудувати власну миротворчу лінію. Така поведінка цілком адекватна сучасній іпостасі ЄС — міжнаціонального утворення, заснованого на єдиній системі цінностей, у якому вищим принципом нормального функціонування є підтримка рівноваги та злагоди між його членами. Кожен із членів ЄС може самостійно визначати свою політику щодо подій за умови, що це не ущемить інтересів інших членів. Він, як і США, — потужна економічна сила, загальна торгівля якої набагато перевищує американську, з людськими ресурсами 25-ти країн, що становлять 450 млн. осіб. ЄС має асоційовані зв’язки з 70 країнами світу. У політичному плані Європа сповна використовує перемогу в «холодній війні». Західноєвропейська парадигма суспільно-економічного розвитку, остаточно скинувши свого східноєвропейського опонента, взята на озброєння всією Європою. Європа створила свою валюту, збройні сили — Європейський корпус швидкого реагування, що вказує на бажання не залежати від НАТО з його процедурами в разі небезпеки. Позбувшись загрози з боку комунізму, Європа більше не сподівається на військову потужність США і прагне до паритетних відносин зі своїм стратегічним партнером.
Напрям розвитку та стан американо-європейських відносин висвітила іракська криза, «розкодувавши» одночасно і протест Європи проти однополюсного світу. «Іракське питання» не тільки розділило Захід на «Захід США» і «Захід ЄС», а й випробувало ЄС на міцність. Так, якщо Франція та Німеччина вимагали поставити вирішення проблеми Іраку в рамки міжнародного права під егідою ООН, то Велика Британія, Іспанія, Італія підтримали США. Проте між європейськими грандами, крім особистої суперечки бундесканцлера ФРН Г. Шредера та прем’єр-міністра Італії С. Берлусконі, нічого особливого не сталося. Євросоюз не похитнувся. У цьому позначилася надійність основ, на яких він побудований.
Фронда в період іракської кризи президента Франції Ж. Ширака та бундесканцлера Німеччини Г. Шредера, країни яких становлять підмурок «європейського дому», — не просто захист міжнародного права в особі ООН, що вимагає реформування та приведення її функціональної діяльності у відповідність до реалій і нових викликів у сучасному світі, а й демонстрація самостійності думок і дій.
Німеччина, Франція та Росія, яка ситуативно приєдналася до них у пошуках своєї ніші у світовій спільноті, лише здавалися серйозною опозицією наміру США по-своєму вести боротьбу з міжнародним тероризмом. Зрештою виявилося, що Шредер взагалі не має причин лаятися з американцями. Франція, з її п’ятьма мільйонами мусульман, також пом’якшила свою позицію.
РОСІЯ ЗНОВУ ШУКАЄ СЕБЕ: ПРАГНЕННЯ ТА РЕАЛІЇ
Для президента В. Путіна багато важливих питань залишаються невирішеними без підтримки США (вступ до СОТ, притік американських інвестицій, запобігання загрозі з боку ісламського радикалізму). Дошкульним місцем Росії залишається війна в Чечні, що на Заході прив’язується до тези прав людини. Можливо, тому вона погодилася на нове розширення НАТО, евакуювала свої бази в Камрані (В’єтнам) і Лурдесі (Куба), нічого не змогла вдіяти з одностороннім виходом США з договору щодо ПРО, погодилася на поступки в Центральній Азії, хоча ні для кого не є таємницею, що американці залишаться там надовго. Та й уряди країн регіону вбачають у присутності США чинник стабільності, інвестицій, зменшення залежності від Москви.
Політична еліта РФ розуміє, що не може ні кинути виклик Заходу, ні проводити зовнішню політику, не коректуючи її можливим сприйняттям ЄС і США. Звідси виходить, що Росія вимушена або приймати західні правила міжнародної гри, або піти в себе, конструюючи ерзаци СРСР, бо запропонувати щось нове світові вона не може. Водночас вона настирливо прагне до визнання своєї особливості та закликає інших зрозуміти її. Якщо в першій половині 1990-х років у РФ ще були якісь проблиски повороту до світу Заходу, то незабаром, особливо після того, як дії НАТО в 1999 році на Балканах були сприйняті як антиросійські, в масовій свідомості росіян перемогла думка, що західний шлях для Росії не підходить. Щоб пересвідчитися в цьому, досить ознайомитися з останньою російською військовою доктриною. Впадає у вічі копіювання доктрини Буша-молодшого: ті самі «превентивні удари» по «можливих противниках», у тому числі й ядерні, бажання грати роль поліцейського тощо.
Невизначеність зовнішньополітичної стратегії, ігнорування змін, що відбулися після 1991 року у співвідношенні сил, призвели до того, що Росія не в змозі виступати самостійною фігурою на світовій шахівниці та вимушена маневрувати, шукати в справі досягнення своїх цілей підтримки в тих, хто править сьогодні балом, оскільки, як стверджує Бжезинський, є «державою середнього рівня та другорядного впливу». Така адаптація до сьогоднішніх реалій не означає, що Росія остаточно відмовилася від домінантних цілей у Європі.
ПРИВИДИ З МИНУЛОГО
Ослаблення своєї світової ролі Росія намагається на початку ХХI століття компенсувати посиленням регіональної політики. Вона не може не дотримуватися традиційної для неї стратегії «збирання земель», що зовсім необов’язково проявляється в імперських формах. Звідси категоричне неприйняття якого-небудь руху європейських партнерів по СНД у бік Заходу й одночасне прагнення отримати від нього ярлик на «канонічну» територію як плату за відмову від Ялтинської системи та сприяння боротьбі з міжнародним тероризмом. Балансуючи в ролі партнера то США, то Європи, Росія запускає механізм «збирання земель» у формі ЄЕП. Що стосується його призначення, як видно з прес-релізу посольства РФ в Україні від 9 жовтня 2003 року, сумніватися не доводиться. Створення наднаціонального органу та митного союзу як головної умови зони вільної торгівлі, і, нарешті, «використання єдиної валюти» однозначно призведе до випадання з ЄЕП літери «Е». Який вектор руху митного союзу в імперському вимірі, історії відомо. У 1931 р. австро-німецька митна унія, що створювалася обома сторонами, в усьому світі була розцінена як форма аншлюсу Австрії. Тоді цього не сталося завдяки твердій позиції великих держав, тих, які запідозрили в унії початок «Великонімеччини». Чи до подібних митних союзів зараз інше ставлення? Тоді чому? Політологи вже відзначають надмірне захоплення російського керівництва «економічними просторами» на території колишнього Союзу та гадають: «з якого це дива?» Очевидно, частина російської політичної еліти досі не визначилася: хоче вона будувати демократичну державу з усім відповідним пануванням закону та соціальними благами чи повернути Росію в стару імперську колію. Першу Росію приймає і далеке і близьке зарубіжжя. Друга ж — небезпечна для самої Росії. Імперіям притаманна закономірність розпаду. У такому випадку — чи не краще позбутися проблем, що обтяжують її демократичний розвиток.
АКЦЕНТИ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
До помаранчевої революції проглядали три варіанти можливого вибору України та їхній вплив на простір від Уралу до Ла-Маншу:
а) вступ України в європейські структури надає об’єднаній Європі ще більшої ваги в гарантуванні безпеки у світі. У такому випадку Росія прискорює свій відхід від імперської традиції, стає шанованою у світі демократичною державою. Цілком можливо, відмовившись від застарілих у часи глобалізації понять «самобутність», «особливість», «специфічність», демократична та багата в майбутньому Росія займе гідне місце в Європі;
б) повне входження України до структур ЄЕП, що пропонує РФ, може призвести до масштабного відродження імперської політики, до наростання протиріч між Європою та євразійським простором, виникнення нових розподільних ліній, обабіч яких збиратиметься військова сила, що поглинає гроші та матеріальні ресурси. Помаранчева революція вельми звузила можливості такого розвитку подій, але про цілковите усунення подібної небезпеки для України говорити рано;
в) Україна залишається буферною позаблоковою державою, що позначить невизначеність для неї та незавершеність конструкції «європейського дому» для решти країн континенту. Така ситуація здатна викликати серйозні наслідки, аж до перетворення України на поле економічних, політичних, морально- етичних битв між європейським і євразійським просторами. Версії будуються на тому, що ні в ЄС, ні в НАТО Росія не збирається.
І все ж прагнення перетворити СНД на полігон для відпрацювання методів повернення Москвою втрачених на межі 80—90 хроків ХХ ст. позицій виглядають ілюзорно. Світ змінився. Впливовою силою став Китай, не можна не зважати на Індію та Японію. Та й світова спільноота болісно реагує на політику, що суперечить демократії. Суверенітет — матерія вельми делікатна для національної свідомості, особливо тих країн, які лише недавно здобули державну незалежність. Якесь імперське зазіхання на неї викликає реакцію дистанціювання від суб’єкта експансії, що особливо чітко засвідчила помаранчева революція, яка спроеціювала величезну крапку на так і не зреалізованій історії СНД та внесла серйозні зміни в хід європейських і світових подій. Україна рішуче націлилася на сходження до європейського світу. Крім внутрішньої неготовності до входження до ЄС, з’явилася потреба визначити своє ставлення до ЄЕП, неясної до кінця спадщини, залишеної колишньою владою. А історично виниклі непрості, активно взаємовпливаючі одне на одного українсько-російські відносини повинні бути виведені на рівень добросусідства та рівного партнерства. Іншого не дано.
МОДЕЛІ НОВОГО СВІТОПОРЯДКУ
А загалом, із 2001 року в міжнародній політиці простежуються дві моделі становлення нового світопорядку: американська з елементами примусу до демократії та миру, і європейська — базована на міжнародному праві з пріоритетами вирішення всіх проблем політико-дипломатичними методами.
Обидві моделі, якщо абстрагуватися від того, що їхні центри — американські та європейські, — належать до «золотого мільярда» й благополучні в сенсі життєвих стандартів, формуються в умовах, які спроеціювало 11 вересня 2001 р.: для американців суспільною травмою, для європейців — віртуальною загрозою.
Європа пропонує ліберальний шлях конструювання нового світопорядку, США — консервативно-силовий. Хоча стратегічна мета і США, і ЄС одна і та ж — зробити світ демократичним і безпечним для всіх. А тому від американсько-європейських протиріч навколо шляхів створення нового світопорядку не треба чекати серйозних наслідків. Підтвердження цього — європейське турне Д. Буша в лютому 2005 року. США та Німеччина — знову друзі та партнери. Навіть арабський світ, категорично не приймаючи американські силові методи на Близькому Сході, вельми доброзичливо сприймає такі демократичні цінності, як свобода слова, багатопартійна система та рівність перед законами. Зважаючи на ситуацію сьогодення, питання, яким шляхом триватиме формування нового світопорядку — американським або європейським, — стає дедалі більш назрілим й актуальним. У цьому дійстві проступає й проблема, яким повинен бути цей світ: багатополюсним чи однополюсним? Сама постановка питання формування нового світопорядку по-європейськи передбачає його багатополюсність, американське диспетчерство в ньому є одночасно пріоритетом однополюсності.
І все ж, яка з двох розглядуваних тут моделей нового світопорядку має більше шансів на реалізацію в ХХI столітті? Думається, та, що заснована на канонах права, демократії та гуманізмі. Але це анітрохи не означає, що застосування сили в сучасному світі не стане допоміжним засобом у цьому непростому й тривалому процесі.
