Віденське дзеркало ЄС

Якби бюрократ з Європейського Союзу міг вирушити до Відня кінця століття, він був би здивований тим, наскільки сильно Габсбурзька iмперія нагадує сьогоднішній ЄС. Як і ЄС, Австро-Угорщина була експериментом у наднаціональному проектуванні, включаючи 51 мільйон мешканців, 11 націй і 14 мов. Керували цим мікросвітом Європи король-імператор, який займав обидва трони, і подвійні парламенти, які представляють значною мірою незалежні австрійські і угорські половини королівства.

Габсбурзька iмперія виконувала функцію стабілізуючої сили для своїх людей і для Європи. Для своїх розрізнених етнічних груп вона виконувала подвійну функцію судді і хитруна, заспокоюючи місцеве суперництво і захищаючи маленькі нації від хижацьких держав. Вона також заповнювала геополітичний вакуум у серці континенту, стримуючи Німеччину і Росію.

Поки вона виконувала ці функції, Австрію вважали «європейською необхідністю» — стабілізатором національностей і націй, для якого не існувало жодної можливої заміни. Але на початку 1900-х імперія зіткнулася з двома проблемами, які піддали сумніву її здатність виконувати ці завдання.

По-перше, вона виявилася нездатною примиряти і виражати інтереси своїх елементів. У серці проблеми лежав компроміс 1867 року, який розділив імперію на австрійську і угорську половини. Виключивши слов’ян, які становили половину населення імперії, компроміс вважався знаряддям німецького/мадярського панування. Всі спроби внести поправки в угоду не привели до того, що було потрібно: політичне урегулювання між німцями і слов’янами, таке саме як між німцями і угорцями.

По-друге, частково внаслідок внутрішніх націоналістичних криз, імперія переконувалася в тому, що дедалі важче обирати одноманітний, незалежний курс в міжнародних відносинах. Зіткнувшись після 1906 року з напористiшою Росією, Австро-Угорщина вдалася до зростаючої залежності від Німеччини, тим самим поступившись особливим статусом імперії як геополітичного стабілізатора.

Ці проблеми завдали непоправної шкоди образу Австро-Угорщини як «необхідності» — як для її підданих, які поступово почали вважати національне самовизначення кращою альтернативою для міжнаціоналізму, так і для зовнішніх сил, які розчленували імперію 1918 року. Такий був кінець першого Європейського Союзу.

Сенс ЄС, як і Австро-Угорщини, полягає в його здатності виходити за межі місцевої політичної рівноваги серед своїх членів і послуги, яку він надає міжнародній системі. За обома пунктами ЄС 2007 року зіткнувся з проблемами, дуже схожими на ті, з якими зіткнулася Австро-Угорщина 1907 року.

Багато хто з нових членів ЄС продовжує намагатися розібратися в питаннях геополітичної довіри. Це виявляється в напружених відносинах, що існували між Польщею, яка боїться панування керівної групи ЄС, і Німеччиною, яка відмовляється брати на себе фінансовий тягар союзу, де вона представлена в меншій кількості. Якщо дозволити цій ворожнечі гноїтися, вона може дати метастази, залишивши ЄС у стані кризи, схожої на ту, яка лютувала в Австро-Угорщині.

Із другим набором проблем ЄС зіткнувся ззовні. Як і Австро-Угорщина, ЄС виявляється затиснутим між двома могутніми сусідами: Росією, що відродилася, сповненої рішучості відновити втрачений вплив, і, мабуть, ревізіоністськими Сполученими Штатами, увагу яких поглинули іноземні воєнні пригоди.

Три уроки з досвіду Австро-Угорщини є повчальними для ЄС. По-перше, незважаючи на більшу політичну участь, ніж було у габсбурзьких слов’ян, багато мешканців Центральної Європи вважають, що їм бракує рівного становища з ЄС-15 як в економічному, так і в стратегічному плані. Результатом може стати тенденція, за якої нові члени завзятiше проштовхуватимуть свої національні інтереси на засіданнях ЄС.

Побоюючись нової ери обструкціонізму, лідери ЄС відновили розмову про двохшвидкісний союз, в якому авангард західних держав прагне до глибшої інтеграції, залишаючи новаків наздоганяти. Але, як засвідчує Габсбурзька історія, такі заходи створюють укорінені привілеї серед «заможних» і невдоволення серед «незаможних». У союзі з багатьма складовими немає найкоротших шляхів: ЄС має забезпечити такий же рівень інтеграції на периферії, як і в центрі імперії.

По-друге, так само, як Австрії потрібна була угода між німцями і слов’янами, ЄС потрібно повторити мирний договір між Францією і Німеччиною 1952 року між своїми найбільшими західними і східними членами, Німеччиною і Польщею. Ініціатива щодо спільного управління сталеливарною промисловістю 1952 року може стати аналогією для німецько-польської ініціативи спільного управління імпортом природного газу.

І нарешті, так само, як Австро-Угорщина уклала союз з Німеччиною для того, щоб поповнити стратегічну потребу у військовій безпеці, члени ЄС через своє споживання російського газу прагнули задовольнити стратегічну потребу в надійності енергопостачання. Проте надмірна залежність від Росії в забезпеченні стратегічно життєво важливого предмета споживання поглиблює розбіжності інтересів між членами, наприклад, Німеччиною, яка має привілейовану співпрацю з Росією, і такими країнами, як Польща, які вважають Кремль загрозою. Також, як рівняння Австрії на Німеччину примусило слов’ян домагатися російського заступництва за рахунок імперської єдності, європейське центрування на Росію примушує нових членів домагатися американського заступництва за рахунок єдності ЄС.

Як виявила Австро-Угорщина, як тільки починається геополітична залежність, пануюча держава прагнутиме використати залежного союзника для розширення своїх власних інтересів, а не дивитися, як він знову здобуде свободу дій. У той час, як ЄС навряд чи коли-небудь отримає незалежність від російської енергетики, він може поліпшити свою здатність справлятися із залежністю, знайшовши те, чого так бракувало Австро-Угорщині: джерело важелів для підтримки відносин на відносно рівних умовах. Це, передусім, означає єдиний голос в питаннях енергетики.

Зрештою, багато серед тих, хто боровся за розвал Австро-Угорщини, згодом оплакували її кінець; як показали подальші події, стара імперія все ж була необхідністю більшою мірою, ніж вони усвідомлювали. Ураховуючи свої помилки, сьогоднішні європейці все ще можуть перетворити і зміцнити «імперію», яка все ще має виконати свою найважливішу роботу.

Весс МІТЧЕЛЛ — керівник дослідницької групи в Центрі аналізу європейської політики (CEPA) у Вашингтоні, окрузі Колумбія.