Вітер наукової свободи й «аргументи» без фактів
Сумно, але після публікації в ЗМІ відповідей речників Посольства Німеччини в Україні щодо лекції Ґжеґожа Россолінського-Лібе про «фашиста Бандеру» (йдеться про матеріал «Die Luft der Freiheit weht» — «Віє вітер свободи», який було опубліковано на сайті «Українська правда» послом Німеччини в Україні Гансом-Юрґеном Гаймзьотом. — Ред.) доводиться знову звертатися до цієї теми. Посол зокрема відзначив: «Цінність наукової дискусії полягає вже в самому тому факті, що вона може відбутися. В таких випадках це називають свободою науки чи свободою висловлення власної думки. Бути толерантним певною мірою легко, якщо я згоден із думкою свого візаві. Незрівнянно важче — за наявності розбіжностей у поглядах. І вже зовсім проблематично, якщо дискусія ведеться публічно. Також, озираючись назад, я вважаю, що добре, що ми не зігнулися під тим тиском, який чинили на нас. Я думаю, що позаминулого четверга «повіяв вітер свободи»: як зовні, перед посольством, де демонстранти мирно і гучно реалізували своє право на свободу висловлення своєї (політичної) думки, так і всередині посольства, де була небайдуже прочитана доповідь та була цивілізована дискусія з ґрунтовними аргументами». Сумно тому, що в німецькому посольстві вперто не хочуть визнати елементарного факту, доведеного в численних публікаціях, у тому числі — й у «Дні»: до України привезли не науковця-дослідника (котрий, ясна річ, може мати певні власні вподобання та антипатії), а чи то крайнього невігласа, чи то примітивного пропагандиста-агітатора. І саме цьому невігласові/пропагандисту й надало трибуну Посольство Німеччини — країни, яка свого часу надзвичайно потерпіла від того, що нею керували несамовиті невігласи/пропагандисти...
Аргументація речників Посольства Німеччини зводиться до того, що лекцію Ґжеґожа Россолінського-Лібе було проведено відповідно до принципів свободи слова, які передбачають можливість представлення, поміж інших, і суперечливих позицій та відкритого їхнього обговорення. Мовляв, місце для проведення такої лекції було надане посольством тому, що повсюди історику відмовили, отож в ім’я того, щоб над Україною й надалі віяв вітер свободи, й було проведено цей захід. І жодного слова про те, чи й насправді може Россолінський-Лібе претендувати на ім’я історика, про численні нісенітниці та фактологічні ляпи, що містилися в його так званій лекції.
А тим часом вони торкаються вузлових моментів не тільки української, а й німецької історії ХХ століття, отже, мусили б зачіпати честь і гідність працівників посольства.
«Уряд Ярослава Стецька, який 30 червня 1941 року проголошує акт відновлення Української держави, вимагає знищення євреїв та реалізації українського «плану Ост». Стецько говорить: «Вважаючи головним ворогом Москву... вважаю доцільним перенести в Україну німецьку практику екстермінації жидівства», — виголосив на лекції Россолінський-Лібе.
По-перше, Ярослав Стецько не говорив про «екстермінацію жидівства»: ці слова написано олівцем в одному з документів, й експерти досі не зійшлися на тому, чи то рука Стецька, чи — ні. По-друге (і це головне), рішення про «остаточне розв’язання єврейського питання» нацисти ухвалили лише 20 січня 1942 року під час сумнозвісної наради високих чиновників спецслужб у Ґроссен-Ванзеє, пригороді Берліна. До цього вони коливалися між різними варіантами — депортації в Палестину чи на Мадагаскар, створення якогось єврейського району на Сході Європи тощо. Ясна річ, ці плани було спрямовано на знищення значного числа євреїв, але до відповідної наради рішення на рівні державної політики не було. Рішення було цілком таємним — навіть ґауляйтерам воно було доведене тільки 1943 року, після Сталінграда. Дуже багатьох із них воно шокувало — зафіксовано випадки серцевих нападів, усунення з посад. Так само і з Генеральним планом «Ост» (програмою етнічних чисток на території Східної Європи та її німецькій колонізації після перемоги над СРСР): це був цілком таємний документ, який урядовці Третього Рейху розробляли й переробляли кілька разів із 1940 року та який було представлено в закінченому вигляді тільки 28 травня 1942 року. Невже ж Ярослав Стецько був медіумом, котрий 1941 року дізнався про ці (цілком таємні!) плани, яких іще не було? Чи він був правою рукою самого фюрера, втаємниченою у всі плани нацистської верхівки особою? Чи, можливо, бандерівці винайшли машину часу й користувалися нею, вільно літаючи в майбутнє, — але чого ж вони одразу ж не провиділи катастрофи нацизму?
Та досить. Це було б дуже смішним, якби не таким сумним, бо йдеться про надзвичайно серйозні речі: про те, що німецькі дипломати або не знають історії Німеччини, або їм було кимось наказано забути про певні її сторінки.
Сказане не означає заперечення фактів нищення євреїв нацистами вже влітку й восени 1941 року й участі декого з українських націоналістів у цьому. Йдеться про інше: про реальну картину літа — осені 1941 року та про володіння тим, хто претендує на ім’я дослідника, елементарними фактами, пов’язаними з цією картиною. А також — про моральну відповідальність тих, хто надає цьому історикові трибуну.
А картина ця була вельми непроста. Скажімо, генерал-полковник Гейнц Гудеріан в перші дні війни відмовився доводити до підлеглих директиви Гітлера — «Про особливу підсудність у районі «Барбаросса» і «Про комісарів», — які звільняли німецьких солдатів від юридичної відповідальності за будь-які вчинки щодо населення окупованих територій і санкціонували розстріл військовополонених політпрацівників. Ба, більше: саме в зоні відповідальності своєї 2-ї танкової групи Гудеріан, рухаючись на Москву, дозволив проведення унікального соціального експерименту: створення так званої Локотської республіки, де діяла російська (не більшовицька) влада і не існувало німецької адміністрації. Натомість командувач 6-ї німецької армії генерал-фельдмаршал Вальтер фон Райхенау був ідейним нацистом, поведеним на «боротьбі з азійсько-єврейською чумою». Він не тільки розпочав знищення євреїв у Бабиному Ярі, не тільки практикував масові розстріли та повішення як засоби спілкування з «тубільцями»; Райхенау спеціальним наказом суворо заборонив своїм військам годувати цивільне населення і військовополонених, якщо вони в даний конкретний момент не працюють на благо Рейху. Це, мовляв, «помилкова людяність».
Чимось схожою була ситуація й у бандерівському крилі ОУН. Документи того часу зафіксували істотні розбіжності з «єврейського питання» як серед членів проводу, так і серед учасників похідних груп. Хтось пропонував виселення євреїв із великих міст — за винятком потрібних спеціалістів. Хтось наполягав — серед євреїв багато чесних працівників, яких щирою поважають українці. Хтось вважав за потрібне винищення євреїв. Ба, навіть єврейську автономію з центром у Бердичеві пропонували створити. А вже восени 1941 року — коли ОУН(б) пішла у підпілля — зафіксовано перші факти залучення євреїв до участі в цьому підпіллі... Ясна річ, ця картина аж ніяк не стикується з твердженнями Россолінського-Лібе. І — беру на себе сміливість стверджувати — не може стикуватися, бо перед нами не історик.
А хто ж тоді? Усі ці дні мене постійно щось ятрило — дуже вже нагадувала щось лекція Россолінського-Лібе — і структурою, і стилістикою аргументації, і висновками. І от нарешті я згадав — так, ця лекція за всіма основними параметрами збігається з фільмом «Степан Бандера. Рассекреченная жизнь», автором якого є Леонід Млєчин, знаний московський публіцист із репутацією ліберала, а режисером — Олександр Сєдєльніков (2010 рік, Росія,ТВ-Центр). Ті самі спотворені «факти», ті самі «докази», ті самі ходи думки... Чи то Россолінський-Лібе поклав фільм Млєчина в основу свого виступу, чи то тези обох цих антиісторичних витворів готували в якомусь одному місці. Не знаю — але, зважаючи на геополітичні реалії сьогодення, це вельми можливо.
І на закінчення — про свободу наукових дискусій у сьогоднішній Німеччині. Цитую мовою оригіналу: «Oсенью 2005 г., только начав собирать материал для первого сборника «Правда Виктора Суворова», я сразу натолкнулся на проблемы с привлечением германоязычных авторов... Один немецкий историк, занимающийся сталинскими репрессиями, так объяснил мне ситуацию: «Среди исследователей, зависящих от получения грантов, вы не найдете никого, кто бы открыто выступил на стороне Суворова независимо от того, что они сами по его поводу думают. Это может им дорого обойтись»... В научном сообществе Германии роль СССР в развязывании Второй мировой войны предпочитают не обсуждать вовсе. В этом смысле о Советском Союзе принято говорить, как о покойнике, — либо хорошо, либо ничего. Хорошо — это значит так, как внушалось советской пропагандой, — Советский Союз жертва гитлеровской агрессии и спаситель Европы от фашизма. Все, что выходит за рамки этой формулы, воспринимается, как правило, как некое хулиганство, нарушение правил профессиональной этики». Це — Дмитрій Хмельницький, історик архітектури сталінського періоду та журналіст, який з 1987 року живе й працює в Німеччині, упорядник цілого ряду книжок, присвячених концепції Другої світової війни, створеній Віктором Суворовим та його вже численними однодумцями. На щастя, ситуація з 2005 року дещо змінилася, з’явилися й у Німеччині сміливці, готові вести мову про агресивну сутність сталінського режиму та його злочини на території окупованих Червоною армією європейських країн. Але чимало тем, пов’язаних із взаємодією двох тоталітарних режимів, із їхньою спорідненістю, — й досі табу для значної, якщо не переважної, частини німецької наукової спільноти. От де потрібен вітер академічної свободи...
