Війна нервів під свист куль
На що розраховував президент Грузії Михаїл Саакашвілі, коли 26 травня цього року звернувся до населення колишньої Південно-Осетинської автономної області осетинською мовою і простягнув йому руку дружби? Можна сказати, що жодного розрахунку, жодної далекосяжної стратегії не було й немає ані у президента, ані в його уряду, ані в його оточення. Так само, як не має жодного розрахунку і політичного плану російська влада, не кажучи вже про фактичних керівників цієї колишньої автономної республіки. Але відсутність стратегії та плану аж ніяк не означає відсутності мети. Мета грузинських керівників — відновити юрисдикцію Грузії над регіоном, що відділився. Керівництво самопроголошеної республіки, в особі її президента Едуарда Кокойти, заявляє, що його мета — незалежність і возз’єднання з Росією. Мета Росії (принаймні так поки бачиться із Грузії) — не дати Грузії досягнути її мети.
Південна Осетія втратила спокій, але грузинському керівництву вже довелося набратися сорому: прихильники Кокойти (за допомогою офіцерів російської розвідки — так запевняє грузинське керівництво) обеззброїли і поставили на коліна в центрі Цхінвалі загін з сорока курсантів грузинської поліції. Хоч як це дивно, ці кадри, багаторазово прокручені по телеканалах, не залишили відчуття безпорадності. Грузинська влада також навчилася контролювати телебачення: сьогодні для громадян Грузії доступна, здебільшого, така інформація, яка не дає їм підстав критикувати дії нашого керівництва в зоні конфлікту. При цьому громадяни Грузії, які проживають за межами регіону, нічого не знають про те, що думає й робить осетинське населення Південної Осетії.
Коли цей конфлікт починався в 90-х роках минулого століття, Михаїла Саакашвілі у Грузії не було. Переважна більшість (якщо не всі) з тих, хто сьогодні у складі керівництва Грузії та приймає рішення, у конфлікті не брали ніякої участі. Деякі заяви президента свідчать, що він добре знає, що відбувалося тоді в Осетії. Але залишається враження, що ані грузинські керівники, ані грузинське населення досі не усвідомили, який це був біль для осетинського населення регіону.
За Шеварднадзе конфлікт було заморожено. І на цьому тлі найпрекрасніше вибудувалися нові, кримінально-економічні взаємовідносини. До них були залучені всі — і грузини, і осетини. У Шеварднадзе була ціла концепція про благотворний ефект контрабанди. Контрабанда (від харчових продуктів до автомобілів) із Росії розповсюджувалася по всій Грузії через ринок в селі Ергнеті, розташованому неподалік від Цхінвалі. Дешева контрабандна продукція влаштовує зубожіле населення, а в разі легального імпорту ціни зростуть і стануть недоступними — таким був підхід Шеварднадзе. Екс-президента мало турбувало, як підривало економіку країни існування таких контрабандних дір. Мир і спокій Південної Осетії здебільшого трималися на ергнетському ринку.
Після того, як центральне грузинське керівництво вперше після оголошення незалежності спромоглося, нарешті, контролювати джерела доходів Аслана Абашидзе — сарпську митницю та батумський порт, воно взялося й за іншу контрабандну діру — ергнетський ринок. Але при цьому простягло руку дружби. Природно, цю руку ніхто не потисне, якщо інша рука перекриває джерело існування. Влада Грузії закрила ергнетський ринок за два дні. А громадянам оголосили, що він давав сепаратистській владі Південної Осетії 35 мільйонів річного доходу. Звісно, населенню, яке економічно було прив’язане до обігу контрабандного товару, треба було видати щось на кшталт компенсації. Це щось виявилося борошном, добривами й пенсіями, які грузинська влада запропонувала як грузинському, так і осетинському населенню регіону. Але цей хід виявився не особливо ефективним. Зайнятим переважно тваринництвом осетинам добрива, видані для землеробських потреб та ще й влітку, не дуже потрібні. Крім того, таку допомогу не можуть надавати населенню безперервно. Вона не замінить стабільного джерела доходу, яким була торгівля контрабандним товаром на ергнетському ринку. Зрозуміло, влада Грузії добре знала, що закриття ергнетського ринку завдасть чутливого удару по нечисленному населенню Південної Осетії й особливо по її владі. Ніхто в Грузії не ставить під сумнів необхідність боротьби з контрабандою. З цього погляду дії влади абсолютно легітимні. Принаймні хоча б настільки, що у сприйнятті населення усвідомлення легітимності переважить невдоволення зростанням цін.
Грузинська влада, а за нею й населення поступово усвідомлюють, що нечисленне суспільство Південної Осетії набагато більше мобілізоване проти грузинів і Грузії, ніж вони собі це уявляли до початку останніх політичних зрушень. Звісно, йдеться про осетинське населення (адже в регіоні живе й багато грузинів). Решта Грузії, очевидно, вже загоїла рани, отримані під час конфлікту в Південній Осетії в 90-ті роки. Але за останні два місяці осетини знову пригадали й відчули біль втрат. Переконати маленьке, замкнене суспільство в тому, що грузини не зжили ворожнечу і готові знову пролити кров, виявилося дуже легко. Ось тільки грузини не мають наміру проливати кров і майже щодня безупинно це повторюють — через пресу, медіа, вустами офіційних осіб, політичних аналітиків тощо... У владних структурах Грузії вже заявляють, що реінтеграція населення Південної Осетії — питання одного-двох років. Грузія налаштована на тривалішу гру, ніж можна було собі уявити до активізації політичного процесу в Південній Осетії.
Вперше після загострення відносин із відколотим регіоном і Росією Грузія намагається вчинити як держава, котра захищає власні інтереси. Вона заповнила квоту, що належить їй у змішаних миротворчих силах, розташованих у Південній Осетії. Уряд Грузії вперше заявляє, що представники корінного населення Південної Осетії, незалежно від етнічного походження, мають рівні права з громадянами Грузії, і держава зобов’язана їх захищати. Інша справа, що серед осетинського населення Південної Осетії багато хто має російське громадянство. Протягом усіх цих років Грузія нічим не відповідала на цілеспрямовану політику Москви в Південній Осетії — перетворення корінного населення на громадян Росії. Сьогодні це один із козирів Росії: вона захищає власних громадян незалежно від місця їхнього проживання...
У червні 1992 р., коли голова державної ради Едуард Шеварднадзе підписував Дагомиську угоду, Грузія ще не була державою. У країні вирувала громадянська війна. Шеварднадзе ніяк не міг справитися з ще одним конфліктом всередині країни і, як видно, був згоден на будь-які умови. Сьогодні Михаїл Саакашвілі говорить про денонсацію Дагомиського договору. Текст, що відбивав ситуацію десятирічної давності, не відповідає дійсності. Сьогодні наявність і переміщення неврахованого товару по Грузії — пряма небезпека, що країна залишиться державою, яка не відбулася. Але війна з власним регіоном, яка виллється у війну з Росією, ще швидше перетворить цю небезпеку на реальність. Поки що Грузія ходить по лезу бритви.
Давид ПАЙЧАДЗЕ, кореспондент грузинського відділення «Радіо Свобода»
