Визвольні сподівання і братовбивчий розбрат

Сто років тому, 10 серпня 1913 р., договір у Бухаресті підсумував Балканські війни і обіцяв у преамбулі вічний мир. Цар болгар Фердинанд фон Саксен-Кобург і Гота підписав ратифікаційну грамоту і сказав, що його помста буде страшною... Згадаймо ці давні події, що стали генеральною репетицією І Світової війни, і поміркуймо, яким чином вони пов’язані з долею нашої, водночас європейської та середземноморської України.

 Балканський півострів з давніх-давен був пороховим льохом. Моря сполучають, а гори розділяють. Повстання розхитали анахронічну Османську імперію. Для модернізації офіцери вчинили Молодотурецьку революцію 1908 року, але вважали асиміляцію меншин за передумову рівних прав. Шовінізм відштовхнув народи; відновився опір, і втрутився Захід. Австро-Угорщина анексувала окуповані нею 1878 року Боснію і Герцеговину. Італія 1911 року загарбала Тріполітанію і Кіренаїку (нині Лівія) та населені греками Додеканес. Росія вимагала пускати Чорноморський флот у Босфор, а панславізм із гаслом православ’я марив Царгородом. Колишня княжна з Романових — королева Греції — пливла на своїй яхті, в Константинополі почула риторичний вигук ад’ютанта: коли ж грецький прапор замайорить над Софійським собором? Вона згадала амбіції Росії й промовила: «Грецький? Ніколи». Економіка розбила сентименти з присмаком стратегії, тож балканські залізниці будувались до ринків Німеччини, а не до єдиновірної Москви. В Сербії палацовий переворот 1903 року замінив залежну від Австрії династію Обреновичів на дружніх Росії Караджорджевичів. В Греції король з данського роду Глюксбургів послав сина вчитись у Потсдам і одружив із сестрою кайзера Вільгельма. А після «революції Гуді» (назва військового табору) проти корупції уряд 1910 року очолив повстанець з Криту Елефтерій Венізелос (гр. елефтерія — свобода).

 Великі Держави розшарпували спадщину султанів, і небезпека запізнитись на поділ спонукала Болгарію, Грецію, Сербію і Чорногорію припинити згубну збройну пропаганду. Доти їхні загони йшли через кордон і наввипередки силоміць залучали на свій бік селян турецької Македонії. Там мешкали слов’яни, албанці, волохи, греки, в Салоніках — іспанські євреї. Посланники Росії в Белграді й Софії та журналіст «Таймс» із Афін потай сприяли укладенню договорів Болгарії з Грецією і Сербією та угоди з Чорногорією. Британці ввели Грецію Троянським конем у блок слов’ян. Франція постачала зброю із заводів Шнейдер-Крезо. Антанта потребувала мільйон багнетів Балканського Союзу проти німців. Проте це знаряддя видерлося з рук, і восени 1912 року чотири балканські держави самотужки почали війну проти турків. Берлін марно сподівався на своїх інструкторів і гармати Крупа в османській армії. Вона зазнала поразок, відкинута до Чаталджі біля Константинополя (з 1930 року — Стамбул). Юнкери з училищ Петербурга і Києва телеграфували в Белград і Софію, що ці перемоги є запорукою світового панування слов’ян. Обізнані дипломати були стриманіші. Болгари зажадали капітуляції Салонік, а почувши від коменданта, що турок щойно здав столицю Македонії грекам, проштовхались до міста крізь їхні патрулі.

 У Лондоні розпочалися мирні переговори і водночас нарада міністра закордонних справ Великої Британії з послами Австро-Угорщини, Італії, Німеччини, Росії, Франції. Ці колеги (а дехто й родичі) спілкувались французькою мовою в останніх пошуках згоди Європейського концерту. Італія і клаптева Австро-Угорщина вимагали незалежності для турецької Албанії, яку серби хотіли поділити навпіл із греками. Обидві Великі Держави завадили Сербії стати плацдармом Росії на Адріатиці. Конференція послів вилучила поділ визволених греками островів Егейського моря з компетенції учасників війни і ухвалила створити самостійну Албанію. Тоді греки і серби зажадали територіальних компенсацій у болгар в Македонії. Напруга збільшувалася, біля Салонік точилися сутички. Тим часом греки облогою здобули турецьку фортецю Яніну в Епірі, болгари за допомогою сербів здолали Адріанополь (тур. Едірне, болг. Одрин) у Фракії, а чорногорці Шкодру (серб. Скадар, італ. Скутарі) в Албанії. Лондонський мир 30 травня 1913 року віддав переможцям європейські терени Туреччини, крім смуги вздовж Мармурового моря. Наступного дня серби уклали потай союз із греками проти Болгарії. В Софії не знали це і вирішили зненацька відкинути суперників, потім оголосити бій непорозумінням і домовлятися на підставі демаркаційної межі з доконаним фактом. Вночі 29 червня болгари завдали удару, та замість раптовості наразились на заздалегідь готову відсіч. Турки розгорнули контрнаступ у Фракії. Румунія не одержала відшкодувань за нейтралітет і розширення сусідів, тож її кавалерії довелося вирушити з-за Дунаю на Софію. Лише демарш Росії врятував Болгарію від цілковитого розгрому.

 Бухарестський мир Болгарії з Грецією, Румунією, Сербією і Чорногорією, а згодом окремий договір із Османською імперією підбили підсумки. Греки здобули порт Салоніки і тютюнові плантації Кавали. Турки знов опанували Едірне (друга після Бурси османська столиця до 1453 року) і нищили слов’ян. Румуни прилучили Південну Добруджу (яку повернули Болгарії 1940 року), а серби Вардарську Македонію (згодом одна з республік Югославії, а після її дезінтеграції — держава зі столицею Скоп’є). Болгарія після спільної перемоги в Першій (визвольній) та нищівної поразки в Другій (міжсоюзницькій) війнах набула Піринську Македонію і дещицю на заході, а порт Дедеагач (гр. Александруполіс) на Егейському (у болгар Білому) морі втратила 1918 року. Прагнення реваншу штовхнуло Болгарію на бік Німеччини у Світових війнах і завдало важких втрат. Несамовиті адепти «Великої ідеї» відродження Візантії бундючно викарбували в Греції медаль із профілями короля Костянтина Глюксбурга і василевса Х—ХІ стст. Василя Болгаровбивця. Похід у Анатолію призвів до Малоазійської катастрофи греків біля Анкари 1922 року, вигнання і краху трьох тисячоліть еллінської цивілізації в Іонії. Етнічні чистки спіткали і Фракію.

 Македонське питання залишилося каменем спотикання. Сварка Радянського Союзу з комуністичною Югославією занапастила проекти Балканської Федерації. Монархісти завдали поразки Демократичній армії Греції в громадянській війні 1946—1949 років і за облудним звинуваченням, із симпатій до Москви, депортували слов’ян. Освітян Егейської та Піринської Македонії спіткали репресії, а решту населення асиміляція в Греції й Болгарії. Софія визнала незалежну Республіку Македонію 1992 року, проте не квапилася беззастережно вважати окремою нацією. Греція вимагала змінити однакову з її провінцією назву нової держави на «Вардарську республіку Скоп’є», блокувала вступ в Європейський Союз і Північноатлантичний Альянс. (А Великому герцогству Люксембург не вадить однойменна провінція Люксембург поруч у Бельгії.) Сполучені Штати Америки шанують самоназву Республіки Македонії. Україна вживає висунений Організацією Об’єднаних Націй незграбний компроміс КЮРМ (Колишня югославська республіка Македонія). Греки вважають південь Албанії Північним Епіром. Албанці в Косові витіснили звідти сербів і домагаються визнання від Бєлграда. Напруга взаємин на Балканах триває й досі.

 Історичний детермінізм не спинити, але можна дещо загальмувати, хоча це коштує дорого, адже пани скубуться, а хлопам чуби тріщать. Подрібнення Османської імперії, а за півсторіччя — колоній у Африці та Азії на менші державні утвори — названо балканізацією. Фахівці з міжнародних стосунків вивчають цей досвід. Дурні мусять вчитися на своїх, а розумні люди — на чужих помилках. Обіцянки турок надати рівність підданцям за відмову від національної самобутності мимоволі сприяли крахові Османської імперії. Кількадесятьма роками пізніше подібні процеси спостерігаємо в Радянському Союзі, а нині — в Російській Федерації. Спільними рисами є диспропорції, бо столичний мегаполіс висмоктує живильні соки з більш розвиненої периферії, не відчуває її специфічних потреб і відчайдушно намагається гальванізувати примар. Напівсвідомо керівна верхівка розуміє марність цих зусиль, відтак егоїстично накопичує кошти на власних рахунках в офшорах, а не інвестує в економіку і добробут загалу. Водночас шовіністична істерія шукає чи вигадує зовнішніх ворогів, щоб відволікти увагу від негараздів переможними психологічними війнами. У Східно-Центральній Європі сконали мультинаціональні держави. Відчайдушні й руйнівні спроби врятувати Югославію захлинулись у крові. Хорватія цурається Балкан; Словенія воліє зватись альпійською країною. Чехи натомість розлучились зі словаками в напрочуд цивілізований спосіб. Консенсус громадської думки стосується неодмінної інтеграції в європейські та атлантичні структури, адже членство запобігає територіальним зазіханням і забезпечує оптимальне подолання криз. Агресія неможлива, бо стаття 5 Вашингтонського договору 1949 року зі створення НАТО недвозначно гарантує, що згуртована могутність цілого Альянсу покарає кожен напад на будь-яку державу-члена. Глибшого значення нині набув напис на фронтоні будинку Народних Зборів у Софії «Єдність дає силу».

 Україна не має строкатої етнічної мозаїки, але завбільшки і за кількістю населення приблизно дорівнює, а ресурсами перевищує балканські країни, разом узяті. Виснажена наслідками Голодомору і решти злочинів тоталітаризму, вона поки що потерпає на брак громадянської, національної та неподільної з цим європейської самосвідомості. Та попри всі негаразди і суперечності, дедалі певніше стверджується усвідомлення того, що тільки повернення до європейського цивілізаційного і політичного простору здатне стабілізувати спокій і дати перспективу. Варто пам’ятати Балканські війни, що почалися з визволення, а потім поринули у прірву чвар. Ті, хто здатен вчитися, мають втіху, зиск і користь з історії.