Якою має бути Туреччина і в якій Європі?
«Буря в склянці води» — це, можливо, найточніший опис нещодавніх суперечок про початок переговорів про вступ Туреччини до Європейського Союзу. Частково цьому питанню приділяли велику увагу у виборчих кампаніях у Німеччині. Наприклад, політичною платформою канцлера Ангели Меркель на виборах була пропозиція Туреччині «привілейованого партнерства» замість повного членства. Позиція австрійського уряду, мотивом для якої однаковою мірою послугували майбутні вибори та реальні проблеми зовнішньої політики, здавалося б, загрожувала початку самих переговорів про вступ.
Але німецька зовнішня політика завжди вирізнялася своєю послідовністю, і новий міністр закордонних справ Франк-Уолтер Штайнмайєр, керівник адміністрації при колишньому канцлері Герхарді Шредері, неодноразово підтримував ідею повного членства Туреччини. Таким чином, малоймовірно, що «велика коаліція» вибере інший політичний підхід до Туреччини, відмінний від підходу колишнього «червоно-зеленого» уряду.
Після невеликої драми Австрія також перестала чинити опір проведенню переговорів про вступ в обмін на обіцянку прийняти Хорватію, і внутрішньоєвропейські сварки вщухли. Таким чином, на сьогодні британці добилися свого під час поточного головування Тоні Блера в Раді Міністрів ЄС. А американцям, які надають потужну підтримку прагненням Туреччини вступити до ЄС, ще раз вдалося діяти від імені «європейської влади». Переговори про вступ Туреччини тепер є фактом.
Однак значна частина суперечок про можливий вступ Туреччини була зосереджена не на тих проблемах, чи стоїть Туреччина в культурному сенсі «в одному ряду» з Європою або чи зможе Європа прийняти 100 мільйонів мусульман. Реальна проблема, яку не оспорювала навіть більшість турків, полягає в тому, що Туреччина ні в економічних відносинах, ні — насамперед — в сенсі ще не достатньо зрілої демократії не готова до повного членства в ЄС.
Попри значні успіхи, демократизація — це лише корпус. Громадянські права та права людини все ще не відповідають західноєвропейським стандартам, релігійні й етнічні меншини визнані тільки на папері, історичний геноцид вірмен визнається тільки на словах, а цивільний контроль над збройними силами залишається слабким.
Розгляд цього довгого списку недоліків ставить західних критиків у незручне становище перед їхніми турецькими співрозмовниками — прихильниками об’єднання Європи. Виступаючи за об’єднання із Заходом, сили Туреччини знаходять стільки ж недоліків у політичній системі своєї країни, як і європейські критики, але вони сподіваються, що перспектива членства в ЄС прискорить проведення реформ. Турки-націоналісти, з іншого боку, розглядають приєднання до ЄС, головним чином, як підтвердження національної влади, і вважають будь-яку критику країни оскверненням національної честі турків.
Якби початок переговорів про вступ був відкладений або переговори були відмінені, турецькі прихильники об’єднання Європи постраждали б від негативної реакції націоналістів. Навіть тепер нерозділене кохання Туреччини до Європи все ще може поступово перейти в огиду. Притому, що ісламський фундаменталізм і великий націоналізм Туреччини продовжують надавати інші варіанти вибору, повернені на Схід.
Таким чином, на захисників умовного вступу надзвичайно тиснуть, щоб вони залишалися люб’язними навіть тоді, коли турецька влада інсценує провокації, наприклад, нещодавній позов проти відомого письменника Орхана Памука за «суспільний наклеп на турецьку ідентичність», оскільки він осмілився засумніватися в офіційній позиції щодо вірменського геноциду. У результаті — загальна відсутність ясності в тому, якою повинна бути Туреччина на момент вступу, характеризує суперечки про вступ, зосереджені — так само, як і на недавніх референдумах із прийняття конституції ЄС у Франції та Нідерландах, — на досить безглуздих загальних фразах.
Набагато важливіше те, що відсутність ясності в питанні про вступ Туреччини відображає подвійність Європи в уявленні про саму себе. Безумовно, Туреччина демонструє суттєві політичні та культурні відмінності, особливо коли йдеться про важливість громадянського суспільства, рівність статей і роль релігії в суспільному житті. Але справжнє запитання: якою самі європейці хочуть бачити Європу?
«Поглиблення» та «розширення» європейської інтеграції, на перший погляд, є протилежностями. Австрія більше не хоче приймати членів — за винятком Хорватії, що є нелогічним, — а хоче поглибити політичну та культурну єдність ЄС. Багато «старих» європейців, у тому числі Німеччина після відставки Шредера та Франція при слабкому Жаку Шираку, поділяють цю позицію. У Великій Британії, що веде нації «нової» Європи, немає жодного бажання приймати конституцію ЄС, надати більше виконавчої і парламентської влади Брюсселю, створити сильніший Європейський парламент або вводити євро.
Як і багато нових членів, Велика Британія віддає перевагу Європі, що складається з різних малопов’язаних між собою націй — по суті, зоні вільної торгівлі, але з відкритими кордонами на її периферії, — з достатньою стратегічною координацією для того, щоб створити квазіімперію в геополітичному значенні нарівні зі Сполученими Штатами. Фундаментальна відмінність полягає в тому, що слабопов’язаний Союз є привабливим для всіх претендентів, в тому числі Грузії, України й інших колишніх радянських держав — і можливо, навіть для північноафриканських країн, наприклад, Марокко. Тоді як «поглиблена» Європа з ясною політичною ідентичністю, високими правами на соціальне забезпечення та зростанням культурної одноманітності, звісна річ, віддалиться й не буде такою привабливою для цих країн.
Тоді парадокс полягає в наступному: те, що насправді пропонують туркам британці з їхнім протистоянням «поглибленню» європейської інтеграції — це якраз своєрідне «привілейоване партнерство», яке підтримує Австрія разом із Ангелою Меркель. Обидві позиції відхиляють ідею зробити Туреччину справді «європейською».
Структура, яку, здається, має на увазі Велика Британія, на думку деяких, нагадує вільний союз, що зв’язує Британську Співдружність. Але «витівка історії» може полягати в тому, що навіть якщо британцям вдасться покращити перспективи Туреччини на вступ, перегляд умов договору, укладеного в Ніцці, — що стане необхідним у разі вступу Хорватії — швидше за все, приведе до сильнішої європейської інтеграції. Таким чином, ми можемо отримати як поглиблення, так і розширення ЄС — те, що на сьогодні здається неможливим.
Клаус ЛЕГГЕВІ — політолог, директор Центру ЗМІ та взаємодії в університеті Гісcена в Німеччині
