Закриття Америки

Сполучені Штати «зациклилися» на обговоренні імміграції. У штаті Аризона нещодавно набув сили закон, який приписує місцевій поліції перевіряти імміграційний статус людей, затриманих із інших причин, — і вимагає, щоб іммігранти подавали докази свого легального статусу на першу вимогу.

Адміністрація Обами розкритикувала закон, релігійні організації протестують, називаючи його дискримінаційним, а федеральний суд видав тимчасову заборону, постановивши, що імміграція — це питання федерального рівня. Незважаючи на результат даної судової справи, закон Аризони виявився популярним в інших штатах, і це засвідчує зростаючу значущість імміграції як політичної проблеми.

Якби США замкнулися в собі й серйозно обмежили імміграцію, то виникли б серйозні наслідки для позиції Америки в світі. За сьогоднішнього рівня імміграції Америка є однією з небагатьох розвинених країн, які можуть уникнути демографічного спаду й зберегти свою долю світового населення, але це могло б змінитися, якби реакції на терористичні події чи суспільна ксенофобія закрили кордони.

Страхи з приводу впливу імміграції на національні цінності й на виразне відчуття американської ідентичності існують із часів народження нації. У XIX столітті партія «Нічого-не-знаю» була побудована на неприйнятті іммігрантів, особливо ірландців. Азіатам окремо був обмежений в’їзд до країни з 1882 року, і далі, з виходом закону про обмеження імміграції 1924 року, приплив іммігрантів сповільнився на сорок років.

Упродовж XX століття нація зареєструвала найбільший відсоток своїх мешканців, народжених за кордоном, 1910 року — 14,7% населення. На сьогодні 11,7% мешканців США народилися за кордоном.

Незважаючи на те, що американці — нація іммігрантів, більшість із них ставляться до імміграції радше скептично, ніж із співчуттям. Залежно від підрахунку голосів, або відносна, або абсолютна більшість хотіла б зменшити кількість іммігрантів. Криза загострила такі погляди, і в 2009 році вже половина американців підтримувала зменшення легальної імміграції, в 2008 році їх було лише 39%.

Як кількість, так і походження нових іммігрантів викликали заклопотаність впливом імміграції на американську культуру. Дані перепису 2000 року засвідчують стрімке збільшення латиноамериканського населення, значною мірою завдяки хвилям нових іммігрантів, легальних і нелегальних. Дійсно, демографи передбачають, що в 2050 році неіспаномовні білі становитимуть лише незначну більшість мешканців США. Латиноамеріканці становитимуть 25%, афро-американці — 14%, азіати — 8%.

Більшість свідчень говорять про те, що останні іммігранти асимілюються, принаймні, так само швидко, як і їхні попередники. Необхідність ефективно спілкуватися разом із ринковими силами створюють потужну стимул-реакцію опанувати англійську й досягти певної міри асиміляції. Сучасні ЗМІ також допомагають новим іммігрантам заздалегідь дізнатися про їхню нову країну більше, ніж могли іммігранти століття тому.

Тоді як стрімке зростання імміграції може викликати соціальні проблеми, прибічники стверджують, що в довготривалій перспективі імміграція підсилює потугу США. Дійсно, 83 країни і території, включаючи найбільш розвинені країни, зараз мають показник народжуваності нижче, ніж потрібно для підтримки постійного рівня населення. Щоб підтримувати поточну чисельність населення, Японія, наприклад, має приймати 350 000 іммігрантів на рік протягом наступних 50 років, що дуже важко для культури, яка історично завжди була ворожою до імміграції.

Всупереч цьому, незважаючи на подвійне ставлення американців, США залишаються країною імміграції. Статистичне бюро прогнозує, що населення Америки виросте на 49% протягом наступних сорока років.

Сьогодні США — третя в світі країна за чисельністю населення; 50 років потому вона, імовірніше, третьою і залишиться (після Китаю та Індії). Імміграція важлива не лише для економічної потужності, але, враховуючи, що майже всі розвинені країни старіють і стикаються з тягарем утримання старших поколінь, вона могла б допомогти зменшити гостроту цієї політичної проблеми.

До того ж, хоча дослідження говорять, що короткочасні, легко вимірні економічні вигоди на національному рівні відносно малі й некваліфіковані робітники можуть страждати від конкуренції, кваліфіковані іммігранти можуть бути важливі для певних галузей економіки. Одновідсоткове збільшення кількості іммігрантів серед випускників коледжів приводить до 6% збільшення патентів на людину. 1998 року інженери китайського й індійського походження управляли чвертю високотехнологічних бізнесів Силіконової долини, які оцінювалися в 17,8 млрд. доларів, а 2005 року народжені за кордоном іммігранти за десятиліття допомогли запустити кожну четверту з американських нових технологій.

Тією ж мірою важливі вигоди від імміграції для м’якої сили Америки. Той факт, що люди хочуть виїхати до США, разом із висхідною мобільністю іммігрантів збільшує привабливість країни. Америка, як магніт, і багато людей можуть уявити себе американцями, тому що багато успішних американців виглядають, як люди в інших країнах.

Більше того, зв’язки між іммігрантами, їхніми сім’ями й друзями на батьківщині допомагають передавати точну і позитивну інформацію про США. До того ж, присутність усіляких культур створює шляхи зв’язків із іншими країнами й допомагає створити істотне розширення американських позицій у добу глобалізації. Замість того, щоб розріджувати жорстку й м’яку силу, імміграція підсилює обидві.

Один азіатський високопоставлений державний діяч, який довго й проникливо спостерігав як за США, так і за Китаєм, зробив висновок, що Китай не перевершить Америку як провідну державу XXI століття через здатність Америки залучати кращих і розумніших людей із усього світу й об’єднувати їх в багатоманітну творчу культуру. Китай має більше населення, а значить більше робочої сили, але, на думку політика, китаєцентрична культура Китаю зробить його менш творчим, ніж США.

Хоча опір звичайних американських громадян конкуренції з боку іноземних іммігрантів у період високого безробіття цілком можна зрозуміти, було б смішно, якби сьогоднішні дебати призвели до політики, яка відключає Америку від одного з її унікальних джерел сили.

Джозеф С. НАЙ-молодший — колишній заступник міністра оборони США, нині професор в Гарвардському університеті й автор книги «М’яка сила: засоби досягнення успіху в світовій політиці».