Зміна фронту
Cтосунки між Росією і Заходом сьогодні гірші, ніж коли-небудь, а криза за лінією Москва — Вашингтон, безсумнівно, найбільша з днів зустрічі в Рейк’явіку 1986 року, коли гласність і перебудова були ще «в пелюшках».
Для Заходу причини цієї ситуації очевидні: винен президент Володимир Путін, який порвав із визнаними на Заході цінностями — передусім із демократією. Природним наслідком такого переконання стала боязнь Росії, як країни, яка все більш зневажливо ставиться до незалежності колишніх радянських республік. До того ж у коло російської еліти втиснулися горді нувориші, які готові при кожній зручній нагоді здіймати політичний галас iз приводу поставок енергоносіїв. Власне ось ці три загрози і стали одним із приводів заяви, яку віце-президент США Дік Чейні оголосив 4 травня у Вільнюсі.
ПОМИЛКА БУША
Якщо подивитися на стосунки США— Росія з Вашингтона, то, більш за все, дивує те, що адміністрація Буша, яка звичайно не добирає вислови, в цьому питанні виявляє дивну стриманість. У президента Буша вже було чимало приводів, щоб пожаліти про те, що 2001 року в Любляні він зазирнув Путіну в душу. Що вже він там знайшов, скоріше за все, піддався ілюзії. І не признається в помилці лише тому, що нічого б цим не виграв.
Фракція реалістів у республіканській партії вперто критикувала президента Бориса Єльцина, бо, на їхню думку, він був занадто ліберальний. Тепер вихваляє Путіна, щоправда, складно відгадати чому. За дивним збігом обставин на чолі цієї групи виявився колишній громадянин СРСР Дмитро Саймс, президент прореспубліканського Центру ім. Ніксона. На його думку, з Росією потрібно розмовляти м’яко, оскільки вона нам потрібна у війні з тероризмом і в спорі про іранську ядерну програму.
Справедливість цих аргументів було перевірено життям. Так що в Америки немає причин, щоб ласкаво ставитися до Росії — і це факт, який віце-президент Дік Чейні розуміє краще, ніж будь- який сановник iз Білого дому.
Тим часом президент Путін iз своїм почтом стають нечувано самовпевненими. Адже за 1999—2005 роки, в перерахунку на долари, ВВП цієї країни зріс чотирикратно. Російські лідери можуть тепер виголошувати радісну звістку: «Росія повертається в гру!» І вона повернулася. Після української помаранчевої революції повсюдне відчуття на Заході було таке, що росіяни переборщили з тиском на Київ. Абсолютно іншого погляду дотримується Путін. Як стверджують джерела, позицію Москви щодо Києва він вважає занадто поблажливою.
ПОВТОРЕННЯ ФУЛТОНА?
Даючи вихід своїй агресії, Москва порівняла вільнюський виступ Чейні з відомою промовою Вінстона Черчілля про залізну завісу в Фултоні. За іронією долі, на тлі цих «щипків» повинен відбутися запланований на липень петербурзький саміт держав, що входять до G8, вірніше Росії і семи найбільш розвинених країн світу.
Про що ж говоритимуть партнери, що так сильно відрізняються один від одного? Президент Путін запропонував дискусію про енергетичну безпеку. Будучи дев’ятим у світі виробником нафти і п’ятим — газу, Росія, звичайно, могла б багато що запропонувати, але не за нинішніх умов. Щоправда, завдяки правильно проведеній у 90-х роках приватизації нафтової промисловості Росія в 1999—2004 роках наполовину збільшила виробництво нафти, але після конфіскації майна ЮКОСу видобувна галузь у країні починає переживати стагнацію. І буде, мабуть, ще гірше, бо Кремль збирається захопити й інші приватні концерни.
Одночасно представники російських фірм із енергетичного сектора почали займатися ларьочними авантюрами зі своїми клієнтами. 18 квітня директор Газпрому Олексій Міллер буквально вилаяв послів з країн Євросоюзу, які перебувають у Москві, погрожуючи, що «коли Європа продовжуватиме пустувати, то Росія спрямує всі свої поставки газу до Китаю». Пустувати? Йшлося про голову Єврокомісії Жозе Мануел Баррозу, який визнав, що варто подумати про створення договору, який дозволив би набути незалежність від Газпрому і Путіна.
Додав жару й Чейні: «Використання нафти і газу для покарання і шантажу не має нічого спільного з цивілізованим бізнесом». А тижнем пізніше твердолоба позиція Міллера знайшла своє підтвердження в словах Путіна.
І начебто цього було замало, президент Джордж Буш, віце-президент Чейні і держсекретар Кондолізза Райс розпочали інтенсивну кампанію з метою зламати монополію Росії на поставку енергоносіїв iз Середньої Азії за допомогою труби, якою газ iз Казахстану поплив би до Європи через Азербайджан і Туреччину. Відмова від проекту експлуатації величезного родовища Штокман під дном Баренцового моря (що чудово задовольняє газові потреби США) чи виключення американців з цих інвестицій (Chevron і ConocoPhillips) — стали б у такій ситуації симетричною відповіддю з боку Росії.
Також Захід стурбований ставленням Росії до розвитку демократії і суверенітету колишніх союзних республік. Помаранчева революція стала паростком нового порядку в регіоні, об’єднавши ЄС і США проти авторитарного режиму Путіна. Єдиний у цьому питанні Захід тепер наполягає, щоб на саміті в Петербурзі торкнутися також і проблем Білорусі та Грузії — і це дійсно важливі теми.
РОСІЙСЬКА АВАНТЮРА
Впливові російські націоналісти, такі як Олександр Проханов, з повним схваленням порівнюють сьогоднішню Росію з Німеччиною 30-х років, піклуючись про територію, яка колись належала радянській імперії, і яку вони хотіли б повернути. Що сьогодні сильніше за все загрожує безпеці Європи, так це можлива анексія автономних грузинських територій — Абхазії та Південної Осетії, яку президент Путін може здійснити відразу ж після саміту. Також, можливо, він роздумує і про приєднання Білорусі, з якою 10 років тому Москва ввійшла в подвійний союз. У Середній Азії Росія робить усе, що в її силах, щоб змусити американців піти з авіабази в Киргизстані, хоч це й могло б призвести до розпаду цієї держави.
Російська зовнішня політика рішуче взяла антизахідний курс, створюючи враження, що президента Путіна вже не цікавить приналежність до європейсько-американського клубу, і що його членам загрожує грізне покарання. Російський керівник може дати доказ переваг російської економіки над західною, якщо його країна досягне 7% економічного зростання. А може й нагадати їм, наскільки вони залежать від російського газу.
Одна із загроз петербурзького саміту полягає в тому, що він може стати для Путіна оказією для святкування узурпації абсолютної влади. І цілком можливо, що ця зустріч відкриє нову сторінку в історії криз на лінії Захід—Росія. У доцільності проведення саміту висловили сумніви американський сенатор Джон МакКейн і колишній економічний радник Путіна Андрій Ілларіонов.
Чи вдасться нам уникнути цілком передбачуваної трагедії, і чи не краще було б відкласти цей саміт до появи нових перспектив? На жаль, ми можемо стати свідками могутньої Російської авантюри.
Андерс АСЛУНД — експерт Міжнародного інституту економіки у Вашингтоні
