Зовнішня політика

Коли Володимир Путін став президентом Російської Федерації у березні 2000 року, від колишньої російської могутностi залишалася лише тінь. За дев’ять років країна так і не оговталася від розпаду СРСР. Хоча росіяни вважали, що врятували головне — ядерний арсенал і місце постійного члена в Радбезі ООН, кінець холодної війни був ознаменований поразкою Москви. Країна позбавилася п’ятої частини своєї території, а колишні українські, казахські, грузинські провінції стали незалежними державами. Населенню було завдано тяжкої травми.

Офіцер КДБ, що залишився без роботи, Володимир Путін, переживає ці події як низку принижень. 2005 року у зверненні до Федеральних Зборів глава російської держави сказав, що «крах Радянського Союзу був найбільшою катастрофою століття». Це незрозуміло Заходу, але очевидно для російського патріота, адже кінець iмперії опустив Росію до рівня посередньої держави, не здатної оскаржити перевагу Вашингтона на світовій арені.

Мало того, 1996 року було зруйновано ще один міф. Армія — перлина, успадкована від СРСР, — виявилася неспроможною подавити заколот у Чечні. Хасав’юртівські угоди, що поклали край битвам і надали фактичну незалежність маленькій кавказькій республіці, стали новим приниженням для генералів. Єдине, що дісталося Москві від цієї війни, — це докори європейських столиць за безчинства російської армії, новий виток напруженості на всьому Північному Кавказі й активізація радикального ісламізму.

Втрата Москвою позицій на міжнародній арені здавалася неминучою. Незважаючи на вплив в ООН, Москва безсило спостерігала за західним вторгненням у «братську» Сербію 1999 року й подальшим вповзанням НАТО — її ворога часів холодної війни — на територію Польщі, Чехії та Угорщини. Незважаючи на великі поступки, росіяни відчували, що Захід ставиться до них зверхньо. Не встигла Москва змиритися з виходом США з Договору з ПРО 2002 року, як Вашингтон заявив про намір розгорнути свій протиракетний щит на території Польщі й Чехії, на відстані пострілу від російської землі.

ВІД «СТРАТЕГІЧНОГО ПАРТНЕРСТВА» ДО «КОЛЬОРОВИХ РЕВОЛЮЦІЙ»

2001 року Володимир Путін скористався можливістю повернутися у велику дипломатичну гру: після терактів 11 вересня він став першим іноземним лідером, який висловив підтримку американському народу. Усвідомлюючи, яку вигоду він може мати зi зближення з Вашингтоном у питанні боротьби з тероризмом, російський президент сів на колесо Джорджу Бушу й відтоді почав систематично називати чеченських «бойовиків» «терористами». Росія дозволила новому союзнику розмістити військові бази у своїй середньоазіатській вотчині: в Узбекистані, Таджикистані, Киргизії з’явилися американські об’єкти. Навіть епізод з іракською війною, коли Володимир Путін приєднався до антивоєнного фронту під головуванням Жака Ширака й Герхарда Шредера, не завадив «стратегічному партнерству» між Москвою й Вашингтоном.

Однак образа Росії на своїх західних партнерів усе ще сильна. Націоналістична риторика пронизує дискурс російського керівництва, й 2002 року всього 13% жителів Москви — найбільш відкритого Заходу міста Росії — були доброї думки про Сполучені Штати. Грузинська (2003) і українська (2004) «кольорові революції», якi довелися як на цей відповідний момент, викликають різкий поворот російської зовнішньої політики. Москва вважає зраду України й Грузії останнім приниженням, останнім «диктатом» iз боку Заходу. «Кольорові» революції («революція троянд» в Грузії та «помаранчева революція» в Україні), внаслідок яких проросійські уряди були скинуті без єдиного пострілу, здаються зрадою Москві, не здатній захистити свої інтереси в близькому зарубіжжі. Грузинська й українська демократична опозиція відкрито висловлюють прагнення зближення із Заходом. Кремль підозрює Вашингтон у фінансовій допомозі революціонерам. Москва вважає, що зазнала агресії на власній території, й підкреслює це.

Лідер пропутінського молодіжного руху «Наші» Василь Якеменко у своєму виступі від 2005 року резюмував російські настрої: «Європа так чи інакше давно поставила питання, хто працюватиме на європейських заправках — турки чи українці. Це питання вирішене зараз на користь українців. Зрештою, майже всю свою історію Україна була колонією, просто раніше вона була російською колонією, а тепер стала американською».

Москва й нині почуває себе ображеною, незважаючи на те, що вона ще ніколи не була настільки впевнена в собі. Незважаючи на структурні слабкості — здебільшого демографічні й економічні — Росії вдалося зробити приголомшливий стрибок, що дозволив їй претендувати на більш почесне місце у співдружності націй. Її армія, що частково стала професійною, надолужує відставання в інфраструктурі, й країна поступово повертається на друге місце в світі з експорту озброєнь. Нафтова рента гарантує економіці стабільне зростання й дозволяє оздоровити фінансову ситуацію. Європа дедалі сильніше залежить від експорту російського газу.

ГАЗОВА ВІЙНА ТА ДИПЛОМАТИЧНА ТВЕРДІСТЬ

Здобувши впевненість завдяки частковому відновленню колишньої величі, Володимир Путін, якого критикує Захід, заявляє про готовність розштовхувати всіх, аби повернути Росії місце, якого вона гідна. У маніфесті пропрезидентської «Єдиної Росії» говориться про прагнення Кремля проводити політику відновлення країни всупереч недругам, які готують для неї принизливе місце в сучасному світі. Для цього близькі до влади політологи висувають двозначне поняття «суверенної демократії», що поєднує в собі затвердження верховенства суверенітету країни над демократичними принципами й відмову Росії від будь-якої моделі, нав’язаної з-за кордону.

Такому жорсткому затвердженню суверенітету як фундаментальної цінності російської держави можна знайти безліч застосувань. Починаючи з 2005 року, Москва стискає лещата по відношенню до сусідів і погрожує Україні й Грузії припинити постачання газу. Якщо ці країни обрали емансипацію й Захід, нехай платять за постачання за ринковими цінами, а не за «дружніми» тарифами, підкреслює Кремль.

У дипломатичній сфері Москва теж зміцнює свої позиції. У відповідь на наполегливі вимоги Європи й США щодо створення незалежного Косово Росія запевняє, що не кине Сербію. Щодо іранського досьє російська дипломатія намагається зайняти місце арбітра між західними учасниками переговорів та владою Ірану. Щоб підкреслити новий стан речей, Володимир Путін йде на зближення з венесуельським президентом Уго Чавесом, ще одним викривачем «американського імперіалізму».

Навесні 2007 року, коли на перший план знову виходить американська система ПРО, Москва посилює свою позицію, 9 травня Володимир Путін навіть говорить про «зневагу до людського життя (:) претензії на світову винятковість і диктат» з боку Вашингтона, які можна порівняти, за його словами, з «часами третього рейху». Це посилення позиції, що спостерігається з 2005 року, не позбавлене театральності, розрахованої на російську громадськість. Але відродження націоналістичної риторики Кремля для правдоподібності мусить мати практичне втілення, й приводом для демонстрації сили стає все що завгодно. Зокрема й сварка між Росією та її естонським сусідом з приводу перенесення в Таллінні монумента радянським солдатам, загиблим у Другій світовій. Підігріті промовою російського президента про «профанації», молоді російськомовні естонці спровокували в кінці квітня 2007 року зіткнення в центрі Таллінна. Одного загиблого й 150 поранених під час нічних заворушень, напевно, слід вважати побічними жертвами «відродження» Росії.