Африканська джазова спека Донецька

КІЛІМАНДЖАРО ТА БУБКА

Донецьк зустрічав гостей сонцем і цвітінням райських яблучок. І те, й інше було логічним продовженням фантастичної розповіді в поїзді одного фотокора про підкорення Кіліманджаро. Коротко про Африку ми дізналися наступне. Арабська дівчина трохи не спалила фотографа очима крізь чадру у ліфті готелю. У глибині Африки всі місцеві особні чоловічої статі тягаються із сагайдаком, в якому дві тупі стріли. Виявляється, дітей можна заводити хоч із тринадцяти років. «До того ж у жінок безліч прав, і при розлученні за ними левова частка майна, — поважно сказав фотограф. Це повідомлення дуже сподобалося київським журналісткам. «А ось одружуватися чоловікам дозволено тільки в тридцять. І весь цей час жених доводить своє кохання нареченій тим, що стріляє їй по сідницях тупими стрілами». Тут наші дівчата зажурилися. Навіщо ж традиції зі «стрілами Амура» доводити до абсурду? «Що стосується вулкана Кіліманджаро (6000 м), — закінчив розповідь фотограф, — то з наших журналістів до вершини дісталося тільки двоє. Піднялися ми ніби на край гігантської чашки. І в грудях виник кристал, крізь який я на секунду побачив весь Всесвіт… Крім родичів». Чому родичам місця у Всесвіті не знайшлося, ми у підкорювача не запитували. Мабуть, щось особисте…

Наповнені африканськими враженнями, ми зійшли в Донецьку. Не Африка, звичайно, але спека також цілком пристойна... З минулого року в Донецьку сталися зміни на краще — іномарки присмиріли і перестали скорочувати собі шлях за рахунок тротуарів. Так що можна було спокійно, задерши голову, розглянути спортивного донецького героя — прижиттєвий пам’ятник легендарному Олегу Бубці. Стальний Бубка швидше нагадував астронавта, ніж легкоатлета, і своєю тичкою, немов списом, протикав синій покров небес…

ВІД СЕКСУ ДО СЕРЦЯ

На прес-конференції фестивалю (організованого медіа-групою Level і міськрадою) я поцікавився у членів журі, чого для них у джазі більше (враховуючи його трансформацію за сто років від «музики сексу» до «музики серця») — чуттєвості чи щирості. Президент фестивалю Олександр Сєрий плавно обійшов сексульне ядро запитання і відповів, що особисто для нього джаз асоціюється «з сонячним світлом і чудовим настроєм». Легендарний конферансьє з Пітера Володимир Фейертаг зазначив: «Секс, звичайно, охоплює будь-які прояви людської діяльності. І секс для людства важливіший за джаз. Але джаз, що зовсім не зайве, розвиває і чуттєвість, і естетику...»

Не зайвими були й гроші, приготовлені для переможця серед юніорів — гран-прі тягнуло на 8 тисяч гривень.

ШИКАРНІ БУРЛАКИ

Отже, о 6 годині вечора розпочалося джазове чаклунство.

Відкрила концерт київська вокальна група «Men sound». Разом вони нагадували збірну, яка складається із дуету «Смеш», тріо «Бі Джиз» і соліста-одинака Рубена — колоритного східного парубка, що володіє соковитим басом.

На початку якось вони не дуже брали. Цей стан можна назвати «в очікуванні екстазу». Стараються, обличчя кривлять (маніяк-оператор весь час показував чийсь перекошений рот на весь екран). Все це нагадувало не дуже наполегливе приставання до дівчини. Кавалер все вмовляє і вмовляє, але нескінченно далекий від рішучих дій. Не вистачає градуса, на зразок пива…

Рубен, по-французькому грасируючи, оголосив російську народну пісню «Дубинушка». І тут несподівано хлопці розгойдалися, «драйванули» на бурлацькому хіті. Цих молодців у шикарних білих костюмах, звичайно, насилу можна було уявити, як вони волочать баржу по Волзі. Але, наприклад, кілька десятків надувних матраців із красивими дівчатами в бікіні — вони точно б потягли. Приблизно те ж за напруженням почуття вдалося їм витягнути з української народної «Дай менi, дівчино, зiлля». Бас Рубена звучав особливо вимогливо.

У фойє, в перерві, оркестр Сергія Щербакова не слабо виводив «Який прекрасний цей світ» Армстронга — голосом самого Армстронга. Загоріле обличчя та сивий «їжак» соліста з Антрацита чудово доповнювали високохудожній хрип. Якщо закрити очі, то антрацитове виконання відрізнити від нью-орлеанського майже неможливо.

Після перерви виступило тріо трубачів на чолі з Валерієм Колесниковим. Колесников грав віртуозно, але композиції були чимось на зразок старечої скарги, мовляв, грошей мало, кефір дорогий… Однак на дні цих блюзових нарікань хитро поблискувала іронія, що робило речі по-справжньому темпераментними, сильними і безпощадними до себе.

МАЛЕНЬКА ЛЕРА

Вже ближче до восьмої з’явився спецгість фестивалю — Лера Герхнер (Німеччина — Росія).

У маленьких, панківських окулярах, зеленій майці та оранжевих асиметричних колготах у велику сітку, які обтягували тонісінькі ніжки, вона була схожа на нестримну Пеппі Довгупанчоху з Гамбурга (в нічних клубах якого вона найчастіше і виступає), представляючи суміш зухвалої дівчинки-підлітка та пороку.

Але в її хриплуватості, крім ліні, іскрилися спочатку ледве помітні вуглинки пристрасті. Ці крихти почав роздувати саксофоніст Олексій Попов. Його білі імпозантні брюки протиставлялися хуліганському вбранню Лери.

Сакс спочатку злегка муркотів, а потім заревів на повну силу і попер, неначе заряджений весняною енергією слон. Чорні крапельки окулярів Лери, завзято блиснувши, прийняли виклик, і крізь інфантильне звучання її голосу почало прориватися непідроблене буйство.

Зав’язався чудовий діалог вокалістки із саксофоністом. Попов пустив лютим носороговим галопом свій саксофон, і Лера, немов підкорена дочка вождя, на знак визнання сили, встала перед музикантом на коліна. Потім вона дала такий вокал, що потік енергії закрутився і пішов вгору. Саксофоніст не відстав — слідом помчався другий потік енергії. Третім учасником стала електрогітара. Всі три потоки: саксофон, електрогітара і голос — переплелися, неначе повітряні змії. Контрабасист, ритм-секція дуже чітко позначили конструкцію, в якій пульсував звук. Як уособлення спокою далеким фоном розтікся рікою синтезатор. Нарешті, торкнувшись небес, голос Лери обірвався і розсипався барабанним дробом… Публіка відбивала долоні хвилин п’ять. І щоб дещо вгамувати емоції, Гехнер виконала класичний блюз «Georgia On Му Mind».

Співачка зняла окуляри, і в її «дикунському», мулатсько-індіансько-африканському обличчі проступила материнська м’якість. Джоджію вона вкладала спати, наче дитину. Крізь зухвалі риси Лери просвічувала проста і прадавня мудрість. Це була приборкана лава, яка не стільки обпалює, скільки дарує тепло. Так і Попов зумів із свого інструмента витягнути звуки абсолютно найніжніших відтінків…

«Чекаємо на вас завтра! — сказав Фейертаг публіці. — Коли виступають такі артисти, робочий день — це несерйозно!», — підвів він підсумок першого фестивального концерту.