Альфа українського рок-н-ролу

Даха Браха, Брати Карамазови, Мертвий півень, Димна суміш, Перкалаба, Мad Heads XL, Кому вниз, ТІК, Плач Єремії, Піккардійська терція, Мандри, ТНМК, білоруський Ляпіс Трубецькой, Гайдамаки, Бумбокс, ВВ, Океан Ельзи взяли участь у концерті пам’яті Сергія Кузьмінського «Я вернувся домів».

Цікаво, що концерт Братів Гадюкіних майже збігся в часі із виступом у Києві Рінго Старра, барабанщика «ліверпульської четвірки». Культові «Гади» для української музики — те саме, що The Beatles — для британської. Принаймні, за показником суспільно-музичної революційності. От тільки на відміну від The Beatles наші «Брати...» до тих пір в штучному андеграунді.

— «Гади» — це фундамент українського рок-н-ролу, — говорить Місько БАРБАРА з Мертвого півня. — Львів. Початок 90-х. Брати Гадюкіни, сестричка Віка... Невдовзі з’явилися Плач Єремії й «Півні». Нам здавалося, що ми — центр всесвіту. І все, що відбувається довкола, — фігня. Лише ми творимо історію. Певною мірою, так і було.

— Сергій Кузьмінський — голос революції в українській музиці, — вважає Олександр «Фоззі» СИДОРЕНКО з ТНМК. — Була собі естрада. Жила на УТ-1. Потім з’явилися Брати Гадюкіни і все змінилося.

— Якось мій однокласник дав послухати касету «Братів...» , — згадує Славко ВАКАРЧУК з Океану Ельзи. — Якби не послухав той запис, хтозна, чи повірив би, що можна співати рок українською мовою.

— «Гадів» вважають найбільш вдалою інкарнацією The Rolling Stones в українському музичному просторі, — зазначає Олег СКРИПКА з ВВ. — Не лише стилістично. А ще з огляду на те, що вони теж виконали певну місію. Адже саме їм вдалося змінити уявлення про сутність речей всього пострадянського покоління. Певен, перебудова в Україні почалася саме з пісні «Всьо чотко!»

Пригадуєте, тоді суспільство було криміналізоване, безкультурне і депресивне. Відбувся не тільки політичний злам (розпад СРСР), а й економічно-соціальний (інфляція, безробіття, злидні... ). Проспектом Свобода у Львові прогулювалися «пацани», зодягнені у спортивні костюми китайського виробництва, і лузали насіння. Власне, той час знайшов відображення у творчості Братів Гадюкіних. І це, як модно казати в рок-тусовці, чіпало. Своєю легкістю, невимушеністю, безпосередністю, «свіжістю»...Чіпає й зараз. «Брати...» далі актуальні. Вони — наша історія. А в історії, як то буває, є місце і перемогам над собою, і поверненням на круги своя...

Деякі музиканти влучно зауважують, що за двадцять років нашої незалежності було тільки два комфортних для української музики періодів. Перший — тривалий: тягнувся впродовж двох третин 90-х. Другий — перший рік президентства Ющенка. Далі — знову андеграунд. Досі. Як показав концерт, в цьому андеграунді перебувають тисячі людей. Живуть сім’ями. Кілька поколінь. І в цьому, зокрема, «заслуга» вітчизняних журналістів, які нав’язали (і продовжують нав’язувати) українцям маргінальне уявлення про себе. Режисер події «Я вернувся домів» Михайло Крупієвський зазначає, що хоч українська культура — яскрава і виразна, у нас дуже розмите уявлення про неї. Тому, за його словами, треба її представляти з почуттям стилю і смаку, показуючи, де проходить межа між культурою і кітчем. Зрештою, культурою і мракобіссям, маючи на увазі низькоякісну російську попсу. (Дякуємо, Михайле, за жорсткий роковий концерт! До речі, і прекрасний відеоряд).

У вітчизняній новітній історії чимало поразок. Найсвіжіші в пам’яті — останні два роки, коли «вимивання» всього українського стало особливо відчутним. Об’єднавшись у даній події, музиканти продемонстрували приклад для всього суспільства, очевидно, пам’ятаючи, що український рок завжди сприяє відчуттю своєї приналежності. (Скільки разів так було!) Цим промовистим актом вони засвідчили, мовляв, не треба чекати згуртування політиків, потрібно консолідуватися самим!

— Українцям властивий об’єднавчий процес, — підсумовує режисер Сергій ПРОСКУРНЯ. — Ми вміємо об’єднуватися за різними ознаками: професійними, кумівства, близького і далекого рідства, кулінарними (створивши партії закоханих в сало чи шанувальників вареників)... А головне — можемо це робити перед лицем небезпеки — коли йдеться про втрату нашої ідентичності. Тоді стаємо конструктивними і сповненими любові один до одного. Зараз саме такий період.

КОМЕНТАРI

Фома, гурт «Мандри»:

— Я давно не бачив такої класної рок-тусовки! Вона свідчить якраз про те, що принаймні в музичній спільноті все добре. До речі, це приклад для решти нашого суспільства.

Цей концерт — безпрецедентна подія в історії вітчизняної рок-музики! Навіть відчуваю давно призабуте хвилювання. Історія українського рок-н-ролу продовжується, незважаючи на несприятливі для нього обставини. Зокрема, і завдяки Братам Гадюкіним, які, власне, її розпочинали.

Андрій ХЛИВНЮК, гурт «Бумбокс»:

— Фактично, «Гади» є частиною всіх тих команд, що беруть участь у концерті пам’яті Сергія Кузьмінського. Усі ми використовуємо «фірмові» вислови з їхньої творчості. Слухаємо в автівках пісні. Так чи інакше, виростали/формувалися на цих композиціях. Урешті, «Брати...» — частина української музичної історії та історії загалом.

Нам треба робити те, що цікаво, що знакове й шляхетне для суспільства.

Сашко ЯРМОЛА, гурт «Гайдамаки»:

— Я без пафосу скажу, що нагадування про Сергія стимулює процес рок-н-ролу в українському суспільстві. Тому що цього рок-н-ролу стало дуже мало, натомість — багато попси. Сергій був людиною непопсовою. Стовідсотково. І ця подія несе в собі рок-культуру. Очевидно, треба об’єднуватися, але в першу чергу треба робити рок-н-рол. Просто бути незалежним від матеріальних цінностей, від системи, від усього цього піару в мас-медіа... Просто робити те, що любиш. Робити з любов’ю. З відчуттям свободи. А для того треба бути вільним.

Сергій ХАРЧУК, директор фестивалю «Славське-рок»:

— Якось із другом Володимиром Лавренчуком, головою правління «Райффайзен Банк Аваль», ми сиділи за келихом вина. Йому прийшла ідея зініціювати концерт пам’яті Кузі. Володимир, як і багато хто з нас, отримав свої перші естетичні уроки від The Beatles та The Rolling Stones. Ми досі тяжіємо до цієї музичної естетики. Багато разів на YouTube передивлялися триб’ют Джорджа Харрісона, гітариста The Beatles. Останнім часом пішли з життя чимало культових особистостей у музичному світі: згаданий Сергій Кузьмінський, Василь Гонтарський, Тризубий Стас... Вочевидь, Кузя — глобальний. «Братів...» слухали і слухають що на Західній Україні, що на Східній. Крім того, за своєю іронією, сатирою він залишається неперевершений. У нього з’явилися послідовники. Наприклад, гурт Гуцул Каліпсо з Чернівців.

Якщо говорити про музику «Гадів», то я взагалі цей стиль — ритм-н-блюз — дуже люблю. Вважаю, що серед вітчизняних команд вони були і залишаються найкращими в цьому стилі. Так само Кузя був геніальний у своєму шаржі на тогочасне суспільство. Роблячи його зріз, він певною мірою сприяв змінам, що потім у ньому відбулися.

Іван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День»:

— Уперше в своєму житті побував на рок-концерті (квиток за півгодини до концерту несподівано отримав від головного редактора Лариси Івшиної). Показово: перший концерт і перша українська рок-група Брати Гадюкіни. Вирішив порахувати... я лише на два роки старший за сам гурт. Скажу чесно, такі пісні, як «Наркомани на городі», «Всьо чотко», «Файне місто Тернопіль» в дитинстві чув, але не знав, хто співає. Було просто прикольно ходити й співати. Усвідомлення прийшло набагато пізніше.

У цей вечір пісні Братів Гадюкінів звучали у виконанні відомих українських рок-виконавців в рамках концерту пам’яті Сергія Кузьмінського. Як влучно сказав хтось із виконавців, це альфа й омега українського року. Зі сцени виконавці зізнавалися в любові до «Гадів» і підкреслювали: «Їхня творчість — це частина нас». У цьому можна було переконатися, коли на сцену вийшов Тарас Чубай на милицях і заспівав пісню «Дівчина з Коломиї». До того ж, було дуже приємно чути українську мову (пісня «Наркомани на городі») у виконанні білоруського гурту Ляпіс Трубєцкой.

Сергія Кузьмінського, на жаль, уже немає, але його пісні й пам’ять про нього залишилися. Саме усвідомлення цього і дозволило організувати такий грандіозний концерт. Можна з упевненістю сказати: ми побачили громадянське суспільство в дії. Формула проста: наявність бажання щось робити. Чого так бракує нинішнім українським політикам. Кажуть, кожен народ має ту владу, на яку заслуговує. Але якщо музичне товариство зуміло організувати таке свято, тоді ми маємо не таку владу, на яку заслуговуємо. Бо вона не здатна об’єднатися, іноді навіть за п’ять хвилин до розстрілу. Якщо на сцені в цей вечір можна було побачити гурти з різних міст України, об’єднаних навколо однієї ідеї, то на якій політичній сцені ми можемо побачити щось подібне за участю політиків?

Можна з упевненістю сказати, Брати Гадюкіни — це вже візитна картка України. Їх добре знають за кордоном, особливо в Росії, і будуть знати ще краще. Вони відкривають Україну не лише за кордоном, але й для багатьох українців у самій Україні. Причому не тільки для східних і південних. Для мене як для людини, що виросла на півдні України — в Одеській області, цей концерт став черговим відкриттям української України.

Та й в цілому на рок-н-рол у цей вечір я подивився з іншого боку. Не обіцяю, що обов’язково стану фанатом року, але це дозволило мені відкрити деякі нові сторінки багатогранного життя.

Артем ЖУКОВ, веб-редактор газети «День»:

— Хоч як би називали легендарних Гадюкіних — українськими The Rolling Stones чи Led Zeppelin, власне українського від них не забереш. Зрештою, було б швидше дивно, аніж закономірно, якби львівський гурт творив іншу музику. Найсуттєвіше те, що Брати Гадюкіни завжди грали якісну музику і ніколи — під фонограму. Така кількість відомих гуртів на одній сцені — явище вже незвичайне, особливо коли кожен виконавець у своєму унікальному стилі переспівує легендарні композиції. Особисто для мене Брати Гадюкіни завжди були еталоном; гуртом, на який варто б рівнятись у творчому сенсі, а касети, диски й треки на плеєрі ще з дитинства супроводжують у багатьох ситуаціях. Вражає, що за, на перший погляд, простими словами пісень «галицькою розмовною» прихований потужний концепт, який вже понад двадцять років не дає спокою прихильникам й фанам творчості Гадюкіних. Для одних (виконавців) — це можливість самореалізуватись, для інших (споживачів продукту) — сатисфакція від почутого. Є ще одна функція якісної музики — об’єднання фанатів навколо творчості виконавця. У цьому випадку Гадюкіни, як на мене, перевершили себе; під їхні записи з касетних програвачів виростало моє покоління не лише у Львові, Івано-Франківську чи Коломиї, а й в Одесі, Севастополі... Якісна українська рок-музика сьогодні є — й багато в чому завдяки Братам Гадюкіним, які свого часу підтримали Мертвого півня, Плач Єремії та інших у своїх творчих починаннях. Унікальний «фасон» творців «Було не любити», «Файне місто Тернопіль», «Всьо чотко!» не залишить байдужими, впевнений, ще не одну генерацію українців як на заході, так і на сході, а це й є апогеєм того продукту, який творять Гадюкіни. Рок-музика у будь-якому прояві апріорі передбачає прихильників з «думаючої» аудиторії — глибоко антонімічну аудиторії масовій, популярно-епізодичній, яка аж ніяк не спрямована на виховання громадян з чіткою позицією, насамперед тому, що українського в ній мало. Брати Гадюкіни посіли особливе місце в українському музичному просторі.