Алла ПУГАЧОВА: «Я за своїм нутром рокерша»
Про Пугачову говорять і пишуть щодня: інтернет просто переповнений домислами на її адресу. Особливо цього літа: адже Пугачова нещодавно перенесла операцію на серці. Але й після операції примадонна весь час на очах. Вона приїжджала у своєму персональному вагоні на «Слов’янський базар» у Вітебську та на «Нову хвилю» в Юрмалу. У Білорусі її нагороджував орденом президент Лукашенко, а в Юрмалі вона зачитувала привітання російського президента Путіна. Усмішки Алли Борисівни зараз активно фіксують теле- й фотокамери, вона презентує зі сцени свої нові пісні та освідчується публіці в любові, заходить на дні народження до Іллі Рєзника та Ігоря Крутого. Однак інтерв’ю не дає. Виняток зробила для izvestia.ru. (Друкується зі скороченням.)
— Судячи з інформації Forbes, сьогодні ви наша найуспішніша естрадна артистка.
— Приємно. Хоч я і не читала цього номера. А скільки вони мені там грошей приписали?
— 2,7 млн. доларів за 2005 рік. Брехня чи правда?
— Насправді менше, чесно скажу. Я протягом останніх років небагато працюю. Тільки якщо вже зовсім кінці з кінцями не сходяться. Та й то не про себе більше думаю, а про своїх музикантів. Хоча я вважаю, що повинна знайти десь додаткове джерело доходів, щоб не жебрати на пенсії. Іти з естради треба достойно, а я все одно піду. Навіть вік визначила — 60 років. Треба до цього часу підготувати собі міцну матеріальну базу.
— Займетеся якимсь черговим бізнес-проектом на зразок вашої іменної колекції взуття, парфумів або виготовлення чіпсів?
— Смішно сказати, але поки що я за давнім звичаєм просто економлю та відкладаю (сміється), щоб покласти зароблені гроші в банк і на них жити.
— Як ви зараз сприймаєте ваші колишні комерційні витівки, які, будемо відверті, не дуже вдалися?
— Це був досвід. Корисний. Зараз розумію, що в нашій країні треба займатися бізнесом, так би мовити, розширеним. Тобто починати з малого й послідовно збільшувати масштаб проекту. З малого я починала, а на розширення в мене просто не вистачало ні сил, ані бажання. Тому зараз я продаю свою чіпсову фабрику й виручені гроші теж відкладу.
Але я шукаю. Можливо, в майбутньому матиму бізнес, ближчий до творчості — наприклад, якась школа, продюсерський центр, навчання співу, іміджмейкерство тощо. Це єдине, що я вмію. Але, щоправда, мені й це за багато років уже так набридло, що іноді думаю, чи не краще просто так спокійно пожити, побавити внуків... Навіть не побавити, а хоч би прослідкувати за їхнім життям. Загалом, я без хвилювання дивлюся в майбутнє, головне — трохи назбирати грошей.
— Чи можна уявити виступ Пугачової в концерті на замовлення?
— Поки що ні. Але все можливе. Зрідка я це робила й робила добре. Як правило, там були знайомі мені люди. У мене були дуже закриті виступи — на 10 осіб. Я обожнювала ці концерти. Вони дуже дорого коштували.
— Що ж там була за публіка?
— Ну, немає значення. Є такі люди, яким бракує часу бігати на концерти, вони збиралися в маленькому ресторані «Гранд опера», шкода, що його вже немає, і я там співала.
«ЖАХ У ТОМУ, ЩО ВСІ МЕНЕ СЛУХАЮТЬ»
— Ви сприймаєте чиюсь редактуру у ваших програмах, чи від і до все має бути зрежисовано та виконано особисто вами?
— А кого слухати? Жах у тому, що всі мене слухають. Я би скористалася стороннім поглядом, якби в мене була більш театралізована постановка. Таким порадником могла б стати Галина Борисівна Волчек. Або Роман Віктюк. У мене був би цілий мозковий центр. Але в мене ще немає такої програми. Треба піти з шоу-бізнесу та зробити якусь виставу — у Волчек або в «Ленкомі».
— Ви готові перекваліфікуватися на драматичну актрису?
— Так. Адже не обов’язково співати. Музика може звучати й у вигляді фонограми. Я мрію про це. Виходиш на сцену, звучать твої пісні, а ти просто мовчиш. Люди бачать, які переживання були під час створення цієї пісні, що я робила, про що думала. Озвучені картини. От розкрила тобі таємницю.
— У вересні до Москви приїде Мадонна. Підете на її шоу?
— Мабуть, піду. Хоч я абсолютно чітко уявляю, що, як і навіщо вона робитиме. У ставленні до справи ми з нею дуже схожі. Не у ставленні, скажімо, до спорту, вміння тримати себе в руках, це ні... Я більше Беті Мідлер. Напевно, в Мадонни кращі справи з обміном речовин... Є люди, які вміють тримати себе, а я просто не можу. Спорт для мене — це страхіття, жах. Хоча я дуже поважаю людей, які ним займаються.
— Мені здається, що в душі вас завжди тягне подалі від тривіальних поп-стандартів.
— Що стосується музики, признаюся тобі, що я за своїм нутром рокерша. Інша річ, що мені випав квиток «жінки, яка співає», актриси. Мені це сподобалося. Я це роблю. Вважаю, що програма «Избранное» була однією з жирних крапок у моїй творчості. Далі я також щось робила, але це навряд чи так яскраво виражена Пугачова, як у тій програмі. Але якби я зараз починала все спочатку, не дивуйся, я була б кимсь на зразок...
— ...Бонні Тайлер, Сюзі Кватро...
— Ні, Дженіс Джоплін. Або хард-рок якийсь виконувала б. Мені набридла естрадна витонченість...
— Дивно, що досі нічого не склалося з вашим власним театром — ні в колишньому кінотеатрі «Форум», ні десь ще. Стільки артистів меншого рангу отримали для себе приміщення під іменні театри, студії та культурні центри в Москві, а у вас нічого немає...
— Мені весь час щось обіцяли, особливо під вибори... Вибори минали — й обіцянки забувалися. Нарешті я дочекалася того моменту, коли мені почали відповідати: «Будь ласка, купіть». Але оскільки я завжди працюю чесно, то купити цілу будівлю в Москві я просто не маю за що. Квартиру в Маямі для доньки я ще могла собі дозволити, а мені вже після цього житло в Москві купив колишній зять Руслан Байсаров.
— Судячи з ваших уривчастих висловлювань у різний час, ви були цілком задоволені шлюбом Крістіни та Руслана. Хоча, якщо уважно придивитися, то супутниками вашого життя завжди ставали люди трохи іншого складу. Аж ніяк не успішні бізнесмени чи дивні багатії. І навіть не скажу, щоб дуже сильні та самостійні особистості...
— Руслан — не дивна людина, а напрочуд інтелігентна, і, до речі, він мені багато допомагає. Матеріально теж. У людей його національності (він чеченець) вельми розвинене почуття поваги до батьків, зокрема до батьків дружини, немає значення — колишньої, нинішньої. Він чудовий батько для Дені, і вони, як і раніше, друзі з Крістіною. А якщо щось у них не склалося на особистому фронті, що ж, буває...
— Ваше схвалення такого сімейного союзу не було підсвідомим кроком підправити власну долю? Мовляв, бачиш, доню, я завжди жила інакше, вибирала інших, і тепер така «сильна жінка» у свої 57 вимушена продовжувати активно працювати... Не повторюй моїх помилок...
— Ні, яблучко від яблуні, як кажуть... Ми з нею все завжди робимо тільки з любові: і живемо, і творимо, і помиляємося. Жодного розрахунку, Боже збав!
— Конфлікт із рукоприкладством, що відбувся на публіці й у вашій присутності, між Крістіною та Байсаровим бульварна преса, на ваш погляд, занадто роздула?
— Звісно. Так, була сварка, яка, скажімо, поставила хрест на сім’ї. Але в сім’ях усяке трапляється...
«У МЕНЕ СИЛЬНИЙ АНГЕЛ-ХРАНИТЕЛЬ»
— Скажіть, що ж усе-таки з вами сталося кілька місяців тому, чому знадобилася термінова операція?
— Я просто тривалий час ходила в передінфарктному стані, абсолютно про це не підозрюючи. Але в мене, очевидно, сильний ангел-хранитель. Можливо, їх навіть два. Коли мене побачили лікарі, вони страшенно здивувалися, що я ще жива і навіть гастролюю. Хоча я переживала безсонні ночі, боялася виходити на сцену, але не знала, що ці проблеми пов’язані з серцем. Якось у гостях один мій знайомий професор подивився на мене й наступного дня буквально за руку відвів у госпіталь, де мені й зробили операцію, яка називається «стентування».
— Хвороба — наслідок конкретного стресу або, як кажуть, просто з часом нагромадилося?
— Швидше за все, це спадкове. Хоч стресів у мене стільки було... Та ще й веду абсолютно неправильний спосіб життя: то недосипання, то недоїдання, то переїдання, то куріння. Дякувати Богу, я не п’ю. Це мене ще якось рятувало.
— Як можна не пити? Це ж такий природний процес для артиста та слов’янина?
— Напевно, в молодості все випила. У застійні часи в нас без пляшки нічого не вирішували... У мене завжди була присутня легка огида до цього, але доводилося пити. Тому що вважається: якщо не п’єш, то ти хворий або падлюка. Благо, зараз ніхто не примушує пити...
— Коли сталася вся ця медична ситуація, ви злякалися?
— Так. Переляк — не те слово, була паніка.
— Був страх фізичного кінця чи лякало щось інше?
— Просто я дечого не встигла... Мені треба було доробити те, чим я зараз займаюся. Я боялася, що, не дай Боже, це відбудеться на сцені — зовсім не хотіла б. Адже журналісти обов’язково все перебрешуть. Скажуть, що була п’яна або ще щось вигадають... А я не встигну відповісти та розказати правду.
— А як же пишномовний стереотип, що справжній артист повинен померти на сцені?
— Артист повинен жити на сцені!
— Ви жалкуєте про чиюсь передчасну смерть?
— Ех, цих людей уже багато... Ідуть друзі у вічність. Я недоговорила зі Смоктуновським, із Євстигнєєвим — моїми улюбленими артистами. Мені дуже шкода Бодрова-молодшого. Буквально напередодні від’їзду на Кавказ він дзвонив, щось розказував, кудись запрошував. Мені дуже подобався цей хлопчик — як людина й творча особистість. Хоча я дуже боялася його фільмів — «Брат», «Брат-2». Я відчувала, що вони дуже чорні...
— У застійні роки концерт Пугачової по Центральному телебаченню показували лише раз на рік — на Великдень, щоб запобігти масовості хресного ходу...
— Я знала це. Жахливо! Але я не могла нічого вдіяти. Знімався концерт, але його довго не показували, і коли вже рукою махнеш — зненацька з’являвся, саме на Великдень. Лапін (керівник ЦТ у брежнєвські роки) чинив так, як він хотів. Потім настав інший час. Хресний хід напряму транслювали по телебаченню, а в мене з’явилися «Рождественские встречи», якими я намагалася якось реабілітуватися за те, що мене протиставляли церкві й віруючим...
«НУ ОТ, ВОНА ВЖЕ ДО ВНУКІВ ДОБРАЛАСЯ»
— Ви якось відстежуєте долю людей, які колись вважалися вашими фаворитами?
— Я даю їм шанс, а нащо мені їх надалі відстежувати? Щоб вони думали, що я мушу слинявчик за ними носити, а вони потім ще щось дивне говоритимуть. У мене був один випадок, коли я почула на свою адресу: «От, потім говоритимеш, що це ти мене зробила...». Я після цих слів подумала, що краще взагалі убік відійти. Але якщо мене попросять, то допоможу... Я вважаю, що зараз є цікавий хлопчик із «Фабрики» — Майк Мироненко, якого хочу запустити на естрадні рейки. Він молодий, подобається тінейджерам — юний зовсім хлопчик. Але ж вийдеш із ним на сцену й одразу ж прокоментують: вона вже до внуків добралася...
— Алло Борисівно, читачі не пробачать, якщо ми жодного разу не згадаємо в розмові Філіпа Кіркорова або Максима Галкіна. Нещодавно один із них проводжав вас у Вітебськ, а другий — із Вітебська...
— Куди ж Філіп подінеться? Адже я його змалку знаю. Коли він може провести — проводжає. Коли Максимко може провести — то проводжає він. У мене не таке широке коло спілкування, щоб я не дорожила такими проводами й зустрічами. Я, як діамант, ціную хороше ставлення та стараюся забувати погане. І ті люди, які поряд зі мною йдуть у житті хоч би п’ять років, для мене дуже значущі...
«Я АРТИСТКА НЕ ПРИМХЛИВА, АЛЕ... ВИМОГЛИВА»
— Не є таємницею, що за вами вивіряють у шоу-бізнесі все — від гонорару до сервісу. Чи може в нас бути артист більш високооплачуваний, ніж ви, і ще більш розкішно обслуговуваний?
— Усе відносно. Я вважаю, що коштую доволі дорого. Для моїх концертів треба знаходити спонсорів. Але треба нам платити хоч би соту частину від того, що Мадонна отримує. До речі, мій райдер досить помірний. Я артистка не примхлива, але справедлива та вимоглива. У мене повинні бути бутерброди в гримерці, вода, чай, кава. А готельний номер щонайменше з двох кімнат, оскільки я курю, але ніколи — в спальні. Машина, яка була б на ходу. Зовсім необов’язково лімузин. Але мене, очевидно, поважають та цінують і роблять усе згідно з власними уявленнями про те, як повинна приїжджати зірка.
— Ваш персональний залізничний вагон — це нелюбов до літаків?
— Імовірно, у зв’язку зі станом мого серця я завжди погано переносила зліт. Й інтуїтивно завжди відчувала, що мені треба менше літати... Вагончик у мене простенький, гарненький, але там дуже широке ліжко. Я ще беру з собою матрац, свою подушку, бо мені треба висипатися. Провідники в мене постійні...
— Публіка часто неоднозначно сприймає ваші сценічні костюми. За яким принципом ви їх вибираєте?
— Я з юного віку відчувала проблеми, пов’язані з тим або іншим одягом, тими або іншими тканинами. Тому я іноді одягаюся дивно — не у зв’язку з вадами мого смаку, а через те, що в цьому одязі я почуваюся на сцені максимально комфортно.
«МУЗИКА МЕНЕ НЕ ЗАЛИШИТЬ»
— Алло Борисівно, ви все-таки людина більше самотня чи відлюдкувата?
— Відлюдкувата, але не самотня. І, швидше за все, ніколи не буду самотньою. Навіть попри все бажання. Іноді шукаю самотності, але... Не можу навіть уявити собі цього стану. Як я можу вважати себе самотньою, коли в мене є донька, її чоловік, мої внуки, Максимко, Філіп, мої найближчі друзі, той самий Женя Болдін, який завжди прийде мені на допомогу. У мене є рідний брат, мої глядачі зрештою. У мене просто є люди, яким я можу подзвонити й вони одразу ж прибіжать... Їх небагато: Іллюша Рєзник, Раймонд Паулс... Якщо ми мало спілкувалися на нинішній «Новій хвилі», то я почуваюся розділеною з Паулсом? Ні! Нам часом і спілкуватися спеціально не треба для того, щоб знати, що ми разом душею... Якщо я буду зовсім самотня, то в мене є рояль, і музика мене не залишить...
