«Ангел у леті», не дай нам забути митця!

Лише ті, хто щиро любив його і цінував. (Може так і мало бути? Стороннім сюди не варто приходити…) Тепер бронзовий «Ангел у леті» буде завжди зустрічати всіх, хто проходжатиме однією з центральних алей Личаківського цвинтаря (див. «День» від 30.11.06) у Львові. І нагадувати дивовижну людину і митця.

Микола Бідняк заповів поховати його саме тут, в місті Лева, де прожив 10 останніх років життя. А майже всі свої зрілі роки він провів у Канаді. Тут навчався, творив і марив Україною — звідки поїхав маленьким і куди повернутися зміг лише у роки незалежності. Україні ж Миколу Бідняка відкрила відома співачка, львів’янка, дружина художника — Марійка Майчик; а міжнародна спільнота дізналася про нього вперше завдяки старанням Світової Асоціації митців, що малюють устами або ногами (центральний офіс — князівство Ліхтенштейн). Микола Бідняк довгий час очолював цю організацію. Власне, він особисто малював вустами — в 15 років від вибуху міни втратив руки…

Однак є одна цікава особливість, — коли про нього говорять: найдраматичніша постать другої половини ХХ століття — із цим визначенням погоджуються усі ті, хто знайомиться з творчістю та перипетіями життя митця вперше, по смерті. А друзі згадують його сяючу посмішку та оптимізм і говорять: Микола був щасливим! Вони за життя так цінували його товариство, що й після смерті не захотіли «відпустити». Може це для когось не мало б значення, але на Личакові Бідняк лежить у вишуканому товаристві. Поруч — Дмитро Крвавич, скульптор і багатолітній викладач академії мистецтв. Він колись сказав про Бідняка: «Це — титан українського іконопису ХХ століття. Сильнішої індивідуальності в сакральному мистецтві нашого часу не маємо. Думаю, що творити такі шедеври може тільки багата на красу — і красу неземну — людина, якій є доступним інший висотний світ. Творчість цього геніального Маестро — різноманітна за жанрами, унікальна складною технікою виконання та багата палітрою кольорів. Вона настійно вимагає глибокого всебічного вивчення. Ми ще не знаємо, ким є для нас Микола Бідняк, не усвідомлюємо, поруч із ким ходимо».

А з другого боку від Бідняка похований Ємануїл Мисько — чи не найближчий з приятелів, з ким ділився і смутком, і радощами. Професор, ректор Львівської академії мистецтв, Мисько за життя дивувався феноменові Миколи Бідняка і писав так: « Чи не загадка Миколи, який виріс, студіював у чужеземному модерному середовищі, і залишився українцем за фахом, покликанням, творчим спрямуванням; чим не зразок для деяких наших доморощених естетів, які намагаються перевершити космополітів, вразити формалістичний світ!

Миколу Бідняка з вродженим творчим мисленням та національним менталітетом такий світ не полонив. Напевно, що з далекої відстані він дуже добре бачив, відчув та оцінив вартість рідного українського культурного набутку, котрий сягає сивої давнини, пройшовши природний відбір, тут краще гуманістичне продовжувало розвиватися».

Сказати: шкода, що Україна погано знає цього художника — нічого не сказати. Лише мистецтвознавці та поодинокі естети знають, де в якому музеї і що зберігається. «Чорнобильська мадонна» — в Національному художньому музеї України; «Людина в огні» — в Каневі, дещо має Фонд культури та Шевченківський комітет, а найбільше — в запасниках Національного музею у Львові, це — біля 40 робіт. І все це — дароване. А Україна не могла «подарувати» йому громадянства і навіть на пам’ятник «не скинулися». Стовідсотково усю роботу (скульптор — Микола Посікіра) і виготовлення та встановлення бронзового пам’ятника оплатив московський бізнесмен Валерій Левін:

— Ми познайомилися з ним в Криму, — розповідає він, — Я три роки навкруги художника ходив під час його пленерів. Чув від нього англійську і сам намагався заговорити англійською. Виходило погано. А коли вже українську почув — от зрадів! Сам я хлопчиком виховувався в Самбірському дитячому будинку, а довший час прожив у Києві, тобто можу сказати, що Україна для мене — не чужа земля.

А пан Микола… Коли ми заприятелювали, життя наповнилося дещо іншим змістом. Для тих, хто хоч раз зустрічався із ним, Микола Бідняк ставав прикладом життєвої сили і мужності. Він додавав здоровим людям міцності й щирості одночасно, — те, чого нам так часто бракує в сьогоднішньому світі! Тому менi з моєю дружиною Людмилою хотілося хоч щось для нього зробити…»

Дружина ж Миколи Бідняка мріє видати, написану доктором мистецтвознавства Володимиром Овсійчуком, монографію. Вже три роки вона лежить, припадаючи пилом. «Я зверталась і до Президента України, i до Катерини Ющенко і тричі — до Міністерства культури, не кажучи вже про чиновників нижчих рангів, аби посприяли в її видавництві, але віз і нині там, — признається пані Марія, — коштів на видання цієї праці немає. Попри те, що найкращі свої твори Микола Бідняк безоплатно передавав у дар поважним українським музеям. Схоже на те, що Микола Бідняк не потрібен своїй Україні й після смерті, хоча саме його долю та творчість, напевно, можна вважати найкращим прикладом патріотизму, громадянської та суто людської мужності».

Ті, хто бачив, як він розписував церкви, «літаючи» на височезних лісах, ті, що чули його лекції і ставали учнями кафедри сакрального мистецтва Львівської академії мистецтв (а він все ж таки викладав там і з успіхом!), ті, що бачили його роботи на теми визвольних змагань України, написані задовго до 90-х років і вже в Україні незалежній, назавжди мають в серці відбиток пам’яті Миколи Бідняка, який не дивлячись на те, що став лауреатом Національної премії України ім. Т.Шевченка, кавалером ордена Ярослава Мудрого, членом Національної спілки художників України говорив: «Я був і залишаюся лише Миколою. І лише Бідняком». Щоб так діяти і говорити треба мати в душі все ж таки незчисленні багатства!