«Атланти і каріатиди»
В галереї «Кольори», що в Лаврі, відкрилася нова виставка. Вона називається «Атланти і каріатиди». Її складають роботи трьох керамістів — Ніни Скорої, Марка Галенка та Олександра Вільчинського. Перші двоє — кияни, третій — із Запоріжжя.
Експозиція в «Кольорах» допускає різноманітні не те щоб тлумачення, але пояснення. Принаймні вона, напевно, може бути «приведена в систему». Система ця може бути хоча б такою — від кераміки до скульптури. Тобто, іншими словами, Олександр Вільчинський — Ніна Скора — Марко Галенко. Проте цей ряд можна із збереженням усіх логічних зв’язків прочитати й у зворотному напрямку.
Кераміка Олександра Вільчинського — продовження традицій, причому не тільки українських, але й всесвітніх, інтернаціональних, що сягають своїм корінням до бозна-яких неписьменних віків. Звідси ж — і свідома відмова від будь- яких помітних додаткових прикрас. Кераміка запорізького майстра самодостатня. Вона хороша дивовижною, мало не порселяновою витонченістю черепка, легкістю, простотою і досконалістю форм, зрештою, життєвою комфортністю. І ось — мало не на наших очах відбувається найзагадковіше перетворення ремесла на мистецтво (за умов крайньої хиткості та відносності цих понять). Це перетворення, ясна річ, невловиме і нез’ясовне, хоч видається — в кераміці Олександра Вільчинського — мало не матеріалізованим: це коли шийка вази виявляється трохи зміщеною щодо бездоганного геометричного центра.
Роботи Ніни Скорої, навпаки, мають абсолютно певну національну спрямованість. Проте досягнення українських гончарів стають для керамістки скоріше відправною точкою (якщо не трампліном) при пошуку власного шляху і власної художньої мови. Так чи інакше, Ніна Скора однаково рішуче експериментує як із посудом, так і з невеликими декоративними панно.
Зрештою, кераміка Марка Галенка — це, скоріше, скульптура, виконана в кераміці. Вона може бути символічною, лаконічною і ємною. Але, як здається, Марко Галенко не те що віддає перевагу, але явно симпатизує сюжету. Так чи інакше, оповідач він блискучий. Деякі його скульптури суворі і навіть аскетичні, їх призначення — суворо нагадувати, їх герої — янголи та подвижники. Однак тон більшості керамічних оповідей виявляється абсолютно інакшим. Тон — але не зміст! Справді: відбуваються надсерйозніші події — «Геродот відкриває скіфа», а «Скіф відкриває Геродота»; те, що справа відбувається за дружньою пиятикою, анітрохи не заважає історично-переломному характеру цього взаємного відкриття — точнісінько як фігури вищого пілотажу, що демонструються лихими відьмами, або цариця Катерина, яка ласує золотими галушками, — тільки сприяють величі Гоголя, творам якого Марко Галенко присвятив цикл керамічних панно.
