Без фанфар

«Незалежність — це необхідна, але недостатня умова, для створення дійсно вільного громадянського суспільства», — наголосив Йосиф Зісельс на ювілейному вечорі в київському Будинку вчителя, присвяченому чвертьвіковій річниці з дня створення Української Гельсінської Спілки. У цих словах віддзеркалюється ситуація в Україні й проблеми правозахисного руху держави.

На сцені — 14 запалених свічок, поруч — портрети 14-х загиблих членів УГС. По суті, як говорили члени групи, вони всі без винятку саме загинули, навіть ті, що померли «своєю» смертю, бо роки таборів за умов брежнєвської дійсності — це був мало не смертний вирок... Василь Стус, Олекса Тихий, Петро Григоренко, Оксана Мешко («мати» всіх членів УГС), Ніна Строката, Юрій Литвин... Їх немає з нами, але всі вони виконали величну історичну місію: бути «голосом обурення й протесту» (Василь Стус). Коли навесні 1976 року в розмовах голови УГС Миколи Руденка і покійного вже генерала-дисидента Петра Григоренка була синтезована ідея зі створення Української Гельсінської Спілки (бо сама ідея боротьби за права людини та національний суверенітет після підписання Заключного Акту в Гельсінкі 1975 року дуже стрімко поширювалася в республіках колишнього СРСР), за цими двома видатними лідерами національного та правозахисного руху не стояло жодної матеріальної, військової, державної сили. Але недарма кажуть у народі: «Одне слово правди увесь світ перетворить».

Вечір був майже позбавлений політичної патетики, лунали пісні на слова і музику члена УГС Миколи Горбаля у виконанні сестер Тельнюк – Лесі й Галі. Євген Сверстюк наголосив: «Треба, щоб суспільство краще знало, за що ж саме нас саджали – не за переконання, а за «кримінальні злочини» (махінації з золотом і валютою, згвалтування, зберігання наркотиків...). Мирослав Маринович iз болем в серці відзначив: «...Сила, що нам давалася у таборах, не дається навічно... Духовність народу у дуже загрозливому стані, це відчувається по всьому (люди не мають на кого зрівнятися). Духовні постаменти зараз порожні. Це є виклик для всіх нас, це є виклик для членів УГС».

Квінтесенцією вечора став виступ Йосифа Зісельса: «Коли прийшла свобода, у нас була ілюзія, що ми можемо розійтися по своїх «хатах»... Ми розійшлися по партіях, по товариствах. Але пройшло 10 років і кожен зрозумів... — мабуть, прийшов час нам знову зібратися. Два останні роки дають надію — Україна може вибратися з того жахливого становища, в якому вона перебувала останнім часом».