Білі експерименти

Алісія Лукасяк з моменту свого мистецького дебюту в Galeria Biala у 1997 році «послідовно займається тематикою, пов’язаною з представленням людського тіла». Виставлена робота є результатом щотижневих зустрічей Алісії з вагітною жінкою (від шостого місяця і до семи днів від народження дитини). Авторка фотографувала її, згодом обробила фото на комп’ютері, багаторазово розтиражувала, зробивши суцільну площину. Образи фрагментарно миготять — людина перетворюється на частинки інформаційного потоку. У Польщі дана робота являла собою килим, тут хотіли зробити підлогу, але вийшов такий собі мозаїчний паркет, по якому ходять «інтерактивні» відвідувачі... Катажина Коженєцка також фотографує вибраних осіб (часто пари) на ліжку, вкритому білим простирадлом. Потім зображення переноситься на ті ж самі простирадла, відтворюючи людську тілесність у пропорції 1:1. Серед її оголених героїв: гомосексуальна пара чоловіків, дівчинка 11 років, 13- річний хлопчик, 10-місячний малюк, «дама з собачкою» та «звичайні» пари...

«Чоловіча» частина виставки демонструє куди меншу емоційну вигадливість, геть позбавлена й натяку на еротизм, перебуваючи натомість у напівусохлому руслі експериментів Марселя Дюшампа та псевдопрактики «ready-made». Але якщо іронічна назва представленого на нью-йоркській Виставці незалежних у 1917 ро ці пісуару («Фонтан») дозволяла йому здобутися на статус «твору мистецтва», то деякі інсталяції, що наразі перебувають у стінах ЦСМ, викликають тихий сумнів. Знову постає актуальним питання про межі між «мистецтвом» і «не мистецтвом», реальним розумінням певного твору і сліпим киванням головою, мовляв, чим загадковіше, тим геніальніше... Анджей Цвікла творить свої об’єкти із цивілізаційних решток. Поле його пошуків (у прямому значенні) — закрите сміттєзвалище у рідному Любліні. Звідти він видобуває багато цікавого — наприклад, нейлонові панчохи 70-х років. Кілька ящиків цих панчіх разом із зітлілою землею пан Анджей привіз у Київ, акуратно розкидавши їх по підлозі. Гадаю, що експозиції не вистачає домінуючого скріплюючого елементу, наприклад, пластикової ноги, обтягнутої у модну хвилюючу панчоху. Можливо, подібна виставка була б доречнішою на якому-небудь форумі зелених?.. Лешека Хетмана на кілька місяців забрили до війська. Перебування там глибоко вразило молодого митця — в результаті маємо нагоду побачити інформаційні таблички зі вказівками для військових інструкторів та новобранців (схеми гранат, автоматів тощо). Необхідно зазначити, що аналогічні «твори» в Україні є в кожній порядній школі — радянське озброєння значною мірою залишилось у колишній країні Варшавського договору — та ще й набагато зрозумілішою, хоча й теж сусідською, мовою. Павел Щерепа, у свою чергу, трансформує старі м’які меблі — знаходить їх по гуртожитках, переробляє, малює на оббивці. Матраси, що колись колихали людські тіла, в інтерпретації Павла набувають привабливості головного героя з багатосерійного фільму «Чужі» — вирваний поролон, покалічена оббивка, купа клейстеру, що здалеку нагадує солідол, а зблизька трохи смердить. Підлітком автору довелося довго лежати у лікарні, отож вибір художника зумовлений особистими переживаннями. Як зазначає другий куратор виставки Анна Наврот, «зв’язок між ужитковим промисловим продуктом і кінцевим мистецьким ефектом набуває нового виміру живопису»...

Вкотре переконуюсь, що апокаліптичні розмови про ланцюг смертей мистецтва є радше констатацією, аніж дозвільними вигадками невдах. Вся проблема в тому, що власне розуміти під загадковим словом мистецтво. З одного боку ніби ясно — витворення предметa (явища), що надається до естетично-філософських інтерпретацій та трактувань. З іншого… Мистецтво вже давненько вийшло з рамок простого продукування (креатури) матеріалу — сьогодні це погляд. Усе залежить від точки зору — точка зору митця проектується на точку зору поглинача і утворює ЩОСЬ. Багато творів сучасного мистецтва не є самодостатніми, вони потребують споживацького відгуку і тільки у цьому резонансі набувають цілісності. ЩОСЬ прокрадається у царину мистецтва.