Бути жінкою...

«Быть женщиной, что это значит, какою тайною владеть...» — сказав одного разу поет. І, звичайно ж, був правий. Скільки існує людство, стільки ж часу чоловіча частина цього самого людства намагається розгадати суть жіночого начала. Можливо, незабаром навіть постане питання про присудження Нобелівської премії тому, хто знайде розгадку цього феномена. Знавці стверджують, що все, що було й буде сказано про жінку, незважаючи на суперечність, відповідає дійсності. А сказано було багато! І все ж....

Відомий французький драматург, сценарист Габріель Ару в середині шістдесятих років XX століття вирішив зробити свій внесок у суперечку про жінок і написав чудову, витончену комедію, майже водевіль «Лаура і Жакі». Для театральних снобів потрібно сказати декілька слів про самого автора — його справжнє прізвище — Арутюнян, народився він у 1909 році у вірменській родині в м. Нахічевані. Будучи ще дитиною, разом із сім’єю переїхав у Францію, де вже в зрілому віці знайшов себе на літературному терені. Крім оригінальних п’єс, він створив ще декілька інсценувань творів Пушкіна, Достоєвського, Чехова. Помер письменник у 1982 році. Його ж п’єси продовжують жити, до цього дня, демонструються в багатьох країнах світу і проходять з величезним успіхом.

Режисер Олег Нікітін створив свій сценічний варіант цієї п’єси і, очевидно, не знайшовши в Київському театрі російської драми імені Лесі Українки одного єдиного претендента на роль такого багатоликого коханого Лаури Жакі, запропонував трьом акторам розповісти цю смішну та зворушливу історію, як правильно помітив театр, «майже дрібницю» — Станіславу Москвину, Олександру Хорошку і Віктору Семирозуменку.

Вони ж, у ході вистави коментують те, що відбувається на сцені, щедро присмачуючи французький текст російськими анекдотами і висловами. Тим самим творці вистави переводять цю історію з суто французької, в нашу, майже київську. Вони немов би займаються містифікацією, не тільки розігруючи свої ситуації, але й коментуючи ситуації колег. У цьому є й певна насмішка над глядачем, який полюбив історії з «їхнього життя» і можливість попередити театральних снобів про те, що все, що відбувається на сцені, швидше, весела невимушена бесіда в компанії старих друзів, ніж серйозні філософські роздуми про сенс життя.

У ролі Лаури виступила молода актриса театру Олена Борох. Незважаючи на свою молодість, вона вже далеко не дебютантка і в репертуарі театру на її рахунку багато досить вдалих акторських робіт.

Ви спитаєте — про що вистава? Звичайно ж, ця вистава про любов, про подружні стосунки. І, передусім, про Жінку. Таку, якою вона є, й таку, якою її бачать чоловіки — або хочуть бачити. І якими себе бачать жінки, або хочуть бачити. Вічно заплутані шлюбні ігри, ревнощі, пристрасті, а іноді й холодний розрахунок — вся палітра почуттів розігрується в цій виставі. Для того, щоб перевірити свого коханого, освіжити згаслу пристрасть, Лаура спеціально підкидає лист від коханця чоловіку. Ситуація програється чотири рази, і всі Жакі — шалені чоловіки — в одних і тих самих обставинах діють по-різному. Ілюзія перемішується з реальним життям. Так само, як і в реальному житті, глядач не завжди буде розуміти — за що ця чарівна молода Лаура полюбила таких різних, але в чомусь схожих Жаків. Можливо, таким чином, творці вистави хотіли підкреслити приземленість чоловіків і чарівність, велич жінок. Якщо так, то їм це вдалося — мужній, брутальний, емоційний Жакі Москвина, комічний, безглуздий у синьому піджаку та червоних черевиках (натяк на відомого блондина в червоному черевику) Жакі Олександра Хорошка й хитрий, дріб’язковий, ощадливий Жакі Віктора Семирозуменка. І лише Лаура одна в багатьох особах.

За внутрішньою акторською технікою ця вистава близька до драматургії Мольєра, а він так нечасто з’являється на наших сценах саме через відсутність необхідного рівня акторської техніки, без якої дотик до комедій великого драматурга обов’язково обертається невдачею.

У цьому швидкому, стрімкому дійстві звертає на себе увагу дивна легкість буття, легкість існування, легкість мислення артистів у французькій комедії, тобто легкість і природність їхнього діалогу, його непередбачуваність, яка народжується з самої природи французького характеру. Можливо, артистам не завжди це вдається, можливо, вони ще в дорозі, але робота, зроблена ними щодо освоєння цієї особливої природи почуттів, заслуговує на найбільшу повагу.

Режисер навмисно уникає якихось постановочних ефектів, все будується на акторах — на їхніх індивідуальностях. Запропонований прийом концертного виконання не завжди точно дотримується виконавцями. Часом легка, емоційна стихія вистави спотикається на складних психологічних пасажах. І тоді не зовсім зрозуміло — чудові вірші Бодлера у виконанні Лаури — це черговий жіночий каприз чи спроба піти від «майже дрібниці» в іншу сферу небес.

Один чоловік зауважив: жінка — королева капризу, інший промовив: ось жінка, але ти незрячий, тобі її не розгледіти.